 Ледь вигулькує травичка. Розтуляє ніжні вічка Брость зелена. Стогне бір. Біля Ради Лісової Зупиняються герої. Що за гомін? Що за збір? Тут і Голуб і Голубка, Горобців крикливих купка. Сойки, Одуди, Ракші. Гомоніли, шаленіли, І свистіли, і дзвеніли, І кричали від душі. Всі гукнули; — Гей, Барвінку! Забарися на хвилинку. Суперечку розсуди. Соловей подав заяву. Ніби він лиш має право Звеселять ліси й сади. Він — маестро, всі ми згодні. Та співається сьогодні І Вороні, і Граку. Бач, нехитра наша пісня У природі ніби й лишня. Бо йому — не до смаку! Гордо пирхнув соловейко: — Вгомонись, гучна сімейко! Нині знає і Слимак, Що в батьків зросли вимоги. Вимагають педагоги Розвивати добрий смак! Хай співає, хто співає, А не той, хто завиває. Вухо рашпілем дере. Сором слухати; У Сойки І не співи, і не зойки. Не нове і не старе! Аж підскочила Ромашка; — Схаменися, люба пташко! Пиха — щастя не дає... Та кому воно здалося — По лісах одноголосся,— Хоч би навіть і твоє!? Без Зозулі смуток в лісі. Горобець співає в стрісі, Ластів’ята край села. А малій Очеретянці, Що кує промінчик вранці. Вищу премію б дала! Соловейка Солов’їха Почала картати стиха. Бідолаха навіть змовк... — Помилки гуртом поборем! Це він, птаство, десь за морем Нахапавсь таких думок. Чоловік сорочин — Сорок Прокричав разів із сорок: — За р-роботу, піснярі! Біля Ради Лісової Паклі й пір’ячка сувої І на житло ордери. По кущах — Сорокопуди, Горобці гніздяться всюди. Шпак і Одуд — у дуплі.  Житло Іволги — колиска. У паліччі мостить Плиска. Стриж — над річкою, в землі. Скрізь найдеться теплий сховок Для Синиць і Мухоловок, Для Вівсянок і Шпаків. Попрощалися малята, І помчали соколята. Тільки цокання підків. V Ось і хата діда Гната, Сяють вікна, мов на свято. Скрізь сучки, мов мозолі. Горобець озвався в стрісі; — Ані діда, ні Орисі, Десь в онуків, на селі!  Через сад пішов Барвінок Теплий спомин в серці виник. Голосок аж задзвенів; — Ось, Ромашечко, дивися... В цім городі я з’явився Без сорочки, без штанів... Тут мені допомагала, І взувала, й одягала Трудова моя рідня. Тут гарячою порою Доручили першу зброю І славетного Коня. Повна спогадів, мов сливка. Похилилася голівка, Тепло стало від думок. Ще город, немов чорнило. Раптом — щось зазеленіло. Мов смарагдовий димок. Наче носики з кубельця, З грядки виткнулись стебельця, Уклонилися весні, Вельми смішні, вельми раді, Стали вряд, як на параді. Хоч маленькі, та міцні. Нахилився наш Барвінок До усміхнених рослинок, Аж напнувся поясок. І тонкий, як павутинка, До Ромашечки й Барвінка Враз долинув голосок: — Ну, з приїздом, карапузик! — Хто ти, крихітко? — Гар-бузик... — От маленький жартівник! Не Гарбузик ти, а шпулька! — А пізнаєш, де Цибулька? Де Редиска? Де Часник? Лиш Барвінок став гадати — Всі городні — реготати. Все не так і — навпаки: Хлопчик Моркву сплутав з Маком, Огірочка з Пастернаком, І з Укропом — Кабаки. Він показує — Картопля! Виявляється — Конопля! — Ось Петрушка! Ні, Горох! — Навіть тихий Коник Дзвоник Деренчав, як ополоник, Реготав за чотирьох. Потім друзі для порядку Підрівняли кожну грядку. Взявши сапку та граблі. І відразу в Огірочка Засвітилось півлисточка, Радість в кожному стеблі. — Слава нашому Барвінку! Всі гукали без упинку. — І Ромашечці хвала! — Біля вушка раптом Бджілка Розпростала срібні крилка. Задзвеніла, загула. — Ну, з приїздом, грамотію! Я дивлюся і радію. Що кохаєшся в труді. Подивись, Ромашко мила,— І краса росте, і сила На прополотій гряді! А тепер облишмо грядку,— Завітайте в нашу хатку! Добрий вулик, хоч старий! Подивіться, друзі любі. Як живе у справжнім клубі Трудовий бджолиний рій! |
