Порятунком для них будуть хіба ті дві ведмежі шуби, які я залишив у льодовій печері. Та поки що потреби в них не було — у печерах та коридорах було надто тепло.

Старий белькотів щось про «саббот», коли я посадив його на спину ведмедиці. Зрозуміло, що такому богобоязливому чоловікові, як він, у суботу не дозволено подорожувати. Але я пояснив йому, що тут півроку триває день, а півроку — ніч. Отже, тільки на кожен сьомий рік припадає субота. Цього року тільки четвер, до суботи ще далеко.

Ламек ніби заспокоївся, і наш караван вирушив. Попереду — прабатько верхи на ведмедиці докладав чимало зусиль, щоб втриматися за її довгу шерсть. За ним — Нагама несла шкаралупу з яйця діорніса, а позаду — я тягнув на собі важкий клунок.

Шлях до базальтової печери був більш прохідний, ніж раніше. В стиснутих сланцьових шарах відкрився довгий коридор, і тепер уже не треба було повзти рачки.

Підвищення температури означало, що ми наближаємося до базальтової печери.

Перед тим, як увійти до печери, я дав своїй сім'ї відпочити. Ми добряче поїли, кілька годин подрімали, прилігши на м'який диванчик — нашу ведмедицю.

Виспавшись, рушили в дорогу через печеру. Та пройти її було не легкою справою.

Крайні базальтові стовпи повивалювалися і впали на нижню галерею печери. Так утворився своєрідний, подібний до моста, перехід. Та це був справжній чортів міст. Де-не-де на ньому зяяли між стовпами прірви до півсажня завширшки, через які нам доводилося перестрибувати. Я вмію стрибати; Нагама, наприклад, стрибає дуже легко. Але з важким клунком на спині я не міг відважитися на такі довгі стрибки.

Ми вирішили так: Нагама перестрибувала першою, я перекидав їй мотузку, до якої прив'язував клунок. Вона перетягала клунок, і тоді вже спокійно перестрибував і я. Зі старим біди не було. Бебі легко перелітала з ним через ями й прірви. Затримуватися на розпеченому базальті не дуже приємно. Навіть крізь азбестові панчохи нам дошкуляв жар.

Нарешті, перед самим виходом з печери, ми натрапили на прірву в сім метрів завдовжки. Ніхто з нас не відважувався на такий довгий стрибок. Внизу зяяла жахлива глибина, обминути яку не було можливості. А Бебі давно вже була по той бік. Глянувши звідти на нас, вона помітила нашу розгубленість. Мудра ведмедиця не вагалася, швидко струснула з себе старого й повернулася до нас, не боячись провалля.

Я хотів, щоб Нагаму Бебі перенесла першою, а Нагама уступала першість мені.

Та Бебі не терпілося — в неї на лапах не було азбестових панчіх, і базальт обпікав їй п'яти, поки ми з Нагамою сперечалися, Бебі сама вирішила суперечку — сунула голову між мої коліна і я впав на її спину разом з клунком, а через мить ми були вже на другому боці. Та Бебі й тут не зупинилася, а побігла зі мною геть з печери.

Нагама, помітивши нашу втечу, так заверещала, що аж луна пішла поміж базальтовими скелями.

Я обернувся до неї і крикнув, щоб вона зачекала — ведмедиця негайно повернеться за нею. Але бідна жінка на смерть перелякалася, думаючи, що я кину її. Я тільки й встиг побачити, як з простягнутими руками помчала вона до прірви, як її ноги приготувалися до стрибка, як, немов газель, плигнула Нагама через довгу страшенну безодню.

Не знаю, чи багато жінок зробили б щось подібне для того, щоб не відстати від свого чоловіка. Нагама побігла за мною з такою швидкістю, що враз наздогнала нас.

І тут моя дружина почала сміятися. Я вперше почув її розкотистий і дрібний сміх. Цей сміх жінки, що радіє і кохає, став для мене найкращою в світі піснею, наймилішою музикою. Нагама міцно обняла мене за шию. Я докоряв їй за відчай, а вона цілувала мене й сміялася. Мене перелякало на смерть, що жінка могла розбитися, а вона була щасливою за свою перемогу.

Досі Нагама завжди відводила очі, коли я дивився на неї, а від цього часу вона вся якось сяяла, променіла.

Тепер либонь знала, що в дечому перемогла мене. Довела, що кохає і має власну волю. Вона усвідомила це сама і переконала в цьому мене.

Після короткочасного відпочинку ми вирушили шукати малахітову печеру, бо спека тут стала нестерпною.

Наш прабатько призвичаївся до труднощів подорожі й куняв, сидячи на спині ведмедиці.

Спека в скелястому коридорі дедалі ставала дошкульнішою. Про причину цього я довідався тільки тоді, коли ми прийшли до входу в малахітову печеру.

Синього озера там уже не було.

Вся маса мідного купоросу під час землетрусу скристалізувалася, й кристали забарвились залежно від того, які хімічні речовини примішувалися до них. На одному місці стіна вкрилася лазурними плитами, на іншому місці лежали чудернацькі блакитні камінці. На дні колишнього озера блищала біла маса. Верхівки скель вкриті зеленим оксамитом з червоними кристалами в окремих місцях. Я стежив, щоб не повести наш караван туди, де на дні гігантської реторти виднілися підозрілі, білявосірі плями. Тут осів мідний купорос разом з сірчаною кислотою і калієм. Іноді тільки ступиш у таку суміш, як зразу гримне вибух. Усі кристали, що утворилися з сполук хлору, міді й аміаку, самі тріскаються з таким шипінням, наче на металеву розпечену плиту ллють воду.

Температура в малахітовій печері від процесу кристалізації піднялася до +24°, а народження кристалів у ній ще не закінчилося; малі з'єднуються у великий, який у свою чергу поглинає інший, інколи цілком чужий за кольором і складом. Кристали знищують один одного, та, якщо між них попадає крильце комара чи комахи, то воно залишається непошкодженим.

На дні печери, де кристали лежали найтовщим шаром, спека була найбільша. Коли дістанемося до вищих галерей, повітря, мабуть, стане приємнішим.

Мідний трон і малахітові скелі стояли непорушно. Але тут чатувала на мене цілком інша несподіванка.

Зробивши для своєї сім'ї шатро, я взяв залізного лома, кирку й мотуззя і разом з ведмедицею вирушив оглянути переходи до льодової печери.

Туди я не міг узяти з собою Нагаму. (В льодову печеру в такому одязі!) Дочекавшись, поки вона заснула, я прокрався з ведмедицею з печери до коридора. І лише тут запалив лампу.

Я розраховував на те, що вузький димохід, який спускався з льодової печери, був засипаний кригою, яка під час землетрусу мала впасти з стелі печери. Отже, я сподівався, що тепле повітря — воно піднялося з малахітової печери — певно, розчистило той димохід, і я пролізу крізь нього. Я мусив добратися до свого попереднього житла й відшукати оті дві шуби, без яких не можна повести Нагаму й старого до льодової печери.

Проте швидко довелося мені гірко розчаруватися.

Моя дорога була загороджена не льодом, а водою. Коли я добрався до того місця, де раніше між скелями дзюрчав струмочок, то побачив, що з нього утворився цілий гірський потік, який ринув уздовж скелястого коридора. Сів я на хребет ведмедиці й з великими труднощами дістався по воді до провалля, крізь яке збирався проникнути до льодової печери. Але виявилося, що це провалля теж залите водою, і з льодової печери також мчить шалений потік.

Звідки ця повідь? Я ніяк не міг збагнути. Адже тепло з малахітової печери не могло розтопити стільки льоду. Певно, крига тане від чогось нагорі. Але від чого?

Та хіба не все одно? Адже я однаково не можу дістатися туди. Мушу, на сором, повернутися назад.

Тепер я справді в полоні. Прорвався через вогонь, скелі, вибухові гази, а проти води не поможе мені ні наука, ні сила. Мушу чекати тут, поки розтане і стече вся велетенська маса льодової печери.

Повернувшись у печеру, я почав підраховувати, скільки гектолітрів води виллється з льодової маси, ширина якої чотириста метрів, довжина — п'ятсот метрів, товщина — сто п'ятдесят метрів? Скільки кілограмів важить така кількість води? Скільки гектолітрів води протече при такій вазі через щілину в метр висотою і сімдесят п'ять сантиметрів завширшки? Скільки годин потрібно, щоб стекла вся вода? На скільки часу вистачить моїх запасів харчів? Виявилося, що харчів невистачить.