Вдарило сонце, протряхали шляхи й стежки, з'явилися коло новгородських вимолів перші купецькі судна, роз'їхалися в усі кінці Ярославові нарочиті люди, Київ мовчав погрозливо, не було чуток і від Коснятина, дурне то було в такий час відсилати від себе'посадника; князь лютився, сам не знаючи на кого, в люті своїй згадав про Шуйцю, хотів бодай трохи відітхнути коло неї, але поїхав з мовчазним Ульвом, нікому не сказавши, в Задалля і з клятьбою повернувся через день, бо до двору під білими березами їх не впущено. Незнайома червонопика баба визирала з надворітнього віконечка в башті, поцяцькованій, мов пряник, сміялася князеві просто в очі:

- А не велено пускати сюди нікого. Звідки прителющились, туди й відтютюрюйтесь.

Ульв зацікавлено позирав на цей бабський притулок, бо ще не був тут ніколи, мабуть, десь у глибині своєї спокійної душі немало подивувався він отій нахабній крикусі, що посміла самого князя тримати перед ворітьми, але сидів собі на коні спокійно, ждав, чим воно все те обернеться.

- Я князь! - гукнув Ярослав, червоніючи на виду від такого приниження, коли вже вимушений був називати себе, майже випрохуючи, виходить, милості бути пропущеним на дворище. Але й те на бабу не справило ніякого враження.

- Багато тут вас вештається, козлів окаянних, - сказала вона ліниво.

- Поклич Шуйцю! - ще крикнув Ярослав.

- Не велено тривожити господиню.

Віконце зачинилося, перемови на тому скінчено. Князь ще погрюкав у ворота, хотів звеліти Ульву, щоб дістався в двір через частокіл, але потім передумав і скомандував рушати назад. Ще стримував коня, ждучи, що його покличуть, сподіваю-, чись, що був то просто жарт, витівка Забавина, але ніхто його не кликав, дворище стояло неприступно замкнене, куріло димком над теремом, мовби стріляло ним у князя зневажливо й насмішкувато: «А ось же тобі!»

Він подумав, що, видно, віщує серце Забавине про його одруження, а може, й так хтось приніс їй вість, вичуває вона вже заздалегідь, тоді коли він і сам ще не відає, як воно буде, з чим повернеться Коснятин; Шуйця, хоч і не вимагала від нього нічого, хоч і давала йому цілковиту волю навзамін за волю для себе, все ж, видно, коли дійшло до рішучої миті в князевім житті, не змогла перебороти в своєму серці оте жіноче, що штовхає людей часто на дикі, нез'ясовані вчинки. Жінка - як бог: вона хотіла б володарювати над своїм чоловіком неподільно. А чоловік нагадує поганина: йому завжди мало бога одного, а жінок і поготів. Дивно, чому ця поганська звичка пробудилася в його душі саме в такий складний час? Все збіглося доку-. пи: і суперечка з батьком, і намір одружитися з донькою ва-.рязького конунга, щоб утвердитися серед можновладців цілої Європи, і оця пагуба з Шуйцею. Якби хто знав, якби хто тільки.знав, на що пустився князь у своїх потаємних учинках! Обдурював людей, себе самого, навіть господа бога, перед яким грішив, а потім замолював гріхи навіть у недобудованій церкві після найбільшого гріха з Шуйцею, після тої незабутньої світлості, що лилася з її молодого тіла.

Тим часом стали надходити відповіді на його грамоти. Найперше від Судислава. Прислав бересту з видряпаними костяним писалом кривулями: «Роби, як знаєш. Судислав». Молодий ще. Проти отця йти боявся, але й старшому братові супротивитися не зважився. То й гаразд. Аби не ставав на заваді.

Від Брячислава з Полоцька теж надійшла береста, хоч і сам би міг прибути до дядька, все ж таки одна кров струміла в їхніх жилах, і образу на діда свого Володимира мав би успадкувати ще від батька, який знав найліпше всі муки матері своєї Рогні-ди. Але цей вилупок, відаючи добре, що Ярославові нині не до нього, не тільки не прибув на поклик, а ще й поглумився, надряпавши в грамотці відмовок закрутистих і хитрих. Таке щось:

«А се ми, полочани, всі добрії люди і малі не сміємо…» Мовляв, хай старші тузяються, а ми, малі, подивимось, Чи можна там буде щось усмикнути та вскубнути. Ярослав потоптав ту грамоту, довго кипів у той день, але, врешті, вгамувався в молитві, своею землею - Великому князеві Володимиру чи синові його, перелік достоїнств якого тривав би задовго.

Може, й не пробував поєднатися з Святополком, вважаючи, що перевищує його у всьому, не хотів мати суперника, молодших же братів намагався поставити собі під руку - не так для підмоги самому собі, як для людського ока.

Бач, не вийшло.

Новгород уже виставляв князеві своїх воїнів. Кожен кінець готував тисячу воїнів. Слали воїнів і волості - піших, бідних, озброєних дрюччям, саморобними луками. В Новгороді ставало тісно, гамірно, воїнл прибували й прибували. Таке військо в городі товктися довго не могло, воно не повинне стояти на місці.

Ярослав звелів вислати частину людей для направи волоків, попсованих за зиму й весну, мостити мости й класти шляхи, сам би вже мав виступити з Новгорода, та мав ждати Косняти-на„ чи той привезе йому жону, чи не привезе - однаково.

Діждався гостя й зовсім негаданого. Прибув до нього з жменькою людей брат Гліб із Мурома. Був ще геть юний, не відростив навіть бороди, лик мав ніжний і довгастий, як на ромейських іконах, були в нього ніжні, неначе в діви, очі, а голос мав дзвінкий і дужий.

І ось тут події почали намножуватися.

Поки Гліб мився в банці, а потім вони разом з Ярославом відстояли обідню в княжій церкві, бо Гліб не поступався старшому братові в богомільності, до князя Новгородського прибув гонець. Гридник шепнув про це Ярославові ще в церкві, князь відігнав його геть, брати разом вийшли до палат, старший провів молодшого до приділених йому горниць, запросив на вечір до братської трапези, а вже тільки по тому без поквапу, хоч у самого все горіло всередині, попростував туди, де ждав його гонець. Мав бути від Коснятина, бо й скільки ж можна мовчати! Приготувався князь побачити воїна або й пишного боярина, а стрів його невисокий обідранець, з світлою кільчастою бородою, з старими, пошмугляними, мовби й побитими вже трохи гуслями в руках, аж Ярослав відступив од нього.

- Ти що? - спитав. - Каліка перехожий?

- З гусельним дзвоном та піснею скрізь пройдеш незачеплений, - відповів той голосом молодим і дзвінким, мов у брата Бориса. - Маю до тебе грамотку, князю.

- Од кого ж? - насупився Ярослав.

- Сестра твоя Предслава звеліла кланятися.

- Сестра? З Києва-града? Іди за мною! Повів його до гридниці, посадив на лавку, налив у срібний ковш меду.

- Пий!

Того не треба було просити двічі. Вмочив бороду й вуса в густий мед, смакував довго й зі знанням.

- Довголітен будь, князю.

- Грамота де?

Посланець сягнув рукою за пазуху, дістав звідти згорток, видобув з нього скручений в трубку пергамен.

Грамотка від Предслави була скупа: «Отець наш. Великий князь Володимир, упав у недуг кріпок, але покладаємося на Бога, що видужає, завдяки сльозам і молитвам з багатьох сто' рін. Молися й ти, коханий брате мій…». Ярослав згорнув грамотку. Не так вразила його звістка про хворощі батькові, як заболіло серце за сестру. Два літа тому, коли цей розпусник Болеслав ішов на Русь визволяти зятя свого з дочкою, то поставив ще перед Володимиром доконечну умо-ву, щоб видав той- за нього доньку свою Предславу. Дяка отцеві, що не пристав він на зальоти цього старого й негідного бабія, бо страшно було й подумати, щоб їхня єдина сестра, їхня красуня стала аж четвертою жоною в цього товстопузого Болеслава! Серед усіх дітей Рогнідиних Предслава вирізнялася незвичайною вродою, була мовби не з їхнього гнізда, не схожа була ні на батька, ні на матір, а вже між нею й братами то ніхто б не постеріг жодної рисочки однакової. Мстислав - великий чорний, булькатий, мов гречин; Ізяслав був слабий, хворобливий, золотушний, зжовклий з самого малку; Ярослав - з грубим обличчям, сердитими очима. Вона ж уся - лагідь, вся - просвітленість, вся - ніжність, тільки й було в ній темнощів, що нелюбов до батька, передана матір'ю Рогнідою так само, як і всім синам, однак ось тепер, коли Володимир впав у хворощі, донька пересилила ворожнечу, і молить за нього перед богом, і шле мовби докір братові коханому, який, може, багато в чому спричинився до стану батькового.