У його мові немає ніяких підозрілих вкраплень. Навіть якби я записала усе це на
касету, - вона чітка й маніакальна. Він навіть хапає мене за ґудзик джинсової куртки і
нервово намагається відкрутити його:
-Депресивні стани в одному випадку супроводжуються ідеаторною й моторною
загальмованістю та скидаються на фазу маніакально-депресивного психозу. Відміна лише
в перманентній астенії, яка посилюється ввечері. В інших випадках картина депресії дуже
нагадує симптоми інволюційної меланхолії: хворі збуджені, збентежені, увесь час
повторюють одні й ті самі фрази…
У мене немає підстав скаржитися на долю…
У мене немає підстав скаржитися на долю…
У мене…
…Тепер у мене точно їх немає!
-Може, кави? - каже нарешті лікар. У нього густа чорна борода, в якій застрягли
крихти хліба - мабуть, щойно з’їв бутерброд. Його рука все ще крутить мій ґудзик і пітніє
прямо на очах, долоня червона, як дула павіана.
Часом я думаю, що на тілі людини є більш сороміцькі місця, ніж ті, які вона звикла
ховати під одягом. Наприклад, внутрішній бік долоні або - стопа, або мочка вуха. Вухо -
це взагалі… Мабуть, Ван Гог відчув цей сором першим.
Вдома я відшукую на полицях монографію професора Б. А. Целібєєва з історією
хвороби Ван Гога:
«Вночі він кілька разів прокидався, підходив до ліжка Гогена й уважно дивився на
нього…
Коли той прокидався і перелякано питав, у чому справа, Вінсент мовчки відходив і
лягав у своє ліжко…
Наступного ранку в кав’ярні Вінсент зненацька запустив склянкою з абсентом у
голову побратима…
Після чого Гоген допоміг йому встати зі стільця, відвів додому й поклав на ліжко…
Увечері Ван Гог накинувся на нього з лезом…
Гоген: «Я вже майже перетнув майдан Віктора Гюго, коли почув позаду себе добре
мені знайомі кроки та уривчасте дихання. Я озирнувся тієї миті, коли Вінсент кинувся до
мене з лезом у руці. Погляд мій тоді, мабуть, був достатньо потужним, адже він завмер і, схиливши голову, побіг додому…».
Того ж вечора Ван Гог відтяв собі вухо, довго зупиняв кровотечу…
Потім ретельно відмив вухо у воді та, загорнувши його в серветку, відніс до будинку
розпусти, до якого часто навідувався…
Там віддав серветку першій-ліпшій повії зі словами: «Ось. Сувенір. Від мене».
Повернувшись додому, Вінсент міцно заснув…
Наступного ранку до нього постукала поліція зі звинуваченням у нападі на Гогена…
Вінсента забрали до лікарні, де він якийсь час перебував у збудженому стані…
Періодично він замовкав і заклякав в одній позі…
Потім зробив малюнок із зображенням натовпу зі свічками на капелюхах і підписав
його:
“Людство - це збіжжя, яке належить зжати…”»
…Я торкаюся свого вуха. Воно рожеве і не м’ясисте. Його важко ненавидіти, адже на
перший погляд воно - беззахисне і довірливе. У нього можна ввіткнути сережку,
нашіптувати брутальні слова, зливати «дезу», влити отруту, ним можна милуватися й
описувати в любовному романі, його можна смикати, коли брешеш, скручувати в
зворушливу рурочку, воно тримає сонцезахисні окуляри і часом живе своїм
відокремленим життям. Вухо чує лише те, що бажає чути. І тому воно - підступне. Від
того, яку інформацію воно доводить до всього організму, залежить життя цього організму.
Інколи я вже нічого не розумію. Моє вухо зів’яло і звисає на плече, як торішній
листок…
Вранці я з нетерпінням чекала наступної зустрічі. Це була дівчина з розкішним
рудим волоссям і блідим пласким обличчям, халат виглядав на ній як середньовічна
накидка. Здавалося, варто їй поворушити плечима - і вона спаде, як жаб’яча шкіра, а під
нею з’явиться щось незвичайне - срібна русалчина луска, фосфоруюче видовжене тіло
чужопланетянки або - зовсім нічого…
-Сирота… - прошепотіла до мене медсестра, - вважає себе Жанною д’Арк.
Вона багатозначно гмикнула і зачинила за собою двері.
Дівчина мовчала, опустивши очі.
-Жанно, - промовила я дуже тихо, - Жанно, не бійся… Я тобі вірю…
Вона швидко підвела голову, поглянула синіми-синіми очима. Мені навіть здалося, що вони відкинули два відблиски на білі лікарняні стіни мого кабінету. Я жадала
послухати її історію…
«Багато разів мені кортіло виголосити цю фразу: «Той, хто вірить у мене,-за мною!»
У дитинстві я любила сидіти біля вікна, відчувати на щоках і пальцях тремтливий дотик
сонячних зайчиків і вишивати шовковими нитками, зашифровуючи слова у візерунок, на
якому перепліталися стебла пурпурової троянди, білих лілей та латаття.
«Той, хто вірить у мене…»
Але мені не вірили. І не любили. Ані в Обителі Немовлят, ані тут, у Притулку.
Пам’ятаю, коли мені було п’ять років, я відчайдушно намагалася влитися в гомінкий
дитячий колектив, стати його часткою, цеглиною в моноліті, щоб у випадку небезпеки
мати можливість сховатися серед подібних до себе або загинути - разом з усіма.
Але я чомусь ніяк не могла вбудуватися в цей моноліт! Ось перший спогад про це
почуття своєї «трикутності».
…Дівчатка-однолітки про щось жваво розмовляли. Я напружено дослухалась,
намагаючись уловити сенс їхньої розмови за уривчастими фразами.
-Воно таке чорне-чорне, - казала одна, - чорне-чорне-чорнюще! Таке, що аж
світиться чорнотою!
-І на ньому - зірки! - із захопленням підхопила інша. - Такі золотї-золоті, аж срібні!
У мене навіть перехопило подих від краси їхніх слів. Я обережно наблизилася і
вимовила якнайголосніше: - А в мене є така сукня!
Дівчатка замовкли на мить, запитально поглянувши одна на одну, ніби цю репліку
виголосила якась з них А потім знову загомоніли поміж собою. От і все.
Так само було й зрештою. І потім, коли минули роки, мене не помічали. Про мене не
говорили. Навіть нянечки та вчителі не дивилися на мене прямо. Зазвичай їхні погляди
ковзали наді мною або зупинялися на носках моїх дерев’яних чобітків. Через це я й
боялася підвести очі. Соромилась і завжди, скільки себе пам’ятаю, дивилася вниз, на
підлогу. Від цього очі постійно втомлювалися. Якось я випадково почула, як Верховна
Настоятелька давала вказівки сестрі-хазяйці:
-Цю (тобто мене) відселіть до окремої кімнати. І… І ось що… - зніміть люстро. Воно
їй ні до чого.
Відтоді я жила окремо від інших у вузенькій незатишній кімнатці з видовженим та
глибоким вікном. Таким глибоким, що воно нагадувало фортечну бійницю. Саме біля
нього я просиджувала довгі літні вечори і вишивала троянду, лілеї та латаття.
…Голоси я почала чути давно. Можливо, через них мене так не любили.
Але я не хотіла, щоб ці голоси зникли, пішли від мене. Тому що вони розповідали
мені безліч цікавих речей. Наприклад, про далекі країни і безкраї моря, про лицарів у
срібних обладунках, про квіти, в яких мешкають маленькі крилаті люди…
Часом я ставила запитання (досить голосно, їх, певно, могли чути інші), і голоси
відповідали. Але відповідали лише для мене. Це було прикрої Адже ровесники тоді
сахалися від мене, а вчителі роздратовано покашлювали та перезиралися з ними. Я
намагалася розповісти про те, що почула, але завжди лишалася на самот - у суцільній
тиші, не помічаючи, що говорю сама з собою. О, які ж вони нерозумні, думала я,
переказуючи історію Війни Червоної та Білої Троянд.
-Чому вони втікають? - запитувала я, розмазуючи по щоках солону воду, що текла з-
під моїх вій.
«Тому що мало знають,-відповідали голоси,-багато їдять, багато сплять… Тому що
вони - круглі та гладкі…»
-А я? Яка я? - запитувала в них (у мене ж не було люстерка).
