А стара Мавра! гай, гай, хто так уміє сторожити над дівчиною, як сама вона! А її вже всі бояться — хоча б лиш для страшних очей, що одним їх полиском — знає покарати. То ніхто і словом не торкнувся би Тетяни.

Сама ж Іваниха Дубиха, строга і богомільна, щонеділі і свята ходить з донькою своєю удвійці до храму божого, а зимою їздять...

Молодий Гриць, годованець багача Михайла Дончука в Третівці, недалеко угорської границі, дізнався доволі рано про те, що він не рідна його дитина, а чужа, підкинена, яку знайдено колись в лахмітті на призьбі. Хоча його господарі, чи, як він їх звав, батько-мати його, і добре держать, і гарно зодягають, то господиня, розлютившись іноді, заклене йому на добре. І в таких власне хвилях зачуває, що він «пройдисвітське насіння», що в «циганськім», закуренім лахмітті опинилося на «гризоту» та журу добрим людям під їх спокійною стріхою.

При таких нагодах переймав Гриця такий жаль і туск[14] до всього тутейшого гірського світу, що був би йшов, куди очі несли, щоб лиш не чути і не бачити тут нічого. Та не лиш тоді прокидається в нім якась чудна туга в серці до далечини... і іншого світу. Ні. То нещасне почуття не дає йому і в мирних хвилях спокою. Не дає оставатися довго на однім місці, через що, головно, і набрався він від господарів якнайбільше лайки, а часом і бійки. Заставляють його іноді доглядати вівці; він доглядає день, два або й чотири добре і щиро. А далі ні з сього ні з того покине все стадо і поволічеться в цілком противне місце, де немає ні доволі паші, ні води. Або знов пристане до чабанів з товаром, або до парубків з кіньми... і тут повторюється те саме, доки і не приволічеться, ніби наситившись тою відміною місць, додому.

Одного разу, вже як сімнадцятилітній хлопець, він вибрав собі щонайкращого коня господаря і давай об'їжджати чогось сусідні села. Що нашукалися, нажурилися господарі за хлопцем — він пропав без сліду, мов у воду впав. Аж сьомого дня знайшов його господар спокійного під стогом коло коней без капелюха на голові, коли витесував довгу парубоцьку сопілку.

— А ти, опришку, куди уганяв цілий тиждень на коні? — накинувся на нього господар, вхопивши його за густу чорну чуприну та потермосавши нею по щирості.

— Я об'їздив сусідні села, — відповів Гриць з найбільшим супокоєм, освобождаючи так само свою гарну голову з деспотичних рук господаря-батька, — розпитував за скрипкою.

— За скрипкою? — крикнув господар і аж витріщив очі з чуда. — То я тебе до скрипок викохав і держу? Та найдорожчого коня до проїздок тримаю? Чекай, непотрібе безголовий, чекай! — гукав на все горло. — Ади, чого вже не придумав в своїй голові — скрипки! Тьфу!!

— Коневі не сталося нічого, — відказав Гриць спокійно. Я коня доглядав і пильнував. А дивіть, він он аж виблискуеться до сонця, такий ситий і годований. А мені треба скрипки, до того і захопила мене охота подивитися в сусіднє село. Скучно, татку, на однім місці сидіти, тому я поїхав. А роботу не таку вже страшну я залишив, самі знаєте, тому й поїхав. Коли робота пекуча, я не киваюсь, а коли нема, я тоді їду. От що!

Господареві, ніби з зачудування, аж мову відібрало. Рука знов піднялася, щоб опинитися, як передше, на голові хлопця, але не годен був. Гриць поглянув на нього такими вже чудно сумними, а заразом щирими очима, що він лише сплюнув і, заклявши щось під вусом, відійшов.

Гриць усміхнувся, відгорнувши пишне волосся з чола, що шовком зсунулося при торганні, і взявся далі до своєї роботи. Батько знов своє, — думав він, — а він своє. Він хотів собі конче роздобути скрипку, повчитися на ній грати, щоб, доглядаючи іноді худобу чи вівці верхами, не було так тужно і сумно на самоті, щоб не гнало з місця на місце; і от таки не успів. Та зате він витеше собі тепер сопілку, і як заграє на ній, всі дівчата на танцях стануть округ нього і будуть слухати та раз плакати, раз самі гуляти. Гей! га! — усміхнувся Гриць на саму таку принадну думку. Гей! га! Що йому господар...

Але господиня-мати, розвідавшись, куди і пощо гуляв він на найкращім коні сім день, прибралася до нього інакше, хоч вже як його любила і при доброму настрої ласкава була, однак, розлютившись, що раз загадала — не дарувала.

— Пройдисвіте! — накинулася на нього, коли увійшов у хату, і не надумуючись довго, вдарила його широкою долонею по щоці.

— Пройдисвіте! — гукала по своїй скорій вдачі. — Гадаєш, час божий на те, щоб його пусто-дурно на коні прогайновувати? Попам'ятаєш ти ту поїздку, — кричала, розмахуючись вдруге укарати хлопця. — Попам’ятаєш! — Та не вспіла се по раз другий вчинити. З хлопцем зробилася така зміна, що вона здержалася.

Мов гадюкою вколений сам боярин якийсь, опинився Гриць близько коло неї і, стиснувши, ніби кліщами, її руку, процідив:

— Я не пройдисвіт, — говорив зі зворушення і обиди погаслим голосом, — я не пройдисвіт. Я ваш син. А коли випираєтеся того, що лиш вихованець, то не безчестіть. Хліб ваш дурно не їм; як знаю, відробляю. А що не роблю стільки, скільки вам захочується, то дайте мені спокій. Я собі піду від вас і не верну. На моє місце прийміть собі наймита, і буде вам ліпше. Мені не все хочеться робити, тому й не роблю. І робити не буду. Розумієте? А пам'ятайте, я не наймит ваш!! Що у вас з'їв, то вже і відробив. — І, луснувши з неописаною погордою і гнівом дверми, вийшов. В його рухах і голосі було стільки приказуючого і гордого, що господиня вмовкла і побіліла. — Тьфу! — сплюнула І хрестилася. — А се що таке? Кого я маю в хаті? Приймака, боярина чи поповича? Ади який гонор мамі віддав, дверми під носом, мов жидові, луснув, і він не «пройдисвіт», його не «безчестіть». Михайле, ви чули? — кликнула в другу хату до господаря, звідки й без того висунулася висока, тепер в низьких дверях похилена постать самого господаря.

— Та чую, — відказав він. — Та що ж?

— Що? — кричала жінка, — ви ще питаєте, що? Адіть, за ваш хліб-сіль який гонор віддав.

— Та не дразни-бо його вже стільки тим «пройдисвітом» та «пройдисвітом». Ти бачиш, він вже такий вдався на місці довго не висидить. То і що з ним вдієш? Убити його за те не уб'ю.

— Я його привчу! — відкрикувала господиня.

— Ба ні, не привчиш. Я вже без тебе пробував. По-злому — і стільки на добре не виходить. Знай, тепер він знов кілька день на очі не покажеться. Чорт знає, що в нім за вдача, але вже такий.

— Від родичів «пройдисвітів» — кажу вам, — вчепилася господиня знов цього.

— Ми його батька-матері не знали... — боронився чоловік, що, по правді, Гриця дуже любив і перед жінкою заєдно боронив, хоча сам тайком за пройдисвітство набирав, — лише знайшли маленького під нашою хатою. Він, може бути, і панська дитина — ми сього не знаємо. Його яким-небудь словом не зачіпай, він зараз кипить, і вже його борзо не примириш. В мене Гриць не пройдисвіт.

— А я кажу, що він таки пройдисвітська дитина. Найшли в закуренім лахмітті, дарма що з вузликом золотих червоних.

— Та вже в закуренім чи ні, а тепер він наш. А як вже наш, то не збиткуй. Бачиш, він терпцю не має. Ще колись, розлютившись, покине нас.

Господиня вмовкла і здвигнула плечима. Се їй ніколи на думку не приходило і тому потрохи на хвилю занепокоїло.

— Ет, і наговорили! — закинула вже чомусь примиряючим голосом, неначе не хтіла більше про «пройдисвітство» говорити. — Тепер «покине» — коли ми його вигодували і він головою майже стелю здіймає?

— Якраз тепер. Тепер він де-небудь годен на роботу стати, а передом був малий.

— Ет, що там! — перебила йому сухо жінка. — Радше знайте, Михайле, що оногди[15] казав мені, що дав собі знов новий писаний кожушок шити. Він вже відтепер зачинає дівчатам голови завертати.

— Або я йому це забороню? — відповів господар. — Гарний, молодий, то й завертає.

— Він вже чи не на кождім танці мусить бути.

— Та нехай собі. Хто молодий, той гуляє.