— А окуляри де дів? Нічого ж не бачиш, як той кріт! Де окуляри? Кажи, де загубив, — піду пошукаю…

— Все одно… — відповів німець і заплющив очі.

Тетянка насупилася ще більше і глянула на годинник — треба ж знати, скільки часу вона витратила на дурні очікування, а могла б поспати. На годиннику — п'ята ранку. У цей час рокитнянський голова вже стукав у двері Сьоми Григор'єва.

— Сказала, що не відчинятиму бібліотеку, так воно й обернулося, — пробурмотіла бібліотекарка сама собі. — Не піду на роботу. У мене поважна причина — чоловік захворів, — потягнулася, позіхнула. — П'ятниця взагалі — день спокійний.

Прилягти хотіла, та спершу накрила німця ковдрою по самі вуха — щоби не лякав вранці дітей своєю синьо-червоною пикою. Турботлива жіночка.

Ту п'ятницю Рокитне запам'ятає надовго. Потім баби за годинником будуть звіряти перебіг надзвичайних подій, щоб віднайти хоча б теоретичну можливість тим подіям запобігти.

А почалося все зранку. Зі сміху. Знаменитому хряку Тараса Петровича, здоровенному кабанюрі з такими іклами, які й диким свиням уві сні б не примарилися, мабуть, остогидли хронічні екскурсії до його загородки, бо рівно о шостій ранку він легко пробив дерев'яну стінку сараю, де у кутку й були його хороми, і чкурнув світ за очі та так оперативно, що на ту хвилину, коли Тарас Петрович закінчив чистити зуби розсолом і вийшов на двір, щоби оцінити метеорологічні перспективи дня, хряків слід уже й свіжим снігом припав. Може, Тарас Петрович не звернув би уваги на ті сліди, бо зранку голова важка — не до слідопитства, та хряк, трясця матері, прориваючись на волю, проломив ще й стінку курника, і перше, що побачив Тарас Петрович, коли вийшов на ґанок, — з десяток курей, які нарізали по двору кола і квоктали так відчайдушно, ніби кожній за хвилину голову відрубають.

— От тобі і «добрий вечір»! — сказав Тарас Петрович, бо раптом захотів промочити і орлянку.

За годину вже вся вулиця реготала, спостерігаючи за розхристаним Тарасом Петровичем з батогом в одній руці й палицею в другій і манірною вчителькою Ніною Іванівною, які на пару заглядали на всі рокитнянські подвір'я у пошуках хряка.

— Ех, пропали екскурсії! — сміялися.

— Смійтеся! Смійтеся! — бідкався Тарас Петрович. — Ви мого хряка не знаєте… Він, оце, куди втрапить, так геть усе розтрощить! Буде вам сміх, чукчі ви безсердечні.

Сусіди посміялися та взялися допомагати Петровичу хряка шукати, бо — його правда: на одному дворі хазяї побачили паркан повалений, на другому — город весь свинячим рилом перекопаний, на третьому — корито з комбікормом під навісом перекинуте: усе потоптане, пожмакане, замість бути з'їденим.

— От свиня! — розсердилися.

Спочатку спробували за наукою діяти. Усе по кабанячих слідах ішли, та у хряка виявився такий дивний і незрозумілий маршрут, що слідопитам довелося довго кружляти на одному місці, тричі повертатися до перекинутого корита, товктися вслід за хряком по рокитнянських городах, а це уже геть погано.

— Люди, та ви подуріли! — обурилася бухгалтерка, спостерігаючи, як група хрякових ловців витоптує її город. — Хряк на копійку знищив, а ви прийшли на рубель потоптали?

— Та йди ти… — вибачився, як міг, Тарас Петрович.

Зібрав помічників на вулиці біля свого двору. Налив усім по стограм для підняття духу. Дід Нечай випив і сказав:

— Я знаю, як діяти!

— Кажи! — наказав Тарас Петрович.

— Треба нам… ще по одній! — дід Нечай йому.

— Тьху ти! — роздратувався Тарас Петрович і налив.

— Ти, Тарасе, не психуй! Ти послухай розумну людину. Треба… — дід Нечай непевним жестом окреслив коло своєї свідомості. —…У голову хрякову проникнути!

— Що?!

— «Що» та «що»! — тупнув валянком дід Нечай. — У хрякову голову! А ти як думав? Треба зрозуміти його тактику… Які підступні плани у тієї тварюки? Як вона діяти замислила? Оце як зрозуміємо хрякові помисли, так і зловимо його.

Тараса Петровича так розлютило дідове базікання, що він аж пляшку відклав і руки звільнив, бо збирався пояснити дідові пустопорожність його планів не тільки словами. Тільки підніс угору кулак і стряснув ним над головою для більшого враження, як від Нечаєвої хати заволала Нечаїха.

— Ой-йой! Ой, люди! Рятуйте…

Тарас Петрович був подумав, що стара Нечаїха за діда перелякалася, і крикнув:

— Та ви що, бабо, з глузду з’їхали?!

— Рятуйте! — кричала Нечаїха і показувала кудись за свою хату. — Хряк! Хряк!

— Хряк! — просяяв Тарас Петрович, і чимала юрба рокитнянців побігла до Нечаєвої хати.

— Де? — задихнувся Тарас Петрович, і баба Нечаїха показала тремтячим пальцем за хату.

Тарас Петрович усміхнувся, міцніше перехопив батіг та палицю і зазирнув за хату.

— Я-а-а-а-апонський городовий… — прошепотів вражено і опустив палицю.

Переслідувачі зиркнули на розгубленого Петровича і собі глянули за хату.

— Я-а-а-а-понська мати, — перезирнулися. — Що ж його робити?

— Що там? Що там? — проривався до стратегічного пункту спостереження гордий дід Нечай, бо вже дуже йому подобалося, що хряка нейтралізують на його суверенному городі.

Тарас Петрович зітхнув, поплескав діда по плечу, спересердя плюнув собі під ноги.

— Діду… Тобі цього краще не бачити. Піди собі… Відпочинь…

Нечай насторожився, з підозрою зиркнув на Тараса Петровича, наче той намірився забрати у діда улюблену іграшку, розштовхав рокитнянців і визирнув за хату.

— Ой! Ой! Ой! — схопився за серце і привалився до стіни. — Ой! Дайте мені ружжо! Ой! Ой!

Тарас Петрович знову плюнув собі під ноги — мовляв, я тебе, діду, попереджав! Замислився. Щось треба було робити, і щоб оцінити обстановку точніше, знову визирнув за хату.

За хатою стояв іржавий, червоний, як прапор, схожий на комаху-сонечко старий «Запорожець» діда Нечая з двома дверима і зламаним двигуном у фіналі. Дід притяг залізяччя років п'ять тому вже геть старим і не на ходу, страшенно ним пишався і все лякав рокитнянську малечу, що оце він полагодить мотора, сяде за кермо і порозганяє набридливу дітлашню, яка уподобала собі місце для ігор під дідовою хатою. За п'ять років до «Запорожця» не додалося. Замість ремонту він втратив одне скло з дверцят, впускаючи всередину вітер, сухе листя та цікавих курей. А ще капот перестав зачинятися — самостійно і без дідового втручання піднімався догори, як щелепа голодного звіра.

Тарас Петрович примружив око — «Запорожець» стояв там, де і завжди, тільки увесь червоний корпус був покоцаний хряковими іклами настільки ретельно, що і кулемет би позаздрив, бо навряд залишив би стільки дірок навіть після дуже потужної стрілянини. Та і це — не все. Сам хряк, мабуть, після чергової спроби побороти невідомого червоного звіра, помилився із прицілом і міцно застряг у вибитому вікні авта. Він стояв на задніх копитах, як циркова коняка.

хвіст — на вулиці, п'ятак з іклами у салоні. І сердито рохкав.

— Я-а-а-апонский городовий… — розчулився Тарас Петрович, уявляючи, як страждає рідний хряк у дідовому авті.

— Що робити будемо? — запитав хтось із завзятих помічників.

— Треба гукнути голосно, — запропонувала Ніна Іванівна. — Хряк перелякається і…

— 1 що? — ще більше засумував Тарас Петрович. — Він же застряг. Його якось звільнити треба…

— Тарасе, Тарасе! — репетував дід Нечай. — Йди до авта і витягай свою свиню, бо я на тебе такого штрафу напишу…

— Замовкніть, діду! І без вас душа на шматки рветься! — відповів Тарас Петрович і знову замислився. І як хряка визволяти?

Спробував підійти. Хряк зиркнув на хазяїна червоним, як той «Запорожець», оком, смикнув копитом і ще лютіше зарохкав.

— Батогом його! — загорлала Нечаїха.

— Яким батогом, дурна бабо?! — замахнувся на неї Нечай. — Він тоді весь всередину вскочить! А там механізми… Апаратура…

— Хай хтось з іншого боку підкрадеться і у протилежне вікно на нього гаркне! Він і вискочить! — знову взялася радити Ніна Іванівна.

— Підірвати його! Разом із дідовим металобрухтом! — пожартував хтось із рокитнянців, та Тарасові Петровичу було не до жартів.