— Ти дурень! — повторяє вона пестливим голосом. — Ти дурень, а я, знай, туркиня!

Він остовпів.

— Чортиця! — відповідає з сильним зворушенням, що раптовою хвилею найшло на нього. — Чортице! Будь ти і турком, а я як зловлю тебе в свої руки, жива не вийдеш. Ти знаєш, хто я такий? Я Гриць з угорської границі, син багатиря!

— Ов-ва! — відказує вона і мірить його і очима, і чорними бровами, і, здавалось, високою, стрункою повабною статтю своєю згори вдолину.

Гриць сплюнув. Зворушений, не зважає, як коло її уст грає сваволя.

— Ти така відважна, що не боїшся нікого?

— Кого мені боятися?

— Таких, як я, ні?

— І таких, як ти, ні.

— То ж дивися, що такі, як я, уміють, — він указав мовчки на свого гарного коня, — а он гляди! — каже.

Він обернувся, підняв коня, мов малу собаку, за передні ноги і держав його через добру хвилину дубом.

— Видиш, який я міцний? — спитав.

— Виджу. Але що мені до того?

— Мене з-за моєї сили всі на селі знають, всі бояться, хоча я не боюся.

— Я тебе не питаю, — відказує вона і з тими словами взялася незвичайно гордо і певно переходити коло нього і коня.

— Я багатирський син... — додає він гордо.

— А я туркиня...

— В мого батька полонини і стадо коней, сотки овець, худоби рогової найбільше, а скільки іншого добра! — майже співуче закінчив і свиснув.

— Або я тебе питаю? — відповідає знов.

— Ти якась... чортзна-хто! — гнівається він.

— В моєї матері багатство, — каже вона, — полонини найкращі ось тут, на Чабаниці, коні, вівці, худоба... млин, звоїв полотен вже не знаю скільки, — а я, ти багатирський сину з угорської границі, — я туркиня. Знаєш?

Гриць знов свиснув.

— По лісі ходить, вижидає когось, сама не знає кого, як дурна, — додав погірдливо і тут же урвав.

— І здибає — дурнів, — докінчила спокійно, підсуваючи знов угору брови та вдивляючись йому просто-простісінько в очі.

Він розсмівається.

— Ади, яка перегодована турецьким розумом! — сказав.

— Така, якою вже зроду вдалася та якою бачиш. Я тобі казала: об'їдь мене. Чого-сь зачіпав? Я не для першого-ліпшого.

— А як я отут на місці наб'ю тебе? — спитав він і заглянув в її біле прегарне лице вигребущим поглядом.

— Мене ніхто в житті ще не бив, — відповідає нараз сумно. — Ти був би перший, але заразом і останній, що таке вчинив би. Чи хочеш спробувати? Бий!! Будеш мати опісля чим хвалитися, як ось перше конем.

Гриць ніби не чує її посліднього слова, підкручує вус і дивиться боком на неї. І вона дивиться на нього, але цілком спокійно, цілком без зворушення. Дивиться і задумується. Переходить якийсь час, однак жодне з них не промовляє, що береже щось в собі, зростає на хвилину між ними і затулює їм уста. Тетяну обгортає болючий якийсь смуток по лиш що пережитім, а він зворушений.

Нараз вона обзивається:

— Іди з богом своєю дорогою, я через тебе опізнюсь. Він спиняється, дивиться на неї своїми великими щирими, як небо голубими очима. Дивиться, і хотів би ще щось сказати, та боїться її. Така вона гарна, а якась така. Він мішається. Ніколи не стрічав такої. Відки нараз така взялася? Господи! Нарешті відважується.

— Ти не любиш нікого? — питає несміливо.

— Я не люблю нікого, — каже спокійно, дивлячись при тім, як перше, йому просто і щиро в очі, трохи зчудована його питанням. Відтак додає: — А ти любиш кого?

— І я не люблю нікого, — відповідає він і, неначе набравшися її щирості на хвилину, — відповідає їй таким же самим щирим простим поглядом.

— Як собі хочеш, — каже вона і знов додає поважно: — Іди з богом своєю дорогою, я через тебе лиш спізнюся.

Він посмутнів. Останні слова заболіли його глибоко.

— Чого тобі спішитися?

— А чого з тобою вистоювати?

Він затиснув зуби, але все стояв.

— Отже, як тебе звуть? — не може здержатися, щоб не спитати ще раз.

— Я вже казала. Не догадуєшся сам?

— Нічого не казала і нічого не догадуюся.

— Туркиня! — і з тим словом обертається від нього, хилиться і підносить поводи його чорного коня, що йому випали з рук, а кінь на них наступив. Підносить і закидає певним рухом на гриву.

— Уважай ліпше на свого коня, — каже, а більше не додаючи ні слова, відвернулася і, розтуливши густе галуззя смерек, — зникла з-перед його очей...

Він стояв, мов огнем попечений, і дивився за нею. Куди забралася? Де пішла? Мов саму починщину[17]дала і як вітер щезла...

Його кінь схилив голову до землі. На землі лежав великий цвіт червоного маку, і він його дотикався. Гриць люто, майже зависно, шарпнув коня за голову і, піднявши червоний цвіт з землі, оглянув його і, заткнувши за капелюх, поїхав назад.

Другої неділі заплітає Тетяна задумливо чорне шовкове волосся і, як тиждень назад; заквітчується знов червоними маками і йде до Маври.

Іде задумана, смутна і має Гриця перед душею. Взагалі Тетяна про ніщо інше не думає, як про нього. Не передумує, що говорили з собою, що він казав, лиш заєдно має його перед собою.

Ідучи, роззирається боязко по лісі, хоча знає, що сею стежкою вдруге його не подибле. Оця стежка належала до її матері, і люди нею лиш дуже рідко ходили, а й то лиш дуже добрі знайомі, яким се дозволили. Отже, Тетяна майже певна, що його не здибле.

Нині вона йде до Маври. Днина така тиха, спокійна! Смереки дрімучі випарюються ліниво в літнім сонці, ніби аж розлінивіли в нім.

Може, нині Мавра буде вдома. І нехай би так і було. Їй хочеться говорити з Маврою, хоча говорити про се, що її в лісі стрінуло, ні за що в світі не буде. А скоро до Маври вже також не піде. Мати, як здавалося, чомусь нерадо починала дивитися, що вона щонеділі вибиралася до. неї. Ніби спирати впрост її не спирає, але Тетяна розуміє свою матір без слів добре. Врешті спиняється Тетяна коло колиби і обзирається. Хатина зачинена.

Тетяна надумується хвилину, відтак кличе дзвінким голосом:

— Ти вдома?

— Гай-гай!.. — відповідає звідкись протяжно голос Маври, і Тетяна йде за ним.

Може, чотири кроки за хатиною, саме над берегом пропасті-яру, лежить стара циганка на землі проти сонця, пакає свою люльку і вилежується, опершися на лікті...

— Ти що, Мавро, — кличе Тетяна, — заховалася тут, вигріваєшся в сонці, мов ящірка, а хату зачинила, мов перед розбійниками? — так питає молода Тетяна, а по правді їй чомусь ніяково ставати нині перед очі старої циганки, що своїми чорними блискучими очима і душу у чоловіка висотала б.

Мавра, не змінивши позу ані на крихту, ніби не зважає на слова молодої дівчини, дивиться на неї блискучими, неначе диявольськими очима і питає замість всього:

— Ти для кого затикаєшся щонеділі в червоні цвіти, душко, невже ж для старої Маври? Га?.. А он яка красна, пишна, мов та бояриня. Га-й! га-й!

Тетяна паленіє під тим поглядом, одначе відповідає з чистою душею:

— Для себе, Мавро. Для кого ж би? Нині неділя. Але встань-но. Сядьмо там, де смерека кидає тінь, а то годі мені ще далі в сонці пражитися, доста упріла, ідучи вгору, а тепер ще й сидіти проти сонця не хочу. І чого ти аж понад сам край пропасті полізла? Не боїшся, що колись, як заснеш, скотишся в глибінь?

Циганка вишкірила білі зуби.

— Не боюся. Засипляти не засипляю, а скотитися також не скочуся. Хіба що хижун з-під синього неба кинеться на Мавру і зніме її в висоту. Але й того не лякаюся, бо хижун, переконавшися, що Мавра стара, випустить її аж надто скоро з пазурів, тому нема їй чого боятися, хоч би вже й самої оцеї пропасті. А коли хочеш знати, чому я ось аж сюди ховаюсь, зачинивши хоч би і з полудня за собою хату, мов перед розбійниками, то се і справді я перед розбійниками роблю: нині рано-ранесенько, я лише ще нічку досипляла, коли нараз проклятущі пастухи, змовившись, мов сама чортиня, кинулися на мою хату і заверещали: «Мавро, татари йдуть! Давай гроші, Мавро, татари йдуть!» — і, загримавши щосили в двері і вікна, розреготалися на весь ліс і знов пощезали. Тьфу! — закляла... — Чорти, безголовники, самий сон прірвали...