– Цілком згоден, – відповів я і цокнувся краєчком свого кухля об його.

– Когось там знаєте? – спитав він, дивлячись у дзеркало на великий стіл позаду нас.

– Та ні, – витер я собі піну з верхньої губи. – Просто люди там, схоже, веселяться дужче, ніж всі решта тут.

Чез усміхнувся.

– Це стіл Тоні Трекера. На ньому тільки й того, що не вирізано його імені. Тоні разом зі своїм братом Філом володіє вантажотранспортною компанією. А ще їм належить більше акрів землі в нашому місті і в довколишніх містах також, аніж Картер має пігулок від печінки[203]. Філ тут нечасто з’являється, натомість Тоні майже ніколи не пропустить вечора в п’ятницю і в суботу. Авжеж, має чимало друзів. Їм зажди весело, але ніхто не вміє завдати тону вечірці краще за Френкі Даннінга. Це отой парубок, котрий розповідає анекдоти. Всім подобається добрий приятель Тоні, але люблять вони саме Френкі.

– Ви говорите так, ніби всіх тут знаєте.

– І то багато років. Я знаю більшість людей в Деррі, але вас от не знаю.

– Це тому, що я тільки-но сюди прибув. Нерухомість.

– Цікавитесь нерухомістю. Зрозумів, бізнес.

– Ви правильно зрозуміли. – Офіціантка поставила переді мною тарелю зі збіранкою смаженого лобстера і метнулась геть. Купа на тарелі скидалася на щось збите машиною на дорозі, але запах здіймався запаморочливий, а смакувало воно ще краще. Либонь, кожний ковток збіранки містив мільярд грамів холестерину, але ніхто у 1958 році таким не переймався, і це заспокоювало. – Допоможіть мені, – запросив я його.

– Ні-ні, це все ваше. Ви з Бостона? Нью-Йорка?

Я знизав плечима, і він розсміявся.

– Граємо скритного, еге ж? Я вас не ганю, колего. Довгий язик судна топить. Але маю доволі самоочевидну здогадку, з якою саме метою ви тут.

Я застиг з недонесеною до рота виделкою смаженого лобстера. У «Ліхтарнику» було тепло, але в мене раптом взялася морозом шкіра.

– Справді?

Він нахилився ближче. Я відчув запах «Віталісу» від його напомадженого волосся і «Сен-Сен» в його віддиху.

– Якщо припущу, що мета – це ділянка під мол, я влучив?

У мене просто з душі спало. Ідея, що я в Деррі за тим, щоби підшукати вигідне місце для розбудови торгівельного центру, ніколи не спадала мені на думку, а яка ж слушна ідея. Я підморгнув Чезу Фраті.

– Нічого не можу стверджувати.

– Ні-ні, звісно, що ви не можете. Бізнес є бізнесом, я сам так завжди кажу. Облишмо цю тему. Але якщо ви коли-небудь зважуватимете, чи не запросити до доброї справи декого з місцевих провінціалів, я радо вас вислухаю. І, просто аби довести вам, що серце маю відкрите, я подарую вам невеличку наводку. Якщо ви ще не оглядали стару ливарню Кіченера, то обов’язково мусите. Перфектна ділянка. А щодо молів? Ви знаєте, що таке моли, синку мій?

– Привіт із майбутнього, – сказав я.

Він пістолетом наставив на мене палець і підморгнув. Я знову розсміявся, просто не міг утриматись. Почасти це було полегшення від того, що врешті знайшовся в Деррі хоч один дорослий, який не забув, як то воно – бути дружелюбним із незнайомцем.

– Куля точно в лунку.

– Чезе, а хто володіє землею під старою ливарнею Кіченера? Брати Трекер, я гадаю?

– Я сказав, що вони володіють більшою частиною земель навколо, але ж не всією, – він опустив очі на свою русалку. – Міллі, чи варто мені казати Джорджу, хто володіє тією першосортною, зонованою під бізнес нерухомістю, що розташована всього лише за милю від центру нашого мегаполіса?

Міллі вихнула лускатим хвостом, гойднула своїми цицями-бруньками. Щоб досягти цього ефекту, Чез Фраті не стискав руку в кулак; здавалося, м’язи на його передпліччі рухаються самі собою. Гарний трюк. Я загадався, а чи не вміє він часом і кроликів виймати з капелюха.

– Гаразд, милочко, – він знову подивився на мене. – Наразі це земля вашого щирого візаві. Я купую найкраще, залишаючи братам Трекерам решту. Бізнес робиться так, як він мусить робитися. Можу я вручити вам мою бізнес-картку, Джордже?

– Неодмінно.

Він вручив. На картці був простий напис: ЧАРЛЗ «ЧЕЗ» ФРАТІ. КУПІВЛЯ І ПРОДАЖ. Я поклав її собі до кишені сорочки.

– Якщо ви знаєте всіх тих людей і вони вас знають, то чому тоді ви не там, з ними, а натомість сидите в барі, за шинквасом, з дебютантом, котрий вперше завітав до цього закладу? – запитав я.

Він явно здивувався, а потім знову розвеселився.

– А чи ви, у поїзді народившись, на рейки випали, колего?

– Просто новачок у місті. Ще не в курсі тутешніх привідних пасів. Не варто мене ганити.

– І не збираюся. Вони ведуть зі мною бізнес, бо я володію половиною довколишніх кемпінгів, обома міськими кінотеатрами і драйв-іном, одним із банків і всіма ломбардами у східному й центральному Мейні. Але вони не їдять і не п’ють зі мною, не запрошують мене до себе ні додому, ні до їхнього заміського клубу, бо я людина тамтого Племені.

– Щось ви мене заплутали.

– Я єврей, колего.

Він побачив вираз мого обличчя й вищирився.

– А ви й не здогадалися. Навіть коли я відмовився скуштувати вашого лобстера, ви не здогадалися. Я розчулений.

– Я просто намагаюся зрозуміти, в чому полягає різниця між вами…

Він зареготав так, ніби тільки-но почув найкращий у цьому році жарт.

– Тоді ви не в поїзді, а під капустяним листом народилися, колего.

У дзеркалі щось розповідав Френк Даннінг. З широко усміхненими обличчями його слухали Тоні Трекер з приятелями. Коли там вибухнув залп реготу, я зачудувався, чи, бува, не розповів він їм щойно анекдот про трьох чоронозадих, які застрягли в ліфті, а може, щось іще більш забавно-сатиричне – наприклад, про трьох жидів на гольф-полі.

Чез перехопив мій погляд.

– Авжеж, Френк вміє правити вечіркою. А знаєте, де він працює? Та ні, ви ж новачок в місті, я зовсім забув. У маркеті «Централ-стрит». Він там старший різник. А також хазяїн половини всього їх бізнесу, хоча воліє про це не розводитися. І знаєте, ще що? Причина, завдяки якій цей бізнес тримається й дає прибуток, бодай наполовину також криється в нім. Дами тягнуться до нього, як ті бджоли до меду.

– Невже, справді?

– Йо, і джентльменам він також до вподоби. А так буває не завжди. Чоловіки не завжди жалують тих, котрих люблять дами.

Це змусило мене згадати про фіксацію моєї екс-дружини на Джонні Деппі.

– Але тепер все не так, як колись було, коли він міг пити з компанією аж до закриття, а потім ще до світанку грати з ними в покер у вантажному депо. Тепер він випиває хіба що кухоль пива – іноді два, – а там і за двері. Ось самі побачите.

Це була та поведінкова схема, яку я пізнав на власному досвіді зі спорадичних намагань Кристі контролювати кількість нею випитого, замість того, щоб покінчити з алкоголізмом враз і назавжди. Якийсь час це працює, проте рано чи пізно вона завжди зривалася на всю котушку.

– Проблеми з алкоголем? – спитав я.

– Щодо цього не знаю, але він точно має проблеми з витримкою. – Чез подивився на татуювання на своєму передпліччі. – Міллі, ти коли-небудь звертала увагу на те, що багато жартунів мають якусь червоточину?

Міллі вильнула хвостом. Чез урочисто подивився на мене.

– Бачите? Такі жінки завжди все розуміють. – Він скрадливо пригостився лобстером і кумедно поводив з боку в бік очима. Вельми забавний чоловічок, мені й на думку не могло спасти, що він може бути не тим, кого з себе вдає. А втім, як уже встиг про це непрямо натякнути сам Чез, я тримався дещо наївних поглядів. Звісно, як для Деррі. – Тільки не кажіть цього ребе Схропшнеру.

– Зі мною ваша таємниця у безпеці.

Тим часом за столом Трекера всі підсунулися ще ближче до Френка, той видавав черговий анекдот. Він належав до того типу людей, у котрих активно говорять ще й руки. Мав великі долоні. Легко було собі уявити затиснутий в одній з них держак молотка «Майстерник»[204].