— Сходи… До рибки… своєї…

— А й то, — підхопили баби, передчуваючи близький кінець. — Сходи, Стьопо, на ставок… Чого у хаті скніти? Риби наловиш, тата порадуєш…

Скільки разів після смерті батька Стьопка все думав і думав над останніми його словами і ніяк не міг збагнути їх прихованого змісту, бо ж не знав каліка про Марусю. Ніхто не знав.

— Добре… Піду… — підвівся.

Тітку Орисю побачив біля дверей, засоромився, голову опустив:

— Я швидко…

Місяць збурював чорну ніч холодним білим сяйвом, гасив зірки, торкався верхівок дерев та дахів, і здавалося, зірки померкнуть, дерева і дахи зараз запалають таким самим білим вогнем, стануть попелом і навіки розтануть у темряві, залишаючи володарювати у безкраїй пітьмі тільки холодне жорстоке світило.

Стьопка дійшов до бузкового куща, побачив у відчиненому вікні постать — бліді, аж блакитні, голі руки,

плечі… І намисто — аж чорне в місячному світлі. Зітхнув гірко і вперше пішов до Марусиного вікна не ховаючись. Заскочив у кімнату, впав на підлогу під вікном, прошепотів:

— Марусю… У мене батько так сильно хворіє… А як помре?

— Одужає, — Маруся присіла поруч, притулилася до німця.

— А як помре?.. Мене ж тоді, в інтернат… від тебе.

— Ні!

З двору почулися кроки. Стьопка напружився, на Марусю перелякано зиркнув.

— Не руш… — прошепотіла, до вікна стала. — Мамо?

До вікна підійшла заплакана Орися.

— Грицько Барбуляк помер, — сказала.

Маруся завмерла. У кімнаті під вікном у її литку вчепився Стьопка Барбуляк, стис щелепи, аж звело, щоб не закричати.

— Я до Старостенка… — схлипнула Орися — Повідомити. А ти, доню, біжи до баби Чудихи… Скажи, хай іде до Барбулякової хати та хоч якусь молитву над покійним прочитає…

— Не піду…

Орися зиркнула на доньку здивовано.

— Е, дівко! Не час примхами розкидатися. У людей горе…

— Не піду, — прошепотіла вперто.

— Та що з тобою, Марусю?! — розсердилася Орися. — Ану гайда мені до Чудихи!

— Не піду! — відчайдушно вигукнула. — …Боюся!

— Тьху на тебе! Боїться вона… — махнула рукою Орися і побігла з двору.

Маруся провела матір поглядом, нахилилася до німого, закам'янілого німця, що так і сидів на підлозі, учепившись їй у литку. Погладила по рудому волоссю. Затримала подих, наче подихом могла поруйнувати раптову незбагненну гармонію…

— А дай-но… — рукою до ґудзика на сорочині.

Здригнувся, глянув на неї безпорадно, як дитя мале.

Розстібнула… Поруч із німцем на підлогу сіла. Брови звела — думає… Видихнула.

— А дай-но… — затремтіла. Потяглася до нього. Торкнулася вустами голої шиї.

Напружився… Окуляри зняв — диво! Усе розпливлося навкруги, тільки Марусю бачить, та чітко, ніби найкращі окуляри на носі. Рукою — по чорних косах. На плечі зачепився за якусь лямку, смикнув — легка сукня сповзла, залишила на голих грудях тільки червоні намистинки. Маруся дивно всміхнулася обережно взялася за червоні коралі. Намисто напнулося… Вона припала до Стьопки і накинула намисто на його шию: одне на двох, хомут-доля. Впряглися — тягніть! Далі, ніж на подих, — не відійти. Ближче, ніж зараз, — не буває.

Намисто врізалося німцю в потилицю, та він не відчував болю. Як у нереальному сні намисто тягло його на підлогу на Марусю — таку перелякану й таку відважну. Розлетілася одежина, цвіркуни за вікном раптом замовкли, і весь світ став єдиною первозданною силою, допомагаючи двом юним створінням здолати незрозумілий, радісний, відчайдушний страх.

Німець раптом відчув себе неймовірно сильним. Він не розумів та й не намагався зрозуміти, звідки взялася ця велетенська сила, що змушує його діяти не полохливо, а впевнено і ніжно в одному ритмі з сердцебиттям.

Коли врешті відірвався від Марусі, побачив на підлозі кров. А на Марусиних очах — сльози. Перелякався.

— Марусю. Я тебе скривдив?

— Ні, — прошепотіла.

— Кров… — перелякався ще більше.

— Так буває…

— А плачеш?..

— Отака дурна! — засміялася тихо. — Серце радіє, а я плачу…

Німець раптом згадав слова тітки Орисі під вікном. Батько… На Марусю винувато глянув.

— Біжи, — прошепотіла. — Та дивись… На інтернат щоби не погоджувався…

Німець стрибнув у вікно і, перш ніж ноги торкнулися землі, відчув незбагненну свободу польоту. Задер голову — місяць зник, як і не було. На все небо сяяла одна зірка.

— Втечу! Хоч на край світу мене відправляйте — все одно втечу. Мені з Рокитного не можна — похмуро відказував Стьопка голові Старостенку, коли каліку Барбуляка поховали і постало питання — що робити з його сином.

Старостенко побурчав, побурчав, але опікунство над неповнолітнім Стьопкою оформив за усіма правилами.

— Це ж не війна, щоби хлопця в інтернат пхати, — пояснив дружині. — Поживе з нами трохи.

Але Стьопка переїжджати до голови відмовився навідріз. Сам порався у батьківській хаті, та так справно, що за півроку голова вже не бігав щодня перевіряти, як там його підопічний. А що? Нормально — удень до школи і в тракторну бригаду допомагати, уночі, кажуть, на ставках рибу ловить.

Як вісімнадцять стукнуло й у військкоматі поставили хрест на бажанні Стьопки послужити в армії і, може, хоч тим довести, що дарма рокитнянці його німцем дражнять, він перестрів Марусю на вулиці та сказав:

— Марусю! Може, давай і вдень зустрічатися? У клуб би там ходили, на танці чи просто… Чого ховатися?

— Я? Із тобою? — розсміялася. — Та ти здурів, німець!

— А чого ж… — хотів спитати, чого ж вночі голубляться, як ті дурні, та не наважився.

— Що це ти? — насупилася.

— Та нічого. — Очі в землю.

— Може, ще скажеш, що не любиш мене? — Із викликом.

— Люблю, — прошепотів.

— Так чого ти оце мені тут голову морочиш?! — Маруся косами мотнула і пішла до контори. Саме секретаркою до голови колгоспу влаштувалася, дуже цим пишалася і до роботи ставилася відповідально — принаймні і на хвилину ніколи не запізнилася.

Того разу вперше і востаннє за всі роки їхнього дивного таємного роману німець насмілився вдень сказати Марусі більш ніж десять слів. Вона пішла, а він поколупав черевиком землю, схаменувся і кинувся наздоганяти.

Ох і не сподобалося ж це Марусі! Зупинилася, знищила поглядом і спитала, ніби ляпасів надавала:

— Та чого це ти, Стьопко, за мною ходиш? Ще не вистачало, щоби люди почали пліткувати!

— Чуєш, Марусько… — замовк, повітря у груди набрав. — А нащо я тобі вночі, якщо при дні…

— Що ти, німцю, плутаєш грішне з праведним. День… Він для роботи. І на небі, як хмар нема, і тільки сонце. А вночі кожну дівчину своя зірка-любов зігріває.

— Нащо ж любов по ночах ховати? Любов — то ж краса.

Гірко глянула.

— Для людей, Стьопо, краса — то кров з молоком. А ми з тобою — молоко з кров'ю. Те саме, а люди очі заплюють. Розумієш?

— Ні…

— То й не приходь більше ніколи, кріт сліпий! — розсердилася. І пішла до контори. Німець так і лишився посеред вулиці. Голову задер — сонце.

— Помру я без неї, — поставив у спогадах крапку. — Знову закурив. — Треба втопитися. Точно. Оце піду вночі під бузок, на вікна її гляну і — на ставок. Втоплюся.

Рокитне спало, бо натрудилося за день, як прокляте. Геть усе спало — і люди, і кури, і свині, і корови, і собаки з котами, і навіть миші, бо ніде й малого шурхоту не чути Здавалося, ті кури зі свинями, коровами і навіть малими мишами знали, що люди за день усі жили повитягували, то ж і мовчали, аби дати їм відпочити.

Стьопка вийшов на вулицю. Тихо. Закурив і пішов до Марусиної хати. Під бузковим кущем став, «Пегаса» смалить.

— Ото і вся любов. Марусько!

З-під бузку на вікно востаннє глянув — зачинене. Всміхнувся — а як інакше?! Мабуть, чоловік наказав зачинити. «Прощавай, Марусько! — подумав. — Записку по собі не лишу. Кому писати? Нема кому. А ти. Ти і так все зрозумієш. Прощавай!» Кинув цигарку під кущ і аж хмикнув: дідько, скільки ж разів він оце тут тупцював, що недопалків велика купа назбиралась.