література й мови. Нарешті ми обрали факультет іноземних мов. Це був раціональний
вибір, адже я планував, що вона не задовольниться однією освітою, а знання мов завжди
знадобиться.
Звісно, вона вступила до університету. І наші розмови втратили свій академічний
характер.
*
-Не розумію… - промовив лікар, - навіщо вам це було потрібно?
-Тепер і я не можу знайти відповіді на це запитання, - задумливо відповів пан
Вітольд. - Мені подобалося бути богом. Тим більше що мені це нічого коштувало - в
нематеріальному сенсі. Я вже казав, що випробовував на ній різні свої думки та гіпотези.
Час був нудний, довгий, як гума, та нецікавий. Мій предмет - один із предметів, які я
викладав в університеті, - «Історія християнства», мав популярність лише серед студентів, спілкування було обмеженим. До того ж я терпіти не міг невігластва в тих речах, які знав
досконало. Хелена ж була чудовим тренажером для моїх невикористаних амбіцій.
-Вона про це здогадувалася?
Співрозмовник надовго замовк. Коли він заговорив знову, голос його втратив
упевненість.
-Вона про це сказала, коли їй уже виповнилося двадцять років. Тоді вона вперше
відійшла від мене. Не тільки тому, що була завантажена навчанням (хоча це дійсно було
так), я відштовхнув її по-справжньому.
А потім уже нічого не можна було повернути.
Але краще за хронологією…
…Я ніколи не дивився на неї як на жінку. Вона була й лишалася для мене дівчинкою
із завжди розпатланою косою, в закороткій сукні в горошок, з подряпаними колінами й
роззявленим ротом - часом дошкульною, часом зворушливою, а найчастіше -
ненажерливою губкою, в яку я зливав інформацію. Так було, коли їй виповнилося
шістнадцять, і потім, коли вона вже стала зовсім дорослою. Увесь цей час у мене було
доволі насичене особисте життя (одного разу я навіть майже серйозно розмірковував про
одруження).
У двадцять вона вже почала сперечатися зі мною, висловлювати свої інколи досить
слушні думки. І це мене дратувало. Крім того, я помітив, що її мислення стало надто
метафоричним, і те, до чого я додумувався довгим шляхом логіки - за допомогою цього
суто чоловічого розумового інструменту, вона видавала за якихось півхвилини,
застосовуючи власну уяву. Ми лізли до книжок, щоб перевірити, хто з нас має рацію, і
дедалі частіше вона шалено плескала в долоні й крутилася на одній позі від задоволення: адже перемагала. Те, чому я мав би радіти, розлючувало мене не на жарт! Я шукав будь-
якого приводу зберегти позиції, переходив до менторства. Підстави для цього були: вона
почала писати. Я був категорично проти. Це заважало навчанню й могло добре зіпсувати
їй життя. Я намагався це довести. Казав, що майже всі письменники - нещасні люди, отруєні словом і алкоголем, що в неї немає жодних перспектив хоча б заробляти на цьому
гроші, що її ніхто не сприйме і не почує, тому що, як відомо, немає пророків у власній
вітчизні. А тим більше тут, у нас, де цінують тільки в двох випадках: після смерті або
визнання за кордоном.
-Що ж, - усміхаючись казала вона, - доведеться писати англійською!
-Там ти також непотрібна. Ти не розумієш, що говориш. Краще займися чимось
справді корисним
-Це ти не розумієш, - заперечувала вона, - слова падають на мене, як сніг, злива чи
каміння - мені потрібно їх записати.
Спочатку це були вірші. Якісь дивні. Я не міг їх оцінити. Був нажаханий тим, що
вона почала бігати до різних редакцій, намагаючись їх надрукувати. Марно! Я тішився з
того. Не міг уявити, що все так серйозно. Згодом вона перестала мучити мене своїми
літературним вибриками, і ця тема непомітно стала для нас табу.
Та все одно щось порушилося. Я більше не міг бути для неї вчителем. Мені від цього
ставало прикро, а вона здається, втішалася з цього.
Інколи, коли вона стояла під моїми дверима, я вдавав, що мене немає вдома, й не
відчиняв. Мучився від того, але - не відчиняв. У мене було виправдання: часи
змінювалися з шаленою швидкістю, мені стало цікаве жити, кар’єра моя пішла вгору. Я
облишив викладання, зайнявся бізнесом, згодом такою цікавою цариною, як
політтехнології… У мене більше не було для неї часу. Гадав, що так само почувається й
вона. Поки не настав той день, коли вона просто заночувала під моїм порогом. Це було з
суботи на неділю. Увечері вона довго не відходила від дверей, дзвонила й дзвонила. А
потім, як я вирішив, пішла.
Як же я здивувався й навіть злякався, коли вранці не зміг відчинити двері: щось
заважало ззовні. Виявляється, вона, скрутившись калачиком, спала під порогом, як кішка
чи собака. Спочатку я навіть розлютився: терпіти не міг таких перевірок! Якщо якась із
моїх коханок вдавалася до стеження чи ще якихось жіночих хитрощів, я стосунки зводив
нанівець.
Вона відсунулася, встала, і вигляд у неї був переляканий та хворобливий. У мене
навіть занило серце: згадав ній перший день нашого знайомства, коли бачив такі самі
наполохані очі. Бідне дівчисько! Я взяв її за плечі, мовчки завів до квартири. Вона
замерзла і тремтіла.
-Ти що, збожеволіла? - сказав я. - Невже просиділа так всю ніч? Навіщо? Негайно - в
ліжко! Добре вкрийся, а я зараз зроблю тобі щось гаряче!
Але вона стояла нерухомо й мовчки дивилася на мене. Дивилася так, що я - чорт
забирай! - просто не знав, що маю робити. Переді мною стояла моя маленька Галатея -
неслухняний шматочок глини, який я вже не міг просто так зібгати. Вона сказала, що
любить мене…
-Невже ви розраховували на інше? - здивувався лікар. - Ви стільки років були для
неї ідолом, другом, учителем - і не здогадувалися, чим це все може закінчитися для такої
вразливої дівчини? Ви мене дивуєте!
-Я вже казав, що в мене було своє життя… Присягаюся, я ніколи не сприймав її як
жінку!
-Але ж вона справді досить гарна жінка… - задумливо промовив лікар. - Навіть зараз.
Уявляю…
-«Уявляю, яка вона була в двадцять»? - з усмішкою продовжив його думку пан
Вітольд. - Так. Саме тоді я пильніше придивився до неї.
…Прискіпливим чоловічим поглядом (від якого, відверто кажучи, в ту мить мені
самому стало незручно) я розглядав її струнку, витончену, я б сказав - видовжену, як на
полотнах Модільяні, постать, великі, якогось неприродно-блакитного кольору очі, чіткі
вилиці. Шкіра на обличчі була такою світлою, немов підсвіченою зсередини. Я нарешті
побачив, який у неї гарний стан, стрункі й пружні ноги, тендітні руки з тонкими
зап’ястями. Додайте сюди довге пшеничне волосся й палаючі щоки - і портрет вийде
бездоганним. Ось така жінка стояла переді мною й казала, що кохає мене…
І знаєте, що я відчув тієї миті? Я відчув… зловтіху. Зрозумів, що мої позиції щодо неї
збережені, що я був, є і лишаюся для неї непересічним авторитетом, який навіть зміцнів…
Лікар сплеснув руками, підвівся, пройшовся кабінетом із кутка в куток, знову сів
навпроти відвідувача, увесь час здивовано хитаючи головою. Скидалося, що в нього
просто немає слів, щоб висловити подив, розпач, обурення і ще купу різних почуттів, котрі опанували його.
-І це - все? - нарешті видихнув він.
Пан Вітольд невпевнено хитнув головою.
-А як могло бути інакше? - запитав він. - Історія набувала банального, навіть
вульгарного вигляду! А я ніколи не був банальним! Виявлялося, що я, як останній
покидьок, виховав її для себе? Це - неможливо. Це - підступ, на який я не здатен. Вона
ніби зрадила мене своїм учинком. Як вона могла? Що вона собі вигадала?! Я так і сказав
їй. Пригадую, вона заплакала. Вперше я бачив її сльози, адже вона була досить стриманою
