— На осінь заповідаються старости, — жалується вона і, шукаючи поради, бере його за шию.
— Відки старости? — скипів він.
— Не казали ще звідки, лиш мати натякає, вже, мабуть, хоче мене сього року віддати.
— Нехай натякає. А я он в тебе перший. Від усіх ти відвернися.
— Я вже й так відвернулася, — відказує вона. — Тебе одного знаю, а якби силували, розкажу матері правду. Ти ж багатирський син. За тебе мати дасть.
— За мене мати дасть... хоча... — каже він непевним голосом і не доказує.
— Хоча? — питає вона, і чомусь в ній серце млі... — любиш другу?
Він жахнувся, а відтак додав з поспіхом:
— Ні, другу — ні, Тетяно, але... по правді, я...
— Що, Грицю? — перебиває вона з переляканими очима.
— Я, — докінчує він і віддихнув легше, — я, по правді, не багатирський син, а бідний сирота. Я годованець — підкинена дитина...
— Підкинена дитина? — чудується вона. — Як то?..
— Підкинена дитина, годованець; а мої господарі — не рідні мої родичі.
— Грицю! — каже вона і ніби боронить щось своїм голосом. — Ти ж сам казав... мій батько багатир... о... не... — і не докінчила.
— Я казав і кажу: мій батько багатир і, може, дасть колись і весь маєток. Він дітей своїх не має — лиш мене. А як підеш ти за мене, він, певно, добру пайку дасть... а колись, може, і все. Один я в нього в хаті, батьком його і зву. Та поки що я бідний — тебе одну лиш маю... люби хоч бідного! Не покидай, Тетянко!
— Грицю! — каже вона з неописаною щирістю. — Я перемовлю маму; хоча вона і строга, але вона мене любить. Чуєш, Грицю, любить — волю нашу зробить. Вона нас не розлучить...
— То добре, зозуле, — каже він успокоєний і ще додає: — але ще мовчи, літом все приходь, а заки сніг упаде — будеш в моїй хаті.
Тетяна слухає його, однак нараз стає близько коло нього і тоне з широко розтуленими очима в його гарних голубих очах.
— Грицю! — каже. — Я люблю тебе, сам знаєш, як нікого на світі, але... — і, піднявши високо свої брови, наказує щось ними.
— Не журися нічим, моя Туркине, — каже він, не звертаючи уваги на вираз її лиця, лиш любується нею. — Не журися нічим. Ти моя.
— Твоя, — повторює, виймаючи нараз чомусь спішно червоні маки з волосся, і кидає йому їх під ноги. — На, маєш, — каже. — А тепер іди. Я надто припізнюся. А он сонце за горою червоніє, заходячи, розстрілює вже проміння по небесах; мати буде знов лаяти, що дурно волочуся.
— Не бійся, — каже він. — Я піду. — І з тим бере її востаннє за стан. — Але прийдеш знов лісом? — питає, як за кождий раз, і їх погляди злучаються востаннє в якесь одно полум'я, що лиш сама любов його творить. — Приходь, моя квітко, обзивайся лісом...
— Обізвуся знов лісом...
— Лиш він і я знаємо Туркиню...
— А моя мати, Грицю? — питає вона нараз. — Бог нас не поблагословить, що ми її обманюємо. Вона добра і любить мене... а я... — і, урвавши та кивнувши головою, відходить. Одначе, відійшовши ледве кілька кроків, стає і за хвилю гукає півголосом:
— Грицю!.. Грицю!.. Він опиняється коло неї.
— Грицю! — каже вона, і її уста викривляються якось гірко.
— Що там? — питає він і усміхається мило своїми щирими очима. — Забула ще раз сказати, що любиш? — спитав. — Так ось скажи ще раз, я послухаю...
— Коли побачимось, Грицю? — спитала... і підсунула допитливо чорні свої брови.
— Я ще сам не знаю; та побачимось… ти ж прийдеш!
— Я прийду... — і з тими словами завернула направду ї зникла в лісі.
За нею замкнулись віти, подрижавши трохи...
Гриць не відходить ще зараз з місця, порається коло коня, підіймає червоні її цвіти, і чудно стає йому на серці. «От здобув собі Туркиню, — перетягається думка його душею... — Здобув».
«Я прийду», — повторює він в гадці її слова і задумується над ними.
Чудно якось так вимовила те слово. «Я прийду...» і смутна відійшла.
Нараз прокинувся, слухає... щось ніби її голос пролетів он там у правій стороні лісу. Він напружив слух — жде, а округ нього все, здається, з ним враз слухає... жде...
«Не забудь!» — добивається до нього її голос.
«Не забудь!» — упоминається й собі відгомін лісом і десь завмирає.
Гриць не обзивається. Замість того він сів на коня і від'їхав.
* * *
— Мавро!
— Що там, доньцю? Зайшла врешті і до старої Маври? А то за своїм коханням вже і за неї забула.
Тетяна обіймає стару няню, тулить до себе і просить:
— Прости, Мавро, що не заходила. Не було як забігати до тебе. Вдома все в роботі, а неділя...
— А неділя? — питає циганка і блищить вигребуще чорними очима на молоду дівчину перед собою. — А неділя?
— Як неділя, Мавро! — відказує Тетяна і відвертається від старої. Але тут же і в тій хвилі знов подобріла.
— Мавро, — додає далі, — ти знаєш, я люблю Гриця.
— Ти оповідала, доньцю, — відказує циганка і все стереже дівчину очима, — оповідала.
— І він мене любить.
— А також так щиро, як ти його?
— Мавро! — кликнула нараз з докором Тетяна і відвертається чогось уражена від старої жінки, що остала спокійна. — Я тобі не буду нічого більше казати. Ти заєдно як не віриш, то безпечно поглузуєш. Що б і не сказала я, ти нічого не віриш! Сором, Мавро...
— Бог з тобою, донько! — успокоює Мавра покірно. — Та я його на очі не виділа, а не то...
— Не виділа, не виділа! — повторює люто Тетяна. — А все твоїм голосом гонить невіра і ненависть. Все не віриш. Я знаю. Ти цілому світові вже не віриш. А хоч я добре тямлю, що ти про себе оповідала, що перебула через зраду — то йому одному, Мавро, йому одному на всім світі — я вірю. Він мене щиро любить, Мавро... О! ти не знаєш!
— Я вірю, доньцю, що тебе любить, — відказує Мавра твердо. — Хто тебе, зоре моя красна та як ангел добра, не любив би? Кого на світі любити, як не таких, як ти? Га-й, га-й! — заспівала нараз, мов на хижуна, і заколихалася цілим своїм тілом. — Га-й, га-й!
Тетяна подобріла.
— Заки сніг упаде, казав, Мавро, буду в його хаті.
— Слава богу! — відповідає стара, вже потрохи іншим голосом і зітхає легше. — Кваптеся, бо як прийде осінь, мати прийме других старостів. Казала мені оногди, що хоче тебе сеї осені вже конче віддати, а сама піде в монастир.
— О, мама все своє! — каже Тетяна. — Найбільше, відай, чого вона бажає в житті, то піти на старість у монастир.
— Може, й добре робить, доньцю.
— Та за кого й там вже стільки молитися? Вона вже доста й так молиться... щонеділі, свята...
— Може, і за твоє щастя, — відповідає стара. — Тебе одну лиш має. А відколи твій батько помер, з котрим так добре жила, як вона і люди розказують, то її тягне в монастир. А за твоє щастя хто буде молитися, доньцю, як не вона? Знаєш, вона рада тобі неба прихилити.
— Се правда, — відповідає Тетяна поважно і вмовкає. Відтак, надумавшись хвилину, додає: — Вона одна, ти, Мавро, друга, а він третій любить мене щиро і по правді.
— Правду кажеш, доньцю, — притакує Мавра. — Добрий чоловік — то для жінки все одно що тато й мама.
— А не правда, Мавро? — обзивається Тетяна, і її очі заясніли самим щирим щастям.
— Правда.
— Коби ти мені його хоч раз показала, донько, — потягає Мавра, — не ховай вже його так, як золотий червінець.
Тетяна усміхнулася весело.
— Побачиш його, Мавро, побачиш, красний такий, Мавро, що... о, о, о!
— Як ти? — питає стара.
— Високий, вус чорний, а сам білий та синьоокий. А все їздить на чорнім, як вуголь, коні. Тоді він вже найкращий. На нім він летить, як вихор. О, Мавро, — красний!
Мавра слухає, і її думки летять кудись в минулість.
— Такий і він був, — каже відтак ніби більше до себе. — Високий, як то кажуть, як дуб, білолиций, синьоокий, а конем перелітав попри наші шатра, як сам вітер у пусту. Такий і він був. А все посвистував. Пан був, Тетянко!
— Про кого ти кажеш, Мавро? — питає дівчина, що була в цій хвилі всею душею коло свого Гриця.
