- Правду, але не всю. І кажеш ти її собі, а не мені! Ти бачив у Будинку дитячої творчості афішу про виставу «Дорога Зради», де, як було вказано на тій же афіші, режисером була Вероніка Раєвська. І місце, де мала відбути ся вистава, теж було вказано. Я правду кажу чи ні?
- Я був на тому спектаклі, - глухо відповів Дмитро, - щоправда, не дочекався кінця.
- То що тобі заважало кінця дочекатися і переговорити з Веронікою?
- Там було дуже багато людей… Не та ситуація, щоб з’ясовувати стосунки, - похмуро відповів Дмитро.
- Але принаймні ти її знайшов! Міг подарувати квіти, поцілувати руку, домовитись про зустріч на потім. Ніби ти в сорок років не знаєш, як налагоджувати стосунки з жінками.
- Я не можу пояснити, що мені заважало.
- А я можу. Якби ти розшукав Вероніку, - і не треба удавати, ніби то було неможливо у місті, яке насправді є великим селом, - отже, якби ти її розшукав і захотів би налагодити стосунки, то мав би почати з того, що попросити вибачення за свій аморальний вчинок, після якого Вероніка від тебе пішла, а тобі цього ой як не хотілося!
- А чи є моральним зраджувати!.. - крикнув він і не завершив фрази…
- Говорили, балакали!.. - роздратовано допила чай Лариса.
Дмитро вкотре згадав, як у їхній ремонтній бригаді одна жінка весело розповідала під час обідньої перерви, як її побив чоловік через те, що вона одного разу, за її ж словами, напилася як свиня. Тоді її чоловік, з яким вона загалом мирно ділила життєві радощі й горе, мало не переламав їй хребта. Але по тому вони досить швидко помирилися і стали жити ще краще, ніж раніше, бо коли чоловік і жінка люблять одне одного, їх ніщо не розсварить. Значить, не любила, - гірко думав Дмитро про Вероніку.
- Чоловік скоріше зіп’ється, здеґрадує і здохне під парканом, ніж визнає, що був неправим, особливо з жінкою.
- Якщо чоловік оберігає жінку від усіх помийниць нашого страшного життя, то в нього теж іноді здають нерви… він може зірватися… я не кажу, що це добре…
- Але ж ти перестав їх оберігати, і вони не пішли під паркан, а радше навпаки. Деґрадував хтось інший… Те оберігання тобі було потрібніше, ніж їм.
- Ти знаєш, Ларисо, я якимось дев’ятим почуттям від чував, що не потрібен їм, і може, тому й не те що не шукав їх, але шукав не так наполегливо. Я думав: а може, у Вероніки хтось є, і вони з дочкою живуть у нього, а з мене сміються. І думав: чого я попруся туди? От же ж не прийшли навіть по свої дублянки, хоча настала зима…
- Щодо зимового одягу, то я тобі скажу, що віддала Вероніці свою шубу, а собі купила нову, коли стала працю вати у фундації. Оцю, в якій приїхала зараз до тебе. А мою стару шубу Вероніка носила минулого року, тому що боялася йти до тебе, хоча Віка пропонувала з’їздити в цю квартиру, поки ти на роботі…
«І взяла гроші в ненависного тата, поки той лежав хворий у селі…» - гірко подумав Дмитро, але не сказав того вголос.
- Але потім вона ходила до психоаналітика і поступово позбулася страхів стосовно тебе. Ти хоч і оберігав її, але й пригнічував.
- Ларисо, а що то за психоаналітик? Вже декілька разів я чую від тебе, ніби психоаналітик навчив Вероніку не боятися мене. Вона мене не боялася! Вона могла тижнями не підпускати мене до себе! Вона могла не приготувати обід, бо в неї боліла голова, і я ніколи не дорікнув. Пригнічена! Залякана!
- Якщо ти хочеш зустрітися з цією жінкою, то будь ласка!
Вона володіє трьома мовами, до неї ходять іноземці!
- А по нашому вона говорить?
- Ой, ну звичайно, говорить! Вона обслуговує нашу фундацію на предмет стресів. Тепер наш колективчик працює значно продуктивніше, ніж до того, як Наталя Никонівна зайняла зручну екологічну нішу в нашій славній установі. Ми забули про конфліктні ситуації і щодня, прийшовши на роботу, славимо одне одного і нашого боса.
- Може, ти могла б познайомити мене з нею, поки я ще у відпустці? Цікаво, як вона витлумачила мою роль для Вероніки?
- Оце вже той крок назустріч реальності, який я вітаю! - зраділа Лариса. - Наталя Никонівна, як ніхто, допоможе тобі розібратися в ближніх і в собі!
- В собі я якось розберуся й сам, а щодо ближніх, які чомусь, на лихо cамим собі… чомусь вирішили триматися далеко…
Лариса вирішила клепати, поки тепле, і миттю розшукала в записнику телефон Наталі Никонівни.
- Тільки з понеділка мені на роботу, якби на завтра.
- Ой, не знаю, в неї дуже напружений графік…
Але у Наталі Никонівни виявився вільний час у неділю між дванадцятою й першою. Вона погодилася прийняти Дмитра у себе вдома в цей час.
Цікаво, чи пояснив би якийсь психоаналітик мотиви моєї нинішньої поведінки? Мете завірюха, доймають хрещенські морози, а ми йдемо до чужої оселі, де уперто не відповідає телефон, а отже, там нікого немає. Я вже не в тому віці, влаштовувати побачення в авто, а життя вимагає цього саме зараз. Бо інакше НІЧОГО НЕ БУДЕ, а по старому жити неможливо. Дитину треба рятувати, дитину засмоктує безнадійна багнюка залежності. І, якщо не працюють консервативні методи лікування, як традиційні, так і нетрадиційні, значить, треба вдаватися до хірургії.
І перший крок до ефективного лікування - цей авантюр ний візит до чужої оселі. Ключ у мене в кишені, адресу й телефон дало довідкове бюро. Кажуть, неможливо двічі увійти в ту саму ріку. І не треба. Я знову з ним, як і бозна скільки років тому. Але цього разу доля не підведе! Збоїв не буде!
Старий ліфт підняв його на останній поверх, і він натис нув дзвоник. У цієї жінки в домі був елітний пес, привітний чорний коллі, - порода, що зустрічається значно рідше, ніж руді. А ще в неї був величезний білий пухнастий персидський кіт з фіалковими очима і печаттю презирства до всього світу на пещеному безносому обличчі. В її мешканні було дві просторі кімнати, де у великі вікна, напівкруглі угорі, входило небо. А в самої жінки було миле обличчя, і вона була не стара й не молода. Таких не хочеться цілувати, таким не тягне зазирати за виріз сукні. З такими хочеться розмовляти, і розмовляти годинами… Вона провела його до кабінету, пояснивши, що все побачене - зовсім не прикмети великого достатку: елітний пес приблудився до неї на вулиці, валют ний кіт - дістався у спадок від померлої подруги. А помеш кання… це також спадок. Колись тут жило дуже багато людей.
Це тепер тут так порожньо. «До того ж потребує ремонту», - подумав Дмитро.
- Що ви бажаєте? Чаю? Кави?
- Те, що й вам, - відповів Дмитро.
- Як ви не заперечуєте, я приготую чай з мелісою. - Із задоволенням.
Жінка приготувала чай не з чайних торбинок, вона запарила траву у великому керамічному чайнику. По ніжно зеленій поверхні чайника було намальовано розкішні звабливі полуниці. Жінка поставила дві чашки з такими самими полуницями, налила в них пахучого чаю з травами.
Він любив такий чай. Один із його сусідів по гуртожитку в студентські роки умів чудово заварювати такий чай. Відтоді Дмитро не пив чаю з трав. Вони з Веронікою просто запарювали індійський або цейлонський чорний чай у скля ному чайничку. Пару разів Вероніка ще на початку їхнього подружнього життя пропонувала йому чай, який варився прямо у великому металевому чайнику для води, як те робили її батьки.
- Ти скуштуй! Скуштуй! Горілки не треба!
- Я краще вип’ю горілки, ніж такий чай! І не вари його більше, - відповідав він. А такого запашного чаю з травами не пив від часів студентського гуртожитку. Хоча б заради цього чаю варто було прийти cюди, до цієї жінки.
- Я вас слухаю, Дмитре Миколайовичу. Чим би я могла допомогти вам?
- Я втратив дружину, а жити якось треба. У нас є дочка.
Дочка вважає, що я винен у смерті матері. Я так не вважаю.
Несподівано для себе він розповів цій жінці і про бійку в підворітті на Подолі, і про те, як будував квартиру на око лиці, і як став будівельником, і як Вероніка пішла від нього.
- Скажіть, будь ласка, ви можете пригадати, коли ви вперше відчули закоханість до вашої дружини? Це було ще тоді, коли ви побачили, як її ображають?
