- Можу. а навіщо вам?

- Тобі шкода?

- Мені не шкода, - Вікторія витягла записника.

- Дякую. Можливо, мені спала на думку цілковита дурниця. Але шлях до істини йде дорогою неймовірних припущень.

Тілько но двері за матір’ю, яка пішла на роботу, зачини лися, Женик кинувся набирати телефон Адріяна Борича.

Можливо, нечемно телефонувати до чужої оселі на початку дев’ятої ранку, але він телефонує дуже нечемній особі. Зуст річ призначили на десяту ранку у кав’ярні «Ятрань».

Нечесаний Женик прибіг раніше і стояв на холоді під зачи неними дверима, бо досвічений шантажист Адріян сказав фатальну фразу: «Ви дізнаєтесь усю правду про сухофрук ти!» Після сорокахвилинної розмови, коли Адріян заквапив ся втекти, не заплативши, вважаючи, що його інформація коштує значно більше ціни двох чашок кави й гарячого бутерброда, Женик сидів над порожніми чашками, і думав, як йому перетравити те, що йому щойно розповіли. Спочатку виникло нестерпне бажання з кимось поділитися. Потім він болюче відчув, що в нього на двацять восьмому році життя немає друга чоловіка, до якого можна прийти й сказати: мені погано, допоможи. Раніше цю роль блискуче виконувала мама. Потім Вероніка. Тепер Вероніки нема. Мами теж, здається, нема. Згадалися слова з класичної книги: «Я вірив вам, як Богові, а ви мені брехали все життя». Треба виколу пуватися самому. Що ж робити? Його прізвище Мурченко, по батькові Захарович. В Києві, здається, ще існують адресні бюро. Пошукаємо Захара Мурченка, який живе біля Нового Ботанічного. Вперед, Євгене, перевіримо інформацію, отри ману від Адріяна Борича. А може, то цілковита брехня? Тоді все повернеться на свої кола.

Женик вийшов з дому і сів на шістдесят другий автобус, який привіз його до нового Ботанічного саду. Поряд із цим величезним парком був чималий масив приватних будинків.

Більшість із них скупили «нові», поприбудовували до невеличких котеджів анфілади нових приміщень, пообві шували їх тарілками супутникових антен. Потрібний йому будинок відрізнявся від навколишніх новоутворень. Це двоповерховий особнячок з рудої цегли зі скошеним дахом і маленьким балкончиком. Женик рішуче увійшов до рідень кого зимового садочка. На подвір’ї немає собаки, і він легко дістався до вхідних дверей, зійшов на низенький ґаночок, подзвонив у двері. Женик тримався рішуче. Він добре знав, що йому потрібно в цьому домі. Якщо господаря не буде вдо ма, він чекатиме на нього, скільки завгодно.

Двері відчинила жінка огидної зовнішності з сивими кошлатими бровами, неприродного кольору щоками, якими іноді бувають недостиглі осінні помідори, та синіми виверну тими губами. То була баба Зося. От вже кого він не чекав побачити тут.

- Бабо Зосю… ви… а Захар Іванович є?.. Я хотів би з вами також поговорити… Ви ще тут будете?

- Проходьте. Я тут живу, то, звичайно, буду. Захар Іванович є.

По сходах згори спускається лисуватий сивий чоловік із судном в руках. А згорі лунає надривний жіночий крик:

- Зарику! Зосю! Хто там? Хто там? Кажіть мені, хто там?

Ви там усі поздихали?

- Мамо, це до мене!

- Що значить до мене, що значить до мене? Я маю право знати, хто саме прийшов у мій дім!

- Зосю, підіть до неї! Молодий чоловіче, хто ви, що вас сюди привело? Тут дуже хвора жінка, її все дратує…

Баба Зося спустилася вниз:

- Вимагає вас і питає, хто там.

Захар Іванович піднявся вгору і хутко повернувся вниз, а крики згори не замовкають.

- Ви обрали не дуже вдалий час для візиту. Ви прийшли без попередження…

- Захаре Івановичу! Батьку! Я ваш син Євген Мурченко!

Я ріс без вас, двадцять сім років, і ви це знаєте. Я не ство рював вам проблем, коли вчився у школі, хворів, навчався в університеті, в аспірантурі. А зараз я не піду звідси, поки ви не виділите мені п’ятнадцять хвилин.

- Зосю, скажіть їй що завгодно, скажіть, що до мене прийшла коханка!

Крики нагорі не вщухають. Звідти вже лунає ненорматив на лексика, якою стара пані володіє не гірше за вантажників на овочевій базі.

- Не звертайте уваги! Ходімте сюди, - він завів Женика до вишуканої, проте занедбаної вітальні.

- Сідайте… Ми маємо бути на ти. Вибач те. Я відразу не можу.

- Я не по це прийшов.

- Я розумію. Але я радий, що ви прийшли. Моє життя, самі бачите, яке. Не знаю, що вас привело, але я радий, що ви завітали сюди.

- А ця жінка… баба Зося… ми шукали її. - Її мені порекомендувала знайома лікарка Ольга Павлівна.

- Ми стільки разів питали її, де баба Зося, а вона казала, що не знає.

- Бо вона підтримує хороші стосунки з моєю колишньою дружиною Тетяною Маякіною, до речі, вашою матінкою.

- Я знаю. Знаю, що вона моя мати.

Батько й син мимоволі усміхнулися одне одому.

- Так от, ваша матінка була б дуже ображена, якби довідалась, що Ольга робила мені якісь послуги. Тому вона й мовчала.

- А чи можна буде потім поговорити з бабою Зосею?

- Звичайно. Ви заради цього прийшли сюди?

До вітальні зайшла баба Зося:

- Кричить, вимагає вас, хоче купатися прямо зараз!

- Зосю, ідіть на кухню і робіть, що ви робили до того. І не звертайте уваги.

- Вона намагається встати!

- Не встане. Я вас прошу! Ви працюєте в мене, а не в неї.

- Гаразд, Захаре Івановичу, як скажете.

- Отже, ви приїхали до мене, щоб побачити Зосю?

- Ні, Зосю я побачив випадково. Її ми теж шукали.

- Хто це - ми?

- Про це потім. А я хотів побачити вас. До мене приходив вчора один чоловік і розповідав жахливі речі про мою матір.

Я вже дорослий. Мені двадцять сьомий рік.

Захар Іванович підвівся, зачинив скляні двері, щоб не чути криків згори, які потроху стихли.

- Той чоловік, що розповідав вам жахливі речі, його ім’я Адріян Борич?

- Значить, усе це правда?

- Власне, речі не такі вже й страхітливі, якщо подивитись на це спокійніше. Так, у Тетяни був друг, у якого вона була дуже закохана. А я був хлопець із хорошої родини. Ми обоє були з хороших родин. І все могло бути більш менш, але Тетяна вирішила поновити зустрічі зі своїм давнім другом Адріяном Боричем, коли ви, молодий чоловіче, були немовлям. Наша спальня була на першому поверсі, там, де тепер кімната Зосі. Там, власне, досі ті самі меблі. А батьки спали нагорі. І одного разу, а може, це було й не одного разу, коли я був на нічному чергуванні у лікарні, Тетяна запросила Адріяна на моє місце поряд із собою. Він зайшов через вікно…

Вiдтоді минуло на півроку менше років, ніж зараз є вам. І коли стільки років минуло, я можу зрозуміти молодий авантюризм… Для мене все давно забулося, нічого не болить. І я навіть можу зрозуміти Тетяну. Моя мати й тоді мала дуже важкий характер. Погана свекруха може викликати у жінки бажання зрадити її сина, як і погана теща, відповідно… Але Тетяна, як би це сказати… порушила… культуру зради.

- А хіба у зради є культура? - Є, мабуть. Вона привела коханця, до речі, досить таки препаскудну особу, - я мав нагоду зустрічатися з ним пізніше, він елементарно обкрадав жінок, які від нього мліли, - вона привела його на шлюбне ложе. Якби я зраджував, я знайшов би для того інше місце. А вона це робила прямо по ряд із немовлям! Моя мати почула любовні крики, яких ніколи не чулося з нашої спальні, до того ж, я був на нічному чергуванні, я вже казав про це. Я знаю свою матір, це справді дуже важка людина. Але хіба я міг її судити за те, що вона, схопивши каструлю з узваром, увірвалася до спальні і вилила всю каструлю прямо на голову тим коханцям!?

- Тобто це сталося не тому, що мати покинула невипрану пелюшку?

- За невипрану пелюшку моя мати могла би вилаяти її зранку, але вриватися до спальні, тим більше, якби вона там була зі мною, вона б не стала, принаймні, щоб не турбувати мене.

- Коли моя мати вперше розповіла мені про ті сухофрук ти, до речі, вона це зробила у ніч після смерті дуже дорогої мені людини, мене здивувало безглуздя цієї акції. Я весь час думав про сухофрукти з узвару на подушці. Вони снилися мені! Я мало не щоранку перевіряв, чи не мокра подушка, чи немає груш і яблук під подушкою. А тут з’явився цей Адріян.