необхідне. Старий пішов на мене, намагаючись випровадити за двері.
-То чого ж ви хочете? - вигукнув я. - Невже ви ніколи не допомагали ближнім?
Ця думка злякала мене самого. Якщо вона була тут - така маленька і слабка, - її
теж могли так само виставити за поріг.
Старий перезирнувся зі старою.
-Допомога ближньому не входить у наші звичаї… - сказав він. - Проте виняток,звичайно ж, був… Одного разу…
Я затамував подих. Можливо, зараз я щось дізнаюся про неї? Але старий говорив
зовсім про інше:
-Ну гаразд. Ви можете залишитись. Якщо розкажете нам щось цікавеньке. Ніч
занадто довга, а в нас - безсоння…
Я полегшено кивнув і почав стягувати мокрі чоботи.
Стара незадоволено заходилася накривати на стіл: поставила каструлю з вареною
картоплею, поклала кілька дрібних рибок і безформний кавалок житнього хліба. Старий
підклав до каміна дров. Я намагався їсти повільно, щоб розтягнути час, зібратися з
думками. А ще я розмірковував про те, чим її привабив цей острів? Назвою? Жагою до
пригод? Можливістю відпочити від повсякденної маячні? З хвилюванням вирішував, як
розпочати пошуки, як заговорити про те, заради чого рушив у цю жахливу подорож.
Я ледве встиг допити останню краплю чаю, як старий зі старою всілися навпроти
та, ніби за командою підперли жилавими кулаками свої зморщені обличчя. Вони не
жартували. Вони приготувалися слухати. Клятий острів!
Я глибоко вдихнув і видихнув… Про що їм розповісти?
За вікном тривала війна дерев, гілки настирливо намагалися розтрощити скло.
Я почав говорити. Розповів про те, де і ким працюю, хто мої батьки, які книжки
люблю читати та які передачі йдуть нині по телебаченню. Це їх не надихнуло. Старі
засовалися на стільцях і незадоволено перезирнулися. Я поквапився продовжити.
Повідомив про результати останнього футбольного матчу, пояснив теорію Дарвіна про
походження людини і дещо із законів фізики. У мене було відчайдушне сподівання, що
господарі нарешті заснуть. Але вони сиділи, похмуро і злобно втупившись у мене. Від
їхніх поглядів у мене лопалися очні судини…
-ТА говорила складніше, - пробурмотів старий.
-Хто? - не втримався я.
-Ніхто. Продовжуйте. Або забирайтеся геть! - втрутилася стара.
Довелося змиритися і продовжувати. Тож я безтямно почав переказувати вірші
Превера. Вийшло ще гірше, ніж закон Ньютона. Однак, на щастя, дивні господарі почали
клювати носами. Я поглянув за вікно - там уже сірів вранішній серпанок.
У мене з’явилася змога роздивитися довкола. Кімната була простора, у ній приємно
пахло деревиною та зіллям, тихо потріскували дрова в каміні. Два ліжка біля стіни,крісло, широкий стіл, стільці - все було виготовлене з добротного дерева. Нічого зайвого.
Тільки один із кутків був завішений легкою тканиною, за якою тьмяно світився вогник. Я
обережно підвівся зі стільця. Цікаво, яким богам моляться ці відлюдники?
Тихо відсунув завісу. Над свічкою на великому цвяху висіла блакитна стрічка…
Я впізнав би її серед тисячі інших! Я навіть здогадувався, як вона може пахнути -
лавандою, а точніше - лавандовим шампунем…
Холодна та чіпка стареча рука вп’ялася в моє плече. Яз огидою відкинув її, ніби це
був павук або гусінь.
-Забирайтеся геть! - Очі старого випромінювали лють.
-Що це? - запитав я, вказуючи на стрічку.
-Геть! - Він старанно розправив тканину, і блакитна стрічка згасла…
-Але куди мені йти? Здайте мені куток на пару тижнів. У мене тут є справи…
-Ви поганий оповідач, - стишив голос старий. Ідіть до сестер. Це за кілометр
звідси на захід. А нам квартиранти не потрібні!
Добре, хоч мої чоботи просушилися! Я взувся, підхопив валізу…
Принаймні я знав: ВОНА була тут.
Можливо, на цьому острові відшукаю когось більш приязного до мене. Я вийшов і
занурився в молочний туман. Дерева припинили свою бійку. Повітря було просякнуте
духмяним запахом вирваної з корінням трави. Чомусь у мить смерті рослини пахнуть
особливо гостро…
Я несподівано подумав про те, що мало знаю. І це видалося мені дивним…
Перед тим як постукати в двері наступної будівлі (це був охайний котедж із
веселенькими фіранками), я вмився біля джерела, так-сяк подер щоки бритвою. Безсонна
й безтямна ніч далася взнаки: я ледь пересував ватяні ноги. Було вже зрозуміло, що
готелю тут ніколи не було. Будинки розміщувалися далеко один від одного, і люди були
відокремлені не тільки через брак будь-яких ознак цивілізації- телефонного зв’язку, радіо,телебачення, а й самою природою. Аби потрапити до котеджу, я здолав кілька великих
пагорбів і дві лісосмуги.
Отже, я поголився, зняв краватку (у цій глушині вона виглядала досить смішно) й
постукав у двері до тих, кого старі назвали «сестрами».
Вони справді були схожі. Дві жінки непевного віку, в однакових чорних сукнях із
білими комірцями, накрохмаленими з такою пристрастю, що на підборіддях обох дам
позначилися червоні рубці.
Доісторичні викопні вікторіанської епохи не відводили поглядів від носків моїх
чобіт. І так само, як і попередні аборигени, категорично відмовилися від грошей, а після
невеличкої паузи - і від можливості проявити милосердя до втомленого подорожнього.
-Ви ж чоловік!-сказала одна, не піднімаючи очей.
-Ми відвикли від чоловіків! Ми вас боїмося! - додала інша.
-Але ж я зміг би щось зробити корисне… Принести води… Або ще щось… - почав
умовляти я, пригадуючи умови старих.
-Ми все робимо самі, - заперечила одна.
-Але, - підхопила інша, - ми любимо співати. А пісень не знаємо. От якби ви
поспівали нам щось…
«Цього ще бракувало - співати церковні псалми, - спересердя подумав я,-та це
острів якихось божевільних!»
Але мій погляд уже проник до кімнати - в куток, до свічки (такої самої, яку
старих!), до предмета, котрий вимальовувався над тьмяним вогником. Тривога охопила
мене й змусила покірно кивнути головою.
У будинку сестер я перебував майже добу. Зранку я просто влігся, не знімаючи
одягу, на тапчан у передпокої і прикинувся, що одразу заснув: не викинуть же вони на
вулицю втомлену сонну людину! Прокинувся аж на ступного ранку від неприємного
відчуття, ніби на мене хтось дивиться. Жінки в чорному справді стояли наді мною. Ледь
я поворухнувся, вони поквапилися опустити очі додолу.
-Можете поїсти, - сказала одна. - Там, на столі, молоко й сир.
Усе повторилося. Я повільно їв, розуміючи, що співати мені все ж таки доведеться
-було очевидно, що жінки очікують від мене концерту. А я розмірковував про одне: як би
зазирнути за завісу. А після того як доїв останні крихти, став нервово вирішувати, що ж
вона
хочуть від мене почути.
-Тепер співайте! - наказали вони.
Я ледь пригадав слова гімну моєї країни.
-Не те… - пробурмотіла одна.
-Не те… -луною відгукнулася друга. - Таких пісень ми не любимо. ТА співала
інакше…
-Та про кого ви всі говорите, чорт забирай! - не втримався я. - Кого ховаєте на
вашому клятому острові?!
Отут обидві здійнялися наді мною, немов чорні акули. Гострі леза краваток
зблиснули, сестри загрозливої ошкірилися:
-Геть звідси!
Але я вже не міг стриматися. Тож схопився й кинувся до кутка, відсмикнув завісу
імпровізованого алькова й приголомшено завмер: над свічкою, на такому самому, як і в
старих, гачку висіли… ЇЇ босоніжки.
Старенькі, з потертими тоненькими ремінцями. Я не міг помилитися! Босоніжки -
не стрічка. Я чітко пам’ятав кожну впадинку на тонесеньких кісточках її ніг і ці рожеві
ремінці, що охоплювали їх! Я різко повернувся, жадаючи пояснень, і… наштовхнувся на
дуло рушниці, спрямованої мені в потилицю…
