– Програма розписана до кінця тижня. Не переживай. Твої функції залишаються такими ж – приймеш гроші і даси четвертак портьє.
– Цей портьє незле заробляє.
– Незле. Але не все йде в його кишеню. Мусить ще поділитися. Свою лепту дістане адміністрація і черговий міліціонер.
– Боже, скільки людей знає, що ми не греки!
– О, їх значно більше. Доплюсуй усіх тутешніх проституток.
– Невже в них таке фахове око?
– У них свої можливості. До речі, тут одна вже підходила і пропонувала за тебе п’ятсот крабів.
– За ніч? – сміюся я.
– Ну, ти дуже високо себе ціниш. П’ятсот за те, що станеш опікуватися ними. Їм сподобалося, як ти працюєш. У тебе інтелігентний писок, а це в нашій роботі рідкість. Такий ось курдупель жодного довір’я у порядної людини не викличе. Хто повірить, що він у ресторані випадково? Він торгує проститутками, і ніхто навіть не сумнівається, що має справу з проститутками. А якщо за це візьмешся ти, клієнт справді може повірити, що береш гроші за сестру-студентку, яка дуже хоче прибарахлитися, та не має за що. І в ліжко з мужчиною йде, мов на державний екзамен, а вранці неодмінно заллється слізьми: «Ах, що я наробила! Ах, навіщо я пила стільки шампанського! Як ви могли скористатися моєю слабістю?!» і т. д. Ясно тобі?
– Може, й ви так уранці ридали?
– А ти думав! – встряла в розмову Маріанна. – Мій любий Теймураз наклюкався так, що тільки-но ми прийшли в номер і випили ще плящину, як він повалився і захропів. Ну, я хутенько його розібрала наголо, сама теж роздяглася і щасливо заснула. Вранці він, бідолаха, не міг згадати – мав зі мною щось чи ні. Далі з криком: «Вах! Сколка денег угробил!» кинувся мене ґвалтувати. Однак я завзято боронилася. «Шановний! – сказала я. – Ви заплатили за ніч. А зараз білий день…» За що я люблю грузинів – вони джентльмени. Теймураз дав мені спокій. Тільки, вдягаючись, щоразу приказував: «Пагулали, да? Могітхан?! Пагулали, да?»
Дівчата заливаються сміхом.
– Таким чином, я провела дуже цнотливу ніч.
– А як ти, Єлено?
– Ну, я змушена була попрацювати. Але в міру. Мій теж був залитий по вінця. Вранці він довго шукав гаманця, який чомусь опинився під ліжком. А з гаманця, уяви собі, не пропала ані копійка. Зрештою, там і було всього вісімдесят карбованців. Зате пропали два квитки до Тбілісі. Уявляєш, який розпач?
– Пагулали, да? – регоче Маріанна.
– А ці квитки тепер у твоїй торбинці? – здогадуюся.
І тепер уже всі троє регочемо як навіжені.
– Ні, їх уже там нема. Ми ж їздили на вокзал за речами. – При цьому Єлена кладе мені в кишеню двадцять п’ять карбованців. – Ти задоволений?
Ще б пак! Вісімдесят п’ять крб., не рахуючи мештів! З них двадцять п’ять крадені. За таку суму ще не садять. Я можу спокійно пити шампанське.
Відчуваю, як усе глибше і глибше опускаюся на таємниче дно. «Граєшся з вогнем, – шепоче мені на вухо пані Осторога. – Ніхто тебе не врятує, коли вляпаєшся по вуха. Бо ти – сам. І ніхто». Ба й справді, хто я? Письменник? Але ж я ніде не друкуюся. Що я комусь поясню? Вивчаю життя повій? Щоб написати оповідання?… Ні-ні, цього в жодному разі говорити не варто. Я уявляю, як сивий капітан міліції дивиться мені в очі й докоряє: «Пишеш наклеп на нашу дійсність? Для тих, що за кордоном? Обливаєш багном свою Батьківщину? На кого ти працюєш? Признавайся! Добровільне зізнання полегшить провину!»
Майже такі слова я почув, коли мене затримала міліція при здійсненні жахливого злочину: я фотографував сміттярку. А в сміттярці порпався горбатий дідусь. Ніколи не думав, що сміттярки належать до військових об’єктів. А виявилося, що саме так. Плівку засвітили, мене кілька годин понудили, змусили написати пояснення і відпустили. До наступного разу.
– Ці п’ятсот крабів ми б поділили порівну, – зітхає замріяно Маріанна. – Погоджуйся, тут золоте дно.
– А Франьо?
– Гадаю, від комісійних він не відмовиться.
– А лягаві?
– Ну й дивак ти. З лягавими завше можна домовитися. Хіба ти ще не помітив, що міліція на проституток уваги не звертає? А не звертає тому, що їх у Радянському Союзі нема. У нас нема ані сексу, ані проституток. А як можна покарати того, кого не існує? Врубався?
– Сутенерів теж не існує?
– Натурально! Звідки їм узятися без проституток?
– Зате є інша можливість – притягти за неробство.
– Хіба якусь хвойду, як он та твоя знайома, – і Маріанна киває на профуру. – А путана має усі документи в порядку. Я, наприклад, працюю лаборантом у школі.
– Цікаво – такі зарібки, як за вчорашню ніч, мабуть, нечасто трапляються?
– Бувають і більші. Треба відчувати клієнта. Я одразу оцінюю його можливості. Адже ми працюємо під недосвідчених дівчаток. Я розумію, що це до певного часу, потім уже такий номер не пройде. Але зараз у нас такса – не нижче п’ятдесяти. Під час розмови з клієнтом орієнтуюся, наскільки він вляпався в мене і якими фінансами диспонує. Потім я піддаюся на вмовляння піти з ним на квартиру чи в готель, але попереджаю, щоб не пробував підкрадатися. Тоді він спокушає золотими горами. Зазвичай, дуже абстрактними. Але доки я не почую щось конкретне і, заливаючись рум’янцем від сорому, не погоджуся, доти я нікуди з ним не піду.
По дорозі натякаю, що він може мене обдурити. І розпашілий клієнт платить наперед… Кожен має свій метод.
– А що буде, коли станете старшими?
– Нічого страшного. Просто зараз ми при мінімумі праці дістаємо непогані гроші. Згодом змушені будемо вигострити майстерність. Опікун нам тоді також дуже буде потрібен, аби робити рекламу. Все-таки мені незручно вихваляти себе перед клієнтом.
– Але ж є ще одна перспектива – вийти вигідно заміж! – встряє Єлена.
– А я цього й не відкидаю, – погоджується Маріанна. – Це взагалі ідеальний варіант – вийти заміж за дійсного члена академії наук.
– Шкода тільки, що на ту пору, коли вони стають дійсними членами академії наук, їхні члени стають вже недійсними, – засміявся я.
– Подумаєш! А нам цього й не треба. Головне – прожити життя так, як казав Островський. Щоб не було мучітєльно больно. Потім. З життя треба взяти все найкайфовіше. І якнайбільше. Такий девіз.
– До нас ідуть, – шепоче Єлена.
Справді, до нашого столика прямує троє поляків. Усім близько сорока. Двоє чоловіків і одна жінка. У неї великий круглий живіт, а повні стегна, здавалося, ось-ось вигулькнуть із жорстокого полону тісних джинсів і являть нам свою рубенсівську драгливість.
– Рrzepraszam… Сzy tu jest wolno?[9]
Мотаємо головами, що означає водночас і «не розуміємо», і «не зайнято». Поляки вмощуються й діловито роззираються за офіціянтом.
– Готі го арістос ятрос каі, – каже Єлена.
– Хреяс тон ен моріон, – підтримує розмову Маріанна.
– Батрахоміомахія, – пригадую назву поеми Гомера.
Поляки замовкають і прислухуються. Так само завмирає карась, коли помітить хробачка. А потім р-раз! – і губа на гачку. Вони здогадуються, що ми не місцеві, але це їх інтригує і водночас сковує. Вони не знають, як себе вести, і в перші хвилини взагалі мовчать, лише переглядаються.
– Ясу, – задумливо вуркоче Єлена. – Епіклорес магес тріполітікос.
Поляки починають перешіптуватися, нарешті один не витримує психічної атаки і ковтає гачок:
– Рrzepraszam… Słyszałem, żе гоzmаwіаliśсіе w jаkimś nіеznаnym jęzуku. Włаśnіе doszło do sрrzесzki, со tо zа jęzуk. Рrzуjасіеl mówi, żе łоtеwskі, а jа – żе grесkі. (Перепрошую… Чув я, що ви розмовляли на якійсь невідомій мові… Власне ми по сперечалися, що то за мова. Приятель каже, що латвійська, а я – що грецька).
Бракувало якоїсь секунди, аби я не бовкнув «grесkі», та, видно, Маріанна помітила з виразу мого обличчя, що я розумію польську, і вже ось-ось готовий відповісти, бо штурхає мене під столом ногою. Я зиркаю на поляка туманним поглядом і відказую:
– Но, но… не понимаєм… гаварітє па рускі… харашьо?
Поляк повторює запитання російською і страшенно тішиться, коли виявляється, що мав рацію він, а не його колега. А, зрештою, він і не міг помилитися, адже кілька років тому відвідав Грецію і пам’ятає навіть окремі вирази, наприклад… Та я не даю йому пописатися грецькою, щоб не потрапити у халепу, і починаю одразу обряд знайомства. Поляк, що був у Греції, називається Антеком, а другий – Рисіком, їхню колєжанку звати Малгося. Завтра рано вони їдуть автом до Румунії з товаром. Ми вже розмовляємо російською, але поляки постійно забуваються і вставляють польські слова та речення, а я мушу стежити, аби не забути перепитати, що воно означає. Далебі, з грузинами було легше.
