— Снігоу викинув вас з Ігор? — запитала я. Тигріс нарешті глянула на мене. Мабуть, зараз її невидимий тигрячий хвіст невдоволено сіпнувся. — Бо ви ж знаєте, я збираюся його вбити.

Її уста розтягнулися, і я сприйняла це за посмішку. Переконавшись, що Тигріс не зовсім божевільна, я рушила вниз.

На півдорозі я наскочила на ланцюг — зачепила його, і сховок освітила флуоресцентна лампа. Це був крихітний підвальчик без вікон і дверей. З низькою стелею, але широкий. Мабуть, прохід між двома справжніми підвалами під помешканнями. Про існування цього місця майже неможливо здогадатися, хіба якщо зробити точні виміри. Підвал був холодний і вогкий, устелений безліччю шкур, які вже роками не бачили сонця. Якщо Тигріс не здасть нас, то сумніваюся, що тут нас хтось знайде. Коли я дісталася бетонної підлоги, мої товариші уже спускалися сходами. Панель ковзнула назад. Я чула, як зарипіли коліщата: до стіни підкотився вішак із хутром. Тигріс повернулася до свого крісла за прилавком. Її крамничка проковтнула нас.

І саме вчасно, бо Гейл уже ледве тримався на ногах. Ми зробили зі шкур ложе, зняли з Гейла усю зброю і вклали його на спину. В іншому кінці підвалу був кран, на землі кругла решітка — стік. Я покрутила кран, і у відповідь почулося шипіння, порскання, й нарешті полилася іржава вода, яка, втім, за кілька хвилин очистилася. Ми промили Гейлові рану на шиї, і стало ясно, що бинтів тут замало. Треба зашивати. В аптечці була голка та стерильна нитка, однак серед нас не було медиків. Мені спало на думку, що з цим найкраще впоралася б Тигріс. Вона ж стиліст, тому повинна знати, як працювати голкою. Але тоді в крамниці нікого не залишиться, та й вона уже й так багато для нас зробила. І я змирилася з тим, що сама найбільше пасую для цієї роботи, зціпила зуби й наклала шов — кілька нерівних стібків. Краси він не додасть, зате допоможе. Змастивши його антисептиком, я замотала рану бинтом. Дала Гейлові трохи знеболювального.

— Тепер спи. Тут ми в безпеці, — мовила я до Гейла. Він миттю заснув.

Поки Кресида з Полідевком стелили нам ложа зі шкур і хутра, я взялася до Пітиних зап’ясть. Обережно змила засохлу кров, змастила рани антисептиком і замотала під кайданками бинтом.

— Рани треба промивати, бо інфекція може поширитися і...

— Катніс, я знаю, що таке зараження крові, — мовив Піта. — Хоча моя мати й не цілителька.

Я немов перенеслася в часі — то була інша рана, інша пов’язка...

— Саме ці сл'ова ти вимовив під час перших Голодних ігор. Правда чи ні?

— Правда, — відповів Піта. — А ти ризикнула життям, щоб роздобути ліки і врятувати мене?

— Правда, — я знизала плечима. — А зробити це я змогла тільки тому, що перед тим ти врятував життя мені.

— Невже?

Здається, мої слова збентежили його. Мабуть, справжні спогади боролися з кошмарами, тому що Пітине тіло напружилося, а щойно накладені пов’язки за зап’ястях вкрились яскраво-червоними кривавими плямами. А тоді, мов із нього випустили повітря, він розслабився.

— Я такий утомлений, Катніс.

— Поспи, — мовила я. Але він не міг заснути, поки я не пристебнула його кайданками до поруччя. Хіба зручно спати з руками, задертими над головою? Однак за кілька хвилин Піта заснув.

Кресида з Полідевком уже приготували для нас лежанки, перебрали запаси харчів і медикаменти й чекали на мої вказівки щодо того, хто стоятиме на варті. Полідевк не спав кілька днів, а нам із Кресидою вдалося кілька годин подрімати. Якщо миротворці увірвуться в підвал, то ми всі опинимося в пастці. Тепер ми на милості старої жінки-тигриці, якою — на що я дуже сподіваюся — керує всепоглинаюча жага смерті Снігоу.

— Не думаю, що є сенс стояти на варті. Давайте просто виспимося, — мовила я. У відповідь я отримала два кивки на згоду, і всі ми зарилися в м’яке хутро. Вогонь у моєму нутрі погас, а разом із ним полишила мене й сила. І я віддалася в обійми м’якого пліснявого хутра й забуття.

Запам’ятався мені всього один сон. Довгий і нудний, у якому я намагалася дістатися Округу 12. Уві сні домівка моя була ціла й неушкоджена, з живими мешканцями. Зі мною їхала Еффі Тринькіт у яскраво-рожевій перуці й пишному вбранні. Я все намагалася позбутися її, але вона з’являлася знову та знову, наполягаючи, що має супроводжувати мене, контролювати, щоб я не збилася з графіку. От тільки нас просто переслідували затримки: то бракувало якоїсь печатки, то Еффі зламала підбор... А тоді ми провели кілька днів на похмурій станції Округу 7, чекаючи на потяг, який так ніколи й не прибув. Прокинувшись, я почувалася гірше, ніж після найстрашніших нічних кошмарів, кривавих і жахливих.

Кресида, яка єдина не спала, сказала, що зараз по обіді. Я з’їла бляшанку телячого рагу й запила водою з-під крана. А тоді, прихилившись спиною до стіни, почала міркувати над подіями кількох останніх днів. Смерть. Кругом тільки смерть. Я заходилася загинати пальці, рахуючи жертви. Один, два — Мітчел і Богз залишилися в кварталі. Три — Мессала розтанув як свічка. Чотири, п’ять — Ліг 1 і Джексон принесли себе в жертву «м’ясорубці». Шість, сім, вісім — Кастор, Гомс і Фіней були обезголовлені ящірками-мутантами. Восьмеро мертвих за двадцять чотири години. Я знала, що це сталося, але все одно не могла повірити. Та ні, Кастор спить он там під хутром, Фіней за хвилину спуститься зі сходів, а Богз поділиться зі мною планом утечі...

Повірити, що вони мертві, — все одно, що визнати, що їх убила я. Гаразд, може, не Мітчела й не Богза — вони загинули не з моєї вини. Проте всі інші поплатилися життям, захищаючи мене й виконуючи завдання, яке я вигадала! Тепер мій намір стратити Снігоу публічно здавався неймовірно безглуздим. Особливо зараз, коли я сиділа нажахана в підвалі, підраховуючи наші втрати та граючись китичками срібних черевиків, які я вкрала в домівці незнайомої жінки. Ах так, я геть забула! Її також убила я. Тепер я вбиваю ще й мирних жителів.

Гадаю, саме час в усьому зізнатися.

І коли всі прокинулися, я зізналася. Як вигадала завдання, як поставила під загрозу життя інших, як прагнула помсти. Коли я закінчила, в підвалі запала мертва тиша. А тоді Гейл мовив:

— Катніс, усі ми чудово знали, що ти обманюєш, що Коїн не давала тобі завдання вбити Снігоу.

— Можливо, ти й знав. А солдати з Округу 13 — ні, — відповіла я.

— Ти справді гадаєш, Джексон повірила, що ти виконуєш наказ Коїн? — здивувалася Кресида. — Звісно, що ні. Але вона довіряла Богзові, а він наполягав, щоб ти не верталася, рухалася далі.

— Я ніколи не розповідала Богзові про свої плани, — сказала я.

— Та ти розповіла усьому командуванню! — мовив Гейл. — Це ж була умова, за якої ти погоджувалася стати Переспівницею. «Снігоу вб’ю я».

Який зв’язок між переговорами, які я вела з Коїн, вимагаючи надати мені виняткове право вбити Снігоу по закінченні війни, і цією незаконною мандрівкою в Капітолій?

— Я хотіла його вбити, але не такою ціною, — мовила я. — Те, що відбувається зараз, це справжня катастрофа.

— Гадаю, згодом це назвуть успішним виконанням плану, — сказав Гейл. — Ми проникли у ворожий табір, довівши, що оборона Капітолія не найкраща. Про нас сповістили в усіх новинах. Тепер у місті хаос, а Капітолій кинув усі сили на наші пошуки.

— Повірте мені, Плутарх просто у захваті, — додала Кресида.

— Це тому, що Плутархові байдуже до жертв, — мовила я. — Головне — видовищні Ігри.

Кресида з Гейлом знову й знову намагалися мене переконати. Полідевк кивав на згоду. Тільки Піта мовчав.

— А що думаєш ти, Піто? — запитала я його.

— Я думаю... що ти досі не уявляєш, який вплив маєш на інших, — з цими словами він підняв вище закуті в кайданки руки й сів. — Ніхто з загиблих не був ідіотом.

Вони знали, що роблять. І йшли за тобою, бо вірили, що ти справді здатна вбити Снігоу.

Не знаю чому, але саме його слова переконали мене. Однак якщо Піта має рацію, — а він таки має рацію, — то виходить, що я заборгувала всім, і віддати цей борг можна тільки в один спосіб. Витягнувши з кишені паперову карту, я, сповнена рішучості, розпластала її на землі.