зранку! - вона вважатиметься багатою нареченою! Лімузин рушив з місця, ми весело
замахали руками гостям і родичам…
…За рогом я наказав водію зупинитися. Ми швидко вийшли й пересіли у вишневий
«фіат», який стояв обіч дороги.
-Ну як усе минуло? - запитав нас чоловік, що сидів за кермом.
-Чудово! - відповів я і подивився на свою дружину. Вона посміхалася. Тепер вона
завжди посміхатиметься. Тому що… Тому що я любив її. З першого ж дня, коли вона так
смішно затиналася за столом. Просто тоді я про це ще не здогадувався…
-Усе добре, - повторив я і додав: - Нумо, піддай газу, діду!..»
Він замовк. Я не знала, вірити всьому цьому чи ні. Певно, всі вони просто кепкують з
мене. Змовилися і кепкують для власного задоволення!
-Чому ж ви тут? - запитала я. - I чому ваш дід таке вчинив зі своєю родиною?
-Можна почати з останнього запитання? - чемно попросив чоловік. Я кивнула і
знову ввімкнула плівку.
«У тому листі, що я написав перед весіллям, я теж прокляв його. Він видавався мені
монстром або божевільним, який схотів бути богом для однієї окремої родини. I отримав
відповідь. Майже одразу. Я пам’ятаю її дослівно…
Дід писав, що одружився дуже рано, ледве йому виповнилося вісімнадцять. Якщо
точніше-його одружили, як це було в традиціях аристократичних родин. Щоправда, вже
тоді родові корені ретельно приховували. Він не хотів одружуватися, але батько нареченої
обіймав високу посаду - і це могло захистити членів родини від знищення. Йому довелося
підкоритися. Дружина була старшою від нього і мала від першого шлюбу двох малих
дітей. Невдовзі до війни, з’явився третій - старший. «Що я можу сказати про те життя, -
писав дід, - мабуть, це звучить жахливо, але я був радий, що йду воювати…»
Повернувся він зовсім іншою людиною. Рідна домівка, на подив, виглядала досить
благополучною (вочевидь, завдяки впливовості тестя) - дружина в шовковому кімоно з
драконами, в папільйотках, з трофейною цигаркою в зубах, угодовані хлопчаки, котрі
відвикли від батька й тому завжди нашорошені. Клітка замкнулася назавжди. Він не знав, що робити, як жити далі. Він бачив смерть, знав світ, був свідком справжніх людських
пристрастей. I почав задихатися. Поки не з’явилася ВОНА. Та, що стала йому справжньою
дружиною, радістю і сенсом його життя. Вони зустрічалися таємно. Інакше не могло й
бути! I вони не очікували на кращі часи - для них вони вже настали.
Для родини він намагався робити все, що міг. Але, мабуть, щось відчуваючи,
дружина робила все можливе, щоб відгородити від нього дітей. Він не знав, як розв’язати
цей вузол. Поки він не розв’язався сам…
…Тільки набагато пізніше, коли минуло чимало років, він пригадав три схилені
голівки над клаптиком шкільного паперу. Але це було пізніше, коли він знову зміг
думати, відчувати, аналізувати - вже там, на чужині. А тоді він був повністю розчавлений.
Її заарештували. Вдома він не міг виказати своїх справжніх емоцій. Спочатку - до та після
робочого дня - він бігав від одного чиновника до іншого, стояв під воротами в’язниці, носив передачі. А коли наважився розповісти про все тестю, той спокійно сказав: «Вона -
ворог народу. Це доведено. Якщо ти не припиниш метушитися, я не зможу допомогти
навіть тобі!».
А потім, зовсім скоро, вона померла. Померла від пологів у в’язничному лазареті.
Йому вдалося виїхати після 53-го. Це рішення прийшло після чергової сварки з
дружиною. Точніше, це була навіть не сварка. Просто, усміхаючись, вона сказала, що
виростила порядних синів, і якби не вони, він би й досі відривав останній шматок від
родини заради якоїсь зрадниці! «Хлопчики врятувати тебе!» - сказала вона. І він пригадав
три схилені голівки над клаптиком шкільного паперу…
Він викреслив їх зі свого життя.
А потім вигадав цей заповіт.
Вигадав, дивлячись на мою фотографію, надіслану батьком, якою той намагався його
розчулити. «Зізнаюся, - писав дід, - сумніви терзали мене. Я прикладав світлину до
дзеркала й розглядав нас обох. У кучерявому хлопчику я бачив себе - таким, яким був у
дитинстві… „Невже і цей буде здатен на вбивство, міркував я…»
Отримавши мого листа, він зрадів. Моя відмова від спадку, хоч би яким він був, мої
прокляття звучали для нього як найприємніша музика».
-Решту я вам уже розказав… - закінчив чоловік.
-Ви не відповіли, як опинилися тут… - нагадала я.
Несподівано він зареготав.
-Ви мені повірили! Ви мені повірили!
Я мовчала, поки він не перестав повторювати одне й те саме. Згодом продовжив
розповідь:
«Усе просто, кілька років ми безтурботно прожили там, куди нас забрав дід. У нас
народився хлопчик - дідів спадкоємець. Дід ще встиг потримати його на руках. А потім
мене викликали сюди, на похорон батька. Поки я був тут - дружина і син загинули в
автокатастрофі. Я відчував, що так буде, - нам не можна було розлучатися ні на хвилину…
Тепер мені байдуже, де і як бути…»
Чоловік замовк, а за хвилину промовив: - І… І знаєте що, - він поморщився, -
вимкніть цю вашу машинку. Про мене тут і так усі все давно знають…
…За мить після того, як за ним зачинилися двері, він просунув голову до кабінету і
пошепки промовив:
-А ви таки повірили мені…
Медсестра відірвала його чіпку руку від ручки і, всій їм чергу, посміхнулася до мене
крізь щілину:
-Не переживайте, ми тут усі спочатку ридали. А потім - нічого. Навіть смішно.
Плетуть, ніби віником розмахують…
Частина 10
…Я почала їсти. Точніше - купувати щось, крім молока і хліба. Молоко і хліб - це
пам’ять дитинства. Хоча нині мені не смакує анічогісінько. А сьогодні побачила черешні!
Червоно-чорні, такі великі, неначе сливи. Наступного разу я куплю величезний кошик
черешень і наважуся піти до ТИХ. Але це - згодом.
Зараз мені вже не боляче і не страшно. Все нібито входить у свою колію, але ще
трохи хилитає, ніби трамвай на слизьких рейках. І ця ковзанка відлунює всередині
вібрацією, тому часом я тримаюся за серце…
Повз що я проїхала, хто там стоїть на перехресті й махає клаптиком білого прапорця?
Мабуть, це і називається: пережити власну смерть. Досить дивне відчуття - пережити
себе! Це означає, що ти вже нічим не відрізняєшся від інших, що система прийняла тебе і
починає методично поглинати, затягувати у свою пащеку, як її будь-який інший людський
матеріал. І все НОРМАЛЬНО. І немає нічого страшнішого за цю нормальність. І йму що
починаєш пильнувати за собою, щоб не зірвані, и, не покотитися навспак загальному руху
-все швидше і швидше. Повз той білий прапорець. Туди, де всередині речей причаїлася
їхня справжня сутність.
Видіння льоду полковнику, який чекає на розстріл.
Смак китайського чаю, завареного на ієрогліфах.
Скрипки, що виросли на старому дубі й тепер співають на вітрі.
Вовна, у якій вузликом скрутився початок світу.
Біла церква всередині яйця.
Небесна пінка, яку можна лизнути язиком і відчути смак полуничних вершків…
Вранці я біжу на маршрутку, все довкола здається мені несуттєвим.
Увесь білий світ летить мені назустріч. Такий ошуканий, такий коханий і
ненависний, такий самотній. Летить, щоб розбити лоба об моє гаряче чоло. Дорога тече
під ногами, як кіноплівка чи гумова стрічка тренажера. Перебирай швидше ногами! Люби
цей дощ, це місто, ці телефонні будки, цих людей, котрі, можливо, замовлять за тебе
слівце… там, коли-небудь… А може, й ні.
«І сказав: хто хоче йти зі мною, хай кидає все». І ВСЕ, злякавшись цього кидання, почало чіпкіше хапати тебе за руки, розставляти солодкі сіті, сипати під ноги камінчики -
