– Наказ! – гаркнув чоловік, що заступив собою двері. – Наказ володаря!

І обернувся до Розвіяра:

– Ти подумай, щеня… Є різниця, як умирати. Іди!

Розвіяр увійшов, і разом із ним увійшла личинка вогнянки.

Тут було прохолодно. Кімната, висічена в скелі, розміщувалась високо над ущелиною. Другі двері, набагато більші тих, що в них увійшов Розвіяр, вели на балкон, обвитий зеленню. У центрі кімнати була водойма, на поверхні недвижної води віддзеркалювалися свічки.

Розвіяр побачив воду й мало не заплакав. Хотів потягнутись рукою, зачерпнути, – але підняв очі й обмер. Навпроти, у дерев’яному кріслі з поруччям, сидів той, кому належав замок, люди й сам Розвіяр.

Володар був не дуже молодий, але ще й не старий. Чорне з сивиною волосся оперізувало вид, сягаючи пліч. Тонкий ніс був колись зламаний. Губи розтинав давній шрам. Очі дивились без ніякого виразу; ніколи в житті Розвіяр не бачив такого непевного – і такого проникливого погляду.

Він стояв нерухомо хвилину й дві. Вогнянка сиділа заблизько, на Розвіярі почала жевріти холоша; він не витримав і відступився, порушивши недвижність і тишу.

– Ти хочеш пити?

Розвіяр не сподівався цього питання. Кивнув – точніше, смикнув головою.

– Пий, – рука з перснем указала на воду.

Розвіяр підійшов. Упав на коліна, зачерпнув воду жменями. Довго пив, здригаючись від холоду, переводячи дихання, злизуючи кожну краплю.

– Навіщо ти розбив шкаралупу?

Розвіяр підняв голову. Бліде обличчя володаря осяяне було вогнями свіч – і мерехтливим, нерівним світлом палючої вогнянки.

– Вони б мене вбили.

– А тепер – ти думаєш вижити?

Розвіяр скосив очі на вогнянку. Та сиділа, склавши на спині крила, усипані сажею, наче пилком.

Він може вбити володаря. Зараз. Володар знає це; він дозволив Розвіяру ввійти самому, з вогнянкою. Ні: він наказав йому ввійти самому. До кімнати, де, крім володаря, нікого нема.

– Хочеш убити мене?

Розвіяр піднявся з колін. Довго дивився в очі володарю; ця людина звикла командувати смертю, як їздовим щуром у колесі. Вона багато разів була поруч – і завжди підкорялась.

– Я тільки хочу жити, – повільно сказав Розвіяр.

– Ти, раб, розбив шкаралупу яйця… Присвоїв крихту моєї влади. Ти гадаєш, я це подарую?

Здавалося, володарю подобалось гратися зі смертю. Здавалося, провокуючи хлопчиська, він зазнавав насолоди.

– Мені не потрібна влада… ніяка. Я тільки хочу жити, – промовив Розвіяр, не спускаючи очей. – Я… обміняю цю личинку на моє життя. Хай навіть не свободу.

– Ти торгуєшся, – володареві губи вперше здригнулись, окресливши усміх. – Зі мною.

– Так, володарю. Тому що… я ж можу наказати їй.

– Накажи.

Розвіяр ковтнув. Очі без ніякого виразу дивилися крізь нього. Володар чекав, він був несповна розуму, божевільний самогубця; Розвіяр нараз чітко зрозумів: йому не вижити, і краще, що можна зробити, – це наказати вогнянці вбити себе одразу по смерті володаря.

Він зрозумів це й розліпив губи. Миттєво в очах володаря щось змінилося. Він викинув перед собою руку:

– Стій! У наказі була така сила, що Розвіяр перестав дихати.

– Ти насправді небезпечний, – сказав володар, і його очі дивились тепер не крізь Розвіяра, а просто йому в обличчя. – Добре… Я згоден торгуватись. Накажи тварині кинутись у басейн. Я накажу залишити тобі життя.

Декілька хвиль Розвіяр напружено міркував. Потім перевів дихання.

– У воду, – сказав він личинці.

І та, не маючи страху смерті, скорилась моментально.

Зашипіла вода, піднялася пара, тіло вогнянки почорніло – і спливло, безживне, слизьке. Вода в басейні замулилась.

– Варта, – не піднімаючи голосу, сказав володар.

Розвіяр, не озираючись, почув тупіт і дихання за спиною.

– До ями, – сказав володар.

Він думав, що його тягнуть просто в могилу, ховати живцем. Але його скинули в просторий камінний мішок, накрили згори ґратами, і запала темрява; Розвіяр, зморений і розгублений, узявся досліджувати темницю навпомацки.

Не те щоб він сподівався втекти. Він просто не міг сидіти без діла; ніякого іншого виходу, звісно, не знайшлося, зате знайшлася кам’яна плита – чи то ложе, чи то стіл, чи то надгробок – і приліплена до її краю маленька свічка.

Свічка! Справжній восковий недопалок! Розвіяр спершу затужив через те, що нема вогню, а потім, подвоївши зусилля, узявся нишпорити по камері – і знайшов стінну нішу, а в ній – дерев’яну миску, ложку й старе кресало.

Він довго порався, крешучи вогонь. Він був упав у відчай, але не здався, і кінець кінцем свічка загорілась. Розвіяр спершу замружився, а потім, коли звикли очі – побачив підлогу, де-де присипану соломою, кам’яну плиту, стінну нішу й самі стіни з відбитками величезних зубів – темницю прогризали в камені скельні черв’яки.

Йому зробилося страшно – не від того, що він бачив. Він злякався, що свічка догорить і знову доведеться лишитися в мороку.

Він згадав про Східну темницю, як про покинуту домівку – там просторо й видно зірки, там вода й м’який мох. І там є «завтра», і «післязавтра», і «за тиждень»; тут, у ямі, вічно тягнеться ніч.

Вогник свічки складався, виявляється, з кількох частин: темний у центрі, яскравий на верхівці й по краях. Він був головним багатством, що лишилося ще в Розвіяра. Його єдиним багатством і надією.

Хороший віск спливав повільно: Розвіяр згадав маяк, де було світло вдень і вночі. Згадав стогін полум’я, що вказувало шлях морським суднам. Згадав пінний слід за кормою «Крилами». Згадав старого, що не хотів відпускати його на «Лусці» і все-таки відпустив.

Лице, облямоване сивим волоссям, неначе вінчиком. «Мідний королю, Мідний королю. Візьми, що ціную, подай, що потребую. Мідний королю, Мідний королю…»

Розвіярова тінь лежала на стіні – чорна, страшна. А якщо цього разу подіє?! Адже немає іншої надії, тільки на Мідного короля. Візьми, що ціную. Подай, що потребую. Свободи! Життя й свободи!

Тремтливою рукою Розвіяр повторив рух, якого навчив його колись старий.

– Мідний королю… Мідний королю!

Він затнувся, опанував себе і продовжив:

– Візьми, що ціную! Подай, що потребую!

Свічка зникла без звуку. Без сліду.

Знову зробилося темно.

Уранці його привели до володаря. Той сидів у кріслі на широкому напівкруглому балконі, а поряд стояла на триногій підставці велика далекоглядна труба. Розвіяр колись бачив схожу в руках капітана «Крилами». Щоправда, капітанська була менша.

Варта вийшла. Небо, повите мармуровою сіточкою хмар, було схоже на морську воду – таке ж синьо-зелене, неспокійне. З балкона на три сторони відкривались навколишні скелі: через гострий контраст світла й тіні в їхніх обрисах увижалися скривлені, люті обличчя. Профіль володаря з його зламаним носом здавався частиною цих гір.

Знизу, з ущелини, ледь чутно долинав шум води. Цей шум супроводжував Розвіяра всю ніч. Слухаючи придушений стінами рокіт, потріскування напівостиглого каміння, шелест вітру в продиховинах, він то метався по камінному мішку, то валився без сил на солому.

Йому здавалося, що стіни в темноті стискаються і стеля нижчає. Він зусиллям волі гамував паніку, і тоді стіни, невидимі, зникали зовсім і Розвіяр опинявся сам посеред величезного темного світу. Ще вчора він був ручною твариною, в’ючаком, тяглом, як-от пацюк у барабані. Він був твариною, світ перед його очима плив, невиразний і каламутний, а сьогодні, тепер, немовби спала полуда. Немов очистили від багна й тванюки жовтий кістяний клинок.

Уявити тільки – він сам спрямував личинку до води! Адже міг захопити володаря і, загрожуючи його життю, диктувати свої вимоги! Як же можна було програти, маючи в руках могутню зброю?!

У темряві він налетів на камінну плиту і забив великого пальця на правій нозі. Біль несподівано допоміг заспокоїтись. Розвіяр вирішив, що нічого ще не скінчено, завтра його поведуть на страту або ще куди-небудь поведуть, і тоді він устигне зробити хоч що-небудь: вирватись, або захопити заручника, або, у найгіршому разі, зістрибнути зі скелі, прихопивши з собою катів. Його жахала єдина думка: нікуди не поведуть, кинуть тут без їжі й води, у тиші, темряві – помирати.