Після випускних іспитів у інституті її улюблена викладачка, помітивши занадто кругленьке черевце, сказала їй наодинці:

— Тобі буде важко. Але навіть не через дитину. Те, що ти вирішили її залишити — добре. Запам'ятай: ти дуже талановита. І маєш вистояти — перечекати, перетерпіти. Залишайся поки що в аспірантурі, а там побачимо. Час змінюється. Дбай про дитину, налагоджуй побут — це також дуже важливо. І — чекай. Можливо, залишилося вже недовго…

Тепер маленькій Ліці два роки. Часу минуло не так уже й багато. А терпець уривався. Особливо це стало зрозумілим після відмови щодо поїздки. Не кажучи вже про знищення «Божевілля» та ще деяких стрічок, що їх бачили лише однокурсники. І вона насамперед опікувалася Лікою.

Вона завжди знала, що в неї буде дівчинка саме з таким іменем!

Колись давно, у дитинстві, Ліза з бабусею відпочивали в пансіонаті на березі Азовського моря. Їй тоді було, здається, одинадцять, а довкруги — жодної ровесниці. Тоді вона познайомилася на пляжі з чотирирічною дівчинкою. Точніше, мала сама підійшла до неї. Спочатку Ліза незадоволено відмахувалася від її наполегливих запитань, а потім — зацікавилася. А згодом взагалі сталося диво: крихітка виявилася розумницею та ще и великою фантазеркою. Дівчинка мала ім'я — Ліка.

— Анжеліка? — допитувалася Ліза. — Ангеліна? Лікера?

— Ні, Ліка! — наполягала мала.

Про що вони розмовляли тоді, згадати важко, але в Лізи залишилося дивне враження, ніби вона зустріла маленького янгола, який умів говорити просто про складне. Розважаючись, Ліза ставила дитині найскладніші запитання, про які думала сама: «Чи є Бог?», «Як на Землі з'явилася перша людина?» і навіть про влаштування Всесвіту — а дівчинка видавала такі шедеври, які варто було б записувати. Не записала. А тепер забула остаточно. Залишилося ім'я — Ліка.

Ліка — дівчинка, дитя такого короткого й пекучого кохання, її надійний якір, що втримує біля берега. Вона народжувалася під мелодію Моцарта, яка линула з лікарняного репродуктора, — так само легко, як і ця музика кілька сторіч тому. І Лізі здавалося, що на ній не запрана лікарняна сорочка з величезною розпіркою на животі, а венеційське мереживо. Кілька днів перебування в пологовому будинку були найщасливішими в житті. Цьому відчуттю не заважало ніщо — ані таргани, що снували по стінах, ані судина, що лопнула в оці, ані балачки трьох сусідок по палаті, які безкінечно сварили власних чоловіків. Вона хотіла, щоб її дівчинка була схожа на Ліку з її дитинства. Коли медсестра винесла немовлят — по двоє в кожній руці, — Ліза одразу ж упізнала своє: з-під казенного капелюшка виднілися каштанові кучері.

— Яка ловка дівка вийшла! — сказала медсестра. — І спокійна така… Мабуть, буде професоркою…

Тепер усе її життя присвячене Ліці та… чеканню. І в ньому немає місця нікому іншому! Тим паче — якомусь

студентові.

Останнім часом вона зауважувала, що її не цікавить ніщо зовнішнє. Вона, наче губка, всотувала в себе всі соки довколишнього світу, і цей світ — в кращій, модифікованій формі — досконалий та справедливий, існував всередині неї. Усе, що відбувалося ззовні, включно з нечисленними романами, Ліза сприймала ніби краплю йоду в склянці з чистою водою. Світ, який вона будувала всередині («Треба перетерпіти! Часи змінюються…»), не був повітряним. Він очікував на свій час…

…Проблеми почалися з першого ж дня занять. Вона увійшла до аудиторії й одразу ж наштовхнулася на очі. Його очі. Студент сидів у першому ряду і не зводив з неї уважного погляду. Це було нестерпно. Тим паче, що їй уперше доводилося постати перед студентами в новій якості — як куратор курсу. Спочатку їй здалося, що ці очі дивляться досить нахабно та двозначно. Але з кожною хвилиною це враження зникало. Як людина, що звикла розуміти найменші відтінки почуттів, Ліза відчула, що в цих очах немає агресії, зверхності або найменшого вульгарного натяку на серпневу пригоду. Погляд студента ніби обволікав її захисною аурою, оберігав її. І вона заспокоїлася.

Наприкінці пари, на якій вона дала першокурсникам розклад, пояснила деякий розпорядок і сказала вступне слово, він підійшов до неї серед інших — головним чином, дівчаток — і, почекавши, поки схлине їх захоплений лемент і вони розійдуться, сказав:

— Я б хотів запросити вас… тебе… до себе в гості. Це можливо?

Вона суворо насупила брови:

— Ні. Сподіваюся, це зрозуміло? Чи будуть проблеми?

Він майже вкрився памороззю, як від дихання крижаного океану, на чолі навіть проступили бісеринки поту.

— І прошу вас, — додала Ліза, — називайте мене, як усі, — на ім'я й по батькові. Інакше… Інакше мені доведеться завтра ж звільнитися з роботи. Домовилися?

Він кивнув.

— Добре. Я чекатиму. Скільки треба…

— Зайвий клопіт! — Вона закрила журнал і швидко попрямувала до дверей, на порозі озирнулася. — Не бери дурного в голову, хлопчику! У тебе ще все попереду.

Ось, загалом, і все. Ліза ще посиділа на кафедрі до другої й зібралася додому.

Ішла містом, ніби в тумані, важко продираючись крізь ватяну пелену, що насувалася на неї великим каламутним клоччям. Можна було б зайти до Будинку кіно, випити кави, зустрітися зі знайомими, засісти в їхньому товаристві до сьомої години (о сьомій мама приводила додому Ліку), але тоді голова буде захаращена безліччю зайвих клопотів і проблем, вечір буде зіпсовано. Але що робити до сьомої?

Ліза відчувала себе самотнім човном, що безглуздо б'ється об чужий берег. Спрага життя ворушилася в ній, як… як каміння в нирках. Якби можна було розчинити, перемолоти їх у собі. Тоді б усе її єство наповнилося веселими повітряними кульками і вона б злетіла разом із ними туди, де… «Де — що?» — подумала Ліза. Де панує радість, природна радість від буття, від насолоди повітрям, вином, запахом лісу… «Так буде!» — сказала собі Ліза. Але не зараз, не тепер. Таємничий ліс — свіжий і веселий, із прозорими джерельцями та рясними дикими черешеньками ще прийме її у свої обійми. Треба тільки зачекати. Раптом вона задихнулася від спогаду про запах сіна там, на горищі, в хліві-курятнику… Хлопчик-студент обіцяв чекати. Чекати — чого? Яка різниця! Адже вона чекає. То нехай чекає й він.

Ліза вирішила зайти до кав'ярні — своєї улюбленої, що міститься на першому поверсі міської лазні. Каву тут заварювали не розчинну, а справжню — по-східному, на гарячому піску в керамічних турках, й завжди було мало народу. Тільки ті, хто знав про існування цієї незвичної забігайлівки для любителів попаритись.

Ліза обережно взяла філіжанку з кавою, тримаючи її на долоні: тут навмисно відбивали ручки (аби ніхто не поцупив!), і присіла за столик, що стояв у найдальшому кутку. Кав'ярня була майже порожня. Час був невизначений: для вечірніх посиденьок — зарано, для вранішнього ритуалу — запізно. Ліза із задоволенням зробила ковток і мимоволі подивилася на вхідні двері — тут кілька років тому збиралася її «сумнівна» компанія. Тепер невідомо, хто де… Стоп! Ліза напружила зір, розглядаючи у напівтемряві силует жінки, яка щойно увійшла.

Вона не помилилася. Це справді була головна героїня її знищеного фільму, талановита актриса, яка після багатьох тріумфів канула в безвість. До Лізи доходили чутки про її бурхливий роман з відомим режисером, про його трагічну загибель, у якій її звинуватили, навіть тримали три роки в колонії суворого режиму, і про те, що вона почала досить серйозно пити.

Три роки далися взнаки, наклали відбиток на зовнішність, ходу, поведінку, але жест, яким жінка поправила зачіску, залишився тим самим — елегантним, ніби в її житті не існувало ані синьої казармової уніформи, ані кирзових чобіт.

Актриса (Ліза називала її шанобливо — Анастасією Юріївною) оглянула зал й безпомилково попрямувала до її столика. Ліза підвелася назустріч, вони мовчки обнялися, постояли так хвилину, на подив іншим відвідувачам, доки щемлива мить зустрічі не перетворилася на момент ніяковості. Сіли за столик.

— А ти зовсім не змінилася, дорогенька, — сказала актриса, — що двадцять п'ять, що двадцять вісім — різниці не відчувається. У ці роки жінка може виглядати однаково, навіть помолодшати… А в мої роки… Але — заради Бога! — без компліментів! Мені нині всі роблять компліменти, ніби я не з тюряги, а з косметичного салону вийшла…