Ліфти рипіли, кабелі обривалися, з-під землі вивергалося полум’я і клуби чорного диму, знесилені шахтарі виходили на сонячне світло. З кожною групою новоприбулих шахтарів лунали полегшені зітхання, родичі пірнали під мотузку назустріч своїм чоловікам, дружинам, дітям, батькам, братам і сестрам. Вечоріло. А ми досі стояли на холоді, легенький сніжок почав укривати землю. Ліфти рухалися повільніше, на поверхню виходило дедалі менше людей. Впавши навколішки, я притиснула руки до попелу; мені так хотілося спуститись униз і звільнити батька! Якщо й існує дужче почуття, ніж те, що жене тебе під землю, щоб врятувати того, кого любиш, то мені воно не відоме... А кругом були поранені. Мертві... Ми чекали до ночі. Незнайомці накидали нам на плечі покривала. Хтось приніс гарячого чаю, але його ніхто не пив. А тоді на світанку ми побачили на обличчі начальника шахти сумний вираз, який міг означати тільки одне...

«Що ж ми накоїли?!»

— Катніс? Ти мене чуєш?

Мабуть, цієї миті Геймітч вирішив таки одягнути на мене хомут.

Я опустила руки.

— Так.

— Спускайся вниз. Про всяк випадок, якщо Капітолій спробує помститися за знищену базу, — наказав Геймітч.

— Так, — прошепотіла я.

Всі, хто був на даху, за винятком солдатів із кулеметами, почали спускатися вниз. Йдучи сходами, я не могла стриматися — весь час гладила пальцями бездоганно білі мармурові стіни. Холодні та прекрасні. Навіть у Капітолії жодна будівля не могла зрівнятися з величчю цього Будинку правосуддя... Кам’яна поверхня не піддавалася — це моя плоть поступалася і віддавала тепло. Каміння завжди перемагає людей.

Я вмостилася під однією з величезних колон біля центрального входу. Крізь щілину у дверях виднілися білі мармурові сходи, які вели просто на майдан. Мені пригадалося, як важко нам із Пітою було в Окрузі 2, як ніяково приймати привітання з перемогою в Іграх. Мене виснажив Тур переможців, усі мої спроби заспокоїти округи зійшли нанівець, а тут ще й спогади про Клівію і Катона, особливо про жахливу повільну смерть Катона від пазурів мутантів.

Богз умостився біля мене, в темряві його шкіра здавалася неймовірно блідою.

— Ми не завалювали залізничний тунель, ти ж знаєш. Дехто, напевно, виживе й вибереться назовні.

— А тоді ми їх пристрелимо? — запитала я.

— Тільки якщо у нас не буде іншого вибору, — відповів він.

— Ми можемо самі відправити туди поїзди. Допомогти евакуювати поранених, — сказала я.

— Ні. Було вирішено залишити тунель у їхніх руках. Так вони зможуть використати всі колії, щоб вивезти людей, — мовив Богз. — До того ж це дасть нам трохи часу, щоб зібрати всіх солдатів на майдані.

Кілька годин тому майдан був нейтральною територією, лінією вогню, передовою, на якій велися бої між повстанцями й миротворцями. Щойно Коїн схвалила план Гейла, повстанці кинулися в атаку й відтиснули сили Капітолія на кілька кварталів, щоб мати змогу повністю контролювати залізничну станцію, коли Горішок упаде. Що ж, він упав. Така реальність. У тих, хто вижив, єдиний шлях до втечі — на майдан. До мене долинула кулеметна черга — без сумніву, це миротворці намагаються прорватися, щоб відбити своїх поранених товаришів. А їм протистоять наші солдати.

— Ти змерзла, — сказав Богз. — Пошукаю покривало.

І він вийшов, не встигла я заперечити. Мені не потрібне покривало, навіть якщо мармур висмокче з мого тіла всю енергію.

— Катніс, — мовив Геймітч.

— Я тут, — відповіла я.

— Сьогодні по обіді з Пітою сталося дещо цікаве. Гадав, ти захочеш дізнатися, — мовив він. Цікаве не обов’язково хороше. Не обов’язково краще, ніж було. Однак у мене не було іншого вибору, як слухати. — Ми показали йому відеоролик, у якому ти співала «Дерево страстей». Його раніше не транслювали, тому Капітолій не міг його використовувати, накачуючи Піту. І Піта каже, що впізнав пісню.

На якусь мить у мене затріпотіло серце. А тоді я усвідомила, що Пітине «впізнавання» — це побічна дія отрути.

— Він не міг її впізнати, Геймітчу. Він ніколи не чув її від мене.

— Не від тебе. Від твого батька. Одного дня, торгуючи в пекарні, Піта чув, як її співав твій батько. Піта був зовсім малий, шість чи сім рочків, але він запам’ятав пісню, бо пильно дослухався, чи припинять співати пташки, — мовив Геймітч. — Звісно, вони замовкли.

Шість чи сім рочків. Тобто було це ще до того, як мама заборонила цю пісню співати. Можливо, тоді ж, коли її вивчила я.

— Я також була там?

— Не думаю. В будь-якому разі, він жодним словом не обмовився про тебе. Але це перша згадка про тебе, яка не викликала психічного розладу, — мовив Геймітч. — Це уже щось, Катніс.

Батько. Здається, сьогодні він усюди. Це він удруге помер у копальні. Проспівав шлях до Пітиної спотвореної свідомості. А коли Богз накинув мені на плечі покривало, навіть у його погляді я побачила свого батька. Я так сильно сумувала за татом, і від цього було так боляче!

Постріли лунали дедалі частіше. Гейл на чолі загону повстанців кинувся у бій. Я не хотіла брати участі в боротьбі, та мені б і не дозволили. У мене кишка тонка, мені б не стало відваги. Мені так хотілося, щоб тут був Піта — колишній Піта, — бо тільки він беззастережно вірив, що підло обстрілювати людей, які намагаються вибратися на волю з палаючої гори. Чи, можливо, я надто чутлива? Адже ми на війні. Хіба це не просто ще один спосіб прикінчити ворога?

Швидко стемніло. На площу спрямували величезні яскраві прожектори. На залізничній станції всі ліхтарі також працювали на повну потужність. Навіть зі свого місця я крізь вікно чітко бачила довгасту вузьку будівлю. Ні прибуття поїзда, ні появу бодай однієї людини проґавити буде неможливо. Однак години минали, а ніхто не виходив. З кожною хвилиною мене переповнювало передчуття, що під час атаки Горішка не вижило жодної людини.

Далеко за полуніч до мене підійшла Кресида та пристебнула до мого костюма мікрофон.

— Для чого це? — запитала я.

Голос Геймітча пояснив:

— Знаю, тобі це не сподобається, але потрібно, щоб ти виголосила промову.

— Промову?! — вигукнула я, відчуваючи, як до горла підкочується нудота.

— Я тобі все продиктую, рядок по рядку, — запевнив він мене. — Просто повторюватимеш за мною. Бачиш, у Горішку немає жодних ознак життя. Ми перемогли в цій битві, однак війна триває. Тож ми подумали, якщо ти вийдеш на сходи Будинку правосуддя і виголосиш промову — скажеш усім, що Горішок знищено, що Капітолій більше не має влади над Округом 2, тоді, можливо, всі решта здадуться добровільно.

Я вдивлялася в темряву.

— Я навіть не бачу ворожого війська.

— Саме для цього тобі й знадобиться мікрофон, — сказав він. — Тебе транслюватимуть — і твій голос по радіо, і твоє зображення — там, де будуть телевізори.

Тут, на майдані, є кілька величезних екранів. Я помітила їх під час Туру переможців. Тож план міг би спрацювати, якби я вміла виголошувати промови. Але я не вмію. Мені вже якось надиктовували, що казати, і все закінчилося цілковитим провалом.

— Ти врятуєш чимало життів, Катніс, — сказав Геймітч.

— Гаразд. Я спробую, — відповіла я.

Було дивно стояти на вершечку величезних сходів, одягненій у костюм, яскраво освітленій прожекторами, і промовляти у порожнечу, мовби до місяця.

— Тільки швидко, — сказав Геймітч. — Тут із тебе надто гарна мішень.

Телевізійники розклали на майдані обладнання й повідомили про готовність. Я звеліла Геймітчу починати, увімкнула свій мікрофон і уважно слухала, а він уже диктував мені перший рядок промови. Тільки-но я розтулила рота, на екрані навпроти з’явилося зображення.

— Жителі Округу 2, до вас звертається Катніс Евердін зі сходів Будинку правосуддя, де...

Раптом на залізничну станцію вкотилася пара поїздів. Двері відчинилися й на платформу висипали люди, в поросі й диму, який вони привезли з собою з Горішка. Мабуть, вони здогадувалися, що чекатиме на них на майдані, тому діяли обачно. Більшість із них одразу ж попадали на землю, і на залізничну станцію посипався град куль, який загасив ліхтарі. Як Гейл і передбачав, вороги були озброєні, але всі вони були поранені. До нас долинали стогони й зойки.