– Але ж, кажуть, котрийсь тут із ваших у поліцайчуках ходить?
При світлі каганчика в Софійки на губі з'являється вольова, войовнича риска:
– Той мовчатиме. Хлопці йому пригрозили, щоб німий був, бо інакше станеться то, що з Попом Гапоном. Був тут один такий: никав, вивідував… Наші приліпили йому прізвисько: Піп Гапон…
– Де ж він тенор?
– Був, та нема. Ви не бійтесь.
– Наче й не з полохливого десятка, однак…
– Знаю!
– І справа ж не тільки в моїй особі…
– Розумію і це. Перед усіма небезпеками ви тепер ніби наш повпред…
– О, яка атестація!..
– Так от, і не хвилюйтесь, товаришу повпред… – І під щокою дівчини трепече смішок, хоч губенята міцно студені.
Одначе для більшої довіри чи просто щоб розважити льотчика, вона таки розповість. Поліцайчук, про якого він питає, справді в природі існує, час від часу навідується в Синій Гай. Як ходили до школи, в однім класі був із Софійкою, і хто б міг подумати, що аж так він знікчемніє під цю лиху годину? Але ж має тепер життячко: від-коли ту поліцайську ганчірку на руку начепив, у вічнім перебуває страху, ні на день не сходить з нього переляк, в очах завжди бігає сполоханість… Тітки плюються, мати кляне: «Чого ти встряв? Хто тебе відмивати буде?» Ні, безчестя само в собі кару несе… А як після склянки самогону розвезе його, тоді цей Ваші-наші[2] навіть сльозу каятьби перед дівчатами пустить: «Знаю, продав душу чортам, прийдуть ваші-наші – повісять, а за що? Я ж і зараз ось догадуюсь, що у вас якась тайна, дівчата, з чимось криєтесь від мене, та ж, бачите, мовчу. Німий як риба! Невже за таку поведінку ваші-наші потім хоч трохи не збавлять мені гріха? Ви за мене посвідчите, дорогесенькі?»
Софійка, розповідаючи, смішно імітує того шепелявого продайдушу.
– А це якось беру воду, а він де взявсь і з-за спини «Дозволь, я поможу тобі, Софійко…» І так скривився жалібно…
– Може, він просто не байдужий до вас?
– Та пробував підбивати клина, поганець. – І Софійка, не бажаючи поширюватись про це, запропонувала: – Вам і сьогодні щось почитати?
Буває, вона вечорами читає льотчикові при вогнику блимавки когось із поетів, а коли він, знеможений, задрімне, ще й після того біля нього посидить, тихо чатуючи його сни, льотчицькі, фронтові чи, може, що довоєнні. А вранці потім запитає:
– По-якому то ви говорили вві сні?
– Невже говорив?
– Якась мова зовсім не знайома.
– Чи не бенгальська? – всміхнеться льотчик.
– У вас і таку вивчали?
Усім хутірцем проводжали його. Хлопчашня, ескортуючи сани, з веселим галасом вибігла аж у поле, де вітерець так і струже, бігли б і бігли, але тут їм сказано було вернутись, бо ж невідомо, яка цей повоз чекає дорога, може, доведеться правити навіть за Дніпро, доки знайдуть своєму підбитому соколові належне пристанище… Гордість почувають жінки, що мають такого пасажира. І Софійка душею квітне: вберегли! Саме рятування льотчика згуртувало людей, зблизило їх гостротою небезпеки й силою кругової поруки. Повискують полозки по тугому сніжку, риплять валянки-шкрьобаки, що в обох жінок відповідно до окупаційної моди обклеєні гумою з автомобільної камери – захожий взуттяр із Кривого Рога лишив їм на згадку дотепне своє вміння.
Час від часу жінки обмінюються жартливими докорами між собою, поскаржаться льотчикові, що ця ось, борозенна, весь час заламує корінну, для розваги духа голосно стануть уявляти, як підкинуть комусь оце загіпсоване глиною «немовля», а воно потім, коли стане на ноги, опиниться в небі, то й забуде про них; хоч би, як знову літатиме, при нагоді записочку кинуло або крилом помахало над їхнім Синім Гаєм!
– Це буде, обіцяю, – всміхнеться льотчик самими очима, і знову тільки дихає: іній сідав сиво на башлик.
Софійка в жартах участі не бере, хоча думи її теж довкола цього: ось відвезуть, здадуть його, і наллється тоскнотою душа, знов опустишся з неба на землю і забудь, що було, що так несподівано подарувала тобі доля. Подарувала, а тепер забирає, мабуть, без вороття. Так зріднилася з ним за ці кілька тижнів, що минули від того осіннього вечора, коли, зранений, обгорілий, опинився на їхніх руках. Падав на сірі осінні кураї, а зараз сніги біліють, безкрая розлука біліє, хоч, здається, тільки б радіти, бо все найстрашніше нарешті минулося… Вберегли сокола! Нічия зрада не виказала його, ніхто й ненароком або сп'яна не пробовкнувся, гуртом прикрили хлопця від злого поліцайського ока, і ось він, живий, вбережений, лежить на санчатах, з кожною миттю віддаляючись від тебе, від Синього Гаю, належачи тепер уже комусь іншому… Зрідка окине Софійку поглядом веселої або ж присмученої вдячності, а потім знов у небо, що квітне над ним ясне, незмірно високе і вже вільне, вільне!.. Дівчина, здається, знає про Заболотного все, бачить ось вона його в рідній його тернівщині в товаристві хлоп'ят-пастушків, котрі, блукаючи за худобою по стернях чи прилігши горілиць на межі, часом задивлялися вгору в своїй першій дитячій задумі: «Чи далеко до неба?…» Або ж вимайне Заболотний перед Софійкою чубатим юнаком у місті де він уже робітфаківець, а потім студент, що заповзявся опанувати мало не всі мови світу… Льотчиком Заболотний, на його думку, став майже випадково, трохи, як він каже, навіть курйозно. Записавсь до аероклубу нібито скорше з мотивів враженого самолюбства, хоча тепер, звісно, ніскільки не шкодує…
Софійка любила, коли він відкривався, поставав перед нею в таких інтимних одвертостях, звіряючись їй у тому що для нього, для його внутрішнього життя, видно, багато важило. Обрав небо, однак польотів отих, що про них кажуть – красиві, одухотворені, зовсім мало випало на його долю… «Здебільшого ж під вогнем, під прицілом – признався якось він Софійці з гіркотою, – коли ось-ось станеш мішенню і сам тільки й шукаєш мішені, рвешся бодай секундою раніше за ворога вийти на дистанцію вогню…» Справжнього щастя польоту, власне, тільки й зазнав при хрещенні в аероклубі, де молодий льотчик, якого вперше самого випускають у небо, таки справді переживає мить натхнення, звідує такий стан душі, що його ні з чим не зрівняти.
Слухаючи Заболотного, Софійка й сама наче була поруч із ним того найкрасивішого у його житті ранку, коли він курсант аероклубу, дістав нарешті право на самостійний політ. Такого не проспиш, до схід сонця ти вже на льотному полі, де небо навстріч тобі грає зорею, кличе в свою неосяжність. І ось ти вперше сам, без інструктора береш розгін і підіймаєш літака в це вранішнє небо… Нема таких слів, щоб виповісти, як співала його душа, бо ж після всіх земних прикростей ти ніби опинився в іншій природі, для тебе, людини-птаха, відкрилось одразу все небо де тобі дано по-іншому відчути себе, своє єство, дано ні знати безмежжя свободи, звідати захват досі не знаного почуття, що його, мабуть, тільки й можна порівняти з почуттям першої любові, – так це він сказав Софійці в хвилину відвертості.
– А хіба, крім першої, буває ще й друга? – запитала вона тоді.
І він глянув на неї здивовано, якесь аж сторожко, затримав на ній погляд пильніше, ніж завжди:
– Не знаю. Так кажуть… Може, вдруге справді такого не буває. Бо хоч скільки льотних годин після того провів у повітрі, однак те, що звідав у своєму першому небі, так більше й не повторилось… Небо фронтове – то вже щось зовсім інше…
Але що означав тоді той його погляд? У суцільнім сум'ятті зараз Софійчині почуття. Лихо звело її з цим льотчиком, звів випадок нещасливий, і скільки натремтілась та перемучилась за нього душею, – а може, колись ці сповнені тривогами дні і такі ж неспокійні ночі стануть найщасливішим спогадом твого життя? І вже з світлим почуттям згадаєш тривоги й страхи усіх цих днів, коли доводилось льотчика воскрешати, терпляче виходжувати в замаскованому прихистку, ховатися з ним від зловорожого поліцайського ока, гасом промивати йому рани, змащувати опіки, готувати в належних пропорціях місиво глини з половою, що заміняло йому гіпс, і весь час стерегтись, стерегтись!.. А як ради нього під кулями бігла-тоді в шелюги, летіла, що й куля конвоїрська тебе не догнала!.. Наперекір усьому таки повернулась, щоб знову рятувати його, щоб знову дивитись на нього закохано… Нарівні із старшими по краплинці повертала його до життя, зріднившись з ним у цих клопотах, під завивання вітру читаючи йому при каганчику щось улюблене з класиків або жагливо слухаючи його самого, в гарячому хвилюванні ловлячи його якісь наче недомовлені слова, схожі на сповідь чи, може, на приховане, в жарти повите освідчення… Нічого цього більше не буде, надивляйся на свого сокола востаннє, бо мине час і все зникне, розтане, облетить, як цвіт з весняної вишеньки, – нікому ще не вдавалось затримати його, той цвіт, надовго, навічно… Радість визволення і біль розлуки – все змішалось, все клекоче в душі, а коли відклекоче, що тобі зостанеться, дівчино?
