— Дай подивитися… приймач… Можна?

Ігор одразу відклав ножик і паличку:

— А чого ж… Звичайно. Будь ласка. Він відкрив футляр:

— Ось настройка, це діапазони, це гучність, — показав, де що крутити.

Кукурузо схилився над приймачем. Я теж пригнув голову. Кукурузо відштовхнув мене ліктем:

— Не дихай туди. Запітніє і зіпсується. Ігор усміхнувся:

— Та нічого. Від цього не зіпсується.

Кукурузо довго крутив у руках приймач, і ми мовчки слухали голоси далеких країн.

— Да — а… Цінна штука, — сказав нарешті Кукурузо і додав: — Ну, з фізики в тебе, звичайно, п'ятірка?

— П'ятірка, — просто і без хвастощів відповів Ігор.

— А двійки ти хапав коли — небудь? — З надією запитав Кукурузо. — Хоча б з поведінки, по співу, з малювання, чи що? Або круглий відмінник?

— Відмінник, — ніби вибачаючись, сказав Ігор. — Всі учасники нашого походу — відмінники. Таке була умова.

Кукурузо тихо зітхнув.

В цей час з кущів визирнула Валька. Мабуть, дівчинки вже закінчили свою роботу. Я бачив Вальку, а Ігор, який сидів до неї спиною, немає. Валька тихенько підкралася до нього, і я не встиг навіть відкрити рот, як вона зіштовхнула його з пенька. Ігор нічого не підозрював і, звичайно, шкереберть полетів у траву.

— Дами завжди треба поступатися місцем, — сказала Валька, сідаючи на пеньок.

Ігор підвівся і тільки посміхнувся у відповідь.

Ми з Кукурузо здивовано перезирнулися.

Добра справа! Тлумачного хлопця — фізкультурника, який сам змайстрував приймач, якесь довгонога страшило жбурляє на землю, ніби це не хлопець, а мішок з картоплею. А він тільки посміхається…

Спробувала б мені зробити таке навіть Гребенючка, я б їй так дав, так дав, що вона десять разів перекинулася б!

Стривайте, а що це з Кукурузо?

— А ну дай мені! — Нахабно говорить Валька і простягає руку до приймача.

І Кукурузо, теля, спокійнісінько віддає приймач. Ось дурень. Що це — її приймач, чи що? Чого це вона розпоряджається.

Втім, всі ці бадьорі вигуки звучать, звичайно, тільки в моїй душі. Я мовчу. Це ж не мій приймач і не у мене його відбирають.

Валька почала настроювати приймач, по — пташиному схиливши голову на плече і дивлячись в небо. Зловила якусь тягучу мелодію і раптом весело вигукнула:

— О! О!

Ми здивовано подивилися на неї — чого це вона волає? Мрійливо дивлячись на плесо і слухаючи музику, вона тихо сказала:

— «Лебедине озеро»… Адажіо…

Я скривився. Ось задавака! Каже таке, що нічого зрозуміти не можна. А Кукурузо напустив на себе серйозність і, насупивши брови, каже: — Ні, це озеро скоріше не лебедине, а качине. Лебеді у нас не водяться. Зате качок — тьма — тьмуща!

Валька раптом як зарегоче:

— Ой, тримайте мене! Ой, не можу! Ось дивак! Я ж не про це озеро, а про музику до балету композитора Чайковського «Лебедине озеро». Як раз зараз передають.

Кукурузо — ніби хто особа окропом обшпарив. Вся кров, яка тільки в нього була, кинулася йому в обличчя.

— Можна подумати, що я не знаю — сердито буркнув він. — Прекрасно знаю цей знаменитий балет. А про наше озеро я просто так сказав. Для інтересу… Для сміху.

Я відвернувся. Не можу дивитися в очі людині, яка нахабно бреше. Нічого він, Кукурузо, не знав, ніякого «Лебединого озера». Бо слух у нього був препоганий. Співати він міг тільки зі мною. Підтягувати. А у самого у нього всі пісні виходили на один мотив. Мені було прикро на Вальку, що вона змусила мого друга так безсовісно брехати. І взагалі, чого вона пристала до нас?…

І раптом, немов підслухавши мої думки, Валька різким рухом вимкнула приймач і сказала:

— Ви на мене сердитесь, хлопці, так? Що я прийшла до вас і пристаю, так? Так я піду… Ви не гнівайтесь. Просто мені хотілося познайомитися з вами…

І так вона це просто сказала, що мені стало незручно. І ні я, ні Кукурузо не знайшлися що відповісти.

Валька встала, сунула Кукурузо в руки приймач і побігла до багаття.

— Чудна якась… правда? — Знизавши плечима, ніяково сказав Кукурузо.

— Вона хороший хлопець, — несподівано почервонівши, сказав Ігор, — У нас з нею все дружать… А чого ти не включаєш приймач? Ти включай, не соромся. Я недавно поміняв батарейку.

Я уважно подивився на нього і зрозумів, що він навмисне міняє тему розмови, що більше про Вальке говорити не варто. Я його добре розумів. Мені теж було б неприємно, якби хтось говорив про Гребенючка… Я не знаю, скільки ми ще просиділи на березі біля пенька, але ось почувся голос вожатого: — Ігор, хлопці, йдіть швидше! Юшка готова!

— Пішли! — Сказав Ігор.

Я як випив тоді з ранку склянку молока, так після цього макової росинки в роті не було. І пропозиція Ігоря мені, звичайно, дуже сподобалося. Думаю, що і Кукурузо хотів їсти не менше.

Але несподівано він сказав Ігорю:

— Ти йди, а ми тут посидимо. Ми як раз перед вашим, приїздом гарненько поснідали.

Я закліпав очима і роззявив рот, але, звичайно, промовчав.

— Та не вигадуйте, хлопці, ходімо! Такий юшки ви зроду не їли, ручаюсь! — Умовляв Ігор.

Кукурузо вперто відмовлявся. Я, ковтаючи слину, підтримував його. Нарешті Ігор махнув рукою.

— Та ну вас! Почекайте, я зараз вожатого на вас напущено! — І побіг до вогнища.

Однак через хвилину замість вожатого прибігла довгонога Валька. І відразу накинулася на нас:

— Це ще що таке?! А ну марш є вуха! Якби ви мене запросили, що, я хіба відмовилася б?! Я б відмовилася хіба, якщо б ви мене запросили?! А ну швидше!

І, до моєї найбільшої радості, Кукурузо, який так вперто відмовлявся перед Ігорем, тут раптом вмить поступився і покірно поплентався за дівчиськом. І знову мені чомусь пригадалася Гребенючка…

Я не знаю: чи то я був просто дуже голодний, то чи справді вуха була якась особливо смачна, але мені здалося, що я дійсно зроду не їв нічого подібного. А вже у вусі я розбирався. У нас, в нашому «рибальському» селі, вміли її варити, і сам я варив не раз.

Але ця була на рідкість смачна. Всі прицмокували від задоволення і хвалили Сашка — штурмана. А він сидів біля котла з ополоником в руках, як завжди нахмурений, і уважно стежив, кому дати добавки.

Тепер мені було зрозуміло, чому все так зраділи, що сьогодні черга Сашка готувати сніданок. Він був у них визнаним кашоварів.

Незабаром всі наїлися і розляглися на траві навколо багаття — відпочити. Хтось перший тихо затягнув пісню, хтось підтримав, і пісня виросла, зміцніла і злетіла над плесом — навіть пригнулись очерети…

Реве — е та сто — вогні Дніпр широкий.

Сердитий вi‑iтер за — Авіва — а…

Як добре було ось так лежати на траві, дивитися в блакитну безодню неба і хором співати пісню. Здавалося, вся земля, весь світ чує її.

Вожатий тихенько встав, пішов до човнів і повернувся з акордеоном. Пісня зазвучала ще сильніше, ще злагодженої…

Коли закінчили «Реве та стогне…», вожатий сказав:

— А тепер нашу, піонерську: «Взвейтесь вогнищами». Затягуй, Сашко.

— Тільки так, — відгукнувся Сашко, прокашлявся, почекав, поки акордеон програє вступ.

Я ніколи б не подумав, що у нього такий чистий, дзвінкий і високий голос. «Ось тобі і"тільки такніколи б не подумав, що у нього такий чистий, дзвінкий і високий голос. «Ось тобі і"тільки так"! Мало того що знаменитий кашовар, ще й співак який!»! Мало того що знаменитий кашовар, ще й співак який! ніколи б не подумав, що у нього такий чистий, дзвінкий і високий голос. «Ось тобі і"тільки такніколи б не подумав, що у нього такий чистий, дзвінкий і високий голос. «Ось тобі і"тільки так"! Мало того що знаменитий кашовар, ще й співак який!»! Мало того що знаменитий кашовар, ще й співак який!»

Взвейтесь вогнищами,

Сині ночі.

Ми піонери -

Діти робітників…

Наближається ера

Світлих років.

Клич піонера:

«Завжди будь готовий!» —