Збадьорений цією думкою, я спустився до готельного ресторану, де замовив собі рибну вечерю, до якої мені подали устриць і лобстера завбільшки ледь не з підвісний двигун. Від десерту я відмовився на користь пива в місцевому барі. У детективних романах, які я читав, бармени часто є чудовими джерелами інформації. Звісно, якщо той, що стоїть за шинквасом «Таун Хауса», такий же, як решта людей, котрих я встиг зустріти у цьому зловісному містечку, далеко з ним я зайти не встигну.

Він виявився не таким. Той, що відірвався від свого заняття з полірування склянок заради того, щоб обслужити мене, був молодим, присадкуватим чоловіком з привітним, повновидим обличчям під плескатою стрижкою.

– Що я можу для вас зробити, приятелю?

Останнє слово припало мені до душі, і я завзято посміхнувся йому у відповідь.

– «Міллер Лайт».

Він подивився збентежено.

– Ніколи про таке не чув, але маю «Хай Лайф».

Авжеж, він і не міг чути про світле «Міллер»; його ж поки ще не винайшли[162].

– І це чудово згодиться. Уявляєте, на секунду я зовсім забув, що перебуваю на Східному узбережжі.

– А звідки ви? – він скористався ключем, умить змахнув з пляшки корок і поставив переді мною склянку.

– З Вісконсину, але якийсь час поживу тут, – мовив я притишеним голосом, хоча біля нас не було нікого. Мені гадалося, це надасть конфіденційності. – Нерухомість і все таке. Хочу трохи роздивитися навкруги.

Він з повагою кивнув і налив мені пива раніш, ніж я сам встиг це зробити.

– Щасти вам. Бачить Бог, нерухомості повно на продаж у цих місцях, і більшість її йде дешево. А сам я збираюся поїхати звідси. Наприкінці місяця. Попрямую до якогось іншого міста, де бодай хоч трохи менш упослідження, ніж тут.

– Воно й мені не здалося надто привітним, – мовив я, – але я гадав, що це просто такі манери янкі. Ми у нас у Вісконсині дружелюбніші, і щоби вам це зараз же довести, я куплю вам пива.

– Ніколи не вживаю алкоголю на роботі, проте я радо випив би кока-коли.

– То пригощайтеся.

– Щиро вам дякую. Вельми приємно зустріти джентльмена в такий млявий вечір.

Я дивився, як він робить собі колу, накачуючи в склянку сироп, додаючи туди содової, а потім мішаючи. Він зробив ковток й поплямкав губами.

– Полюбляю солодке. – Мене це не здивувало, з огляду на вже набуте ним черевце. – Оте про янкі, що ми буцімто недоброзичливі, повне лайно, до речі, – сказав він. – Я виріс у Форк Кенті, так це найпривітніше містечко з усіх, які вам тільки заманулося б відвідати. Авжеж, коли туди до нас, на північ, добираються туристи з Бостона чи Мейну, ми вітаємо їх цілунками. Я закінчив там училище барменів, а потім вирушив на південь шукати долі. Це місце здалося гарним для початку, і зарплатня непогана, але… – він озирнувся навкруги, не побачив нікого, але все одно теж притишив голос. – Хочете правду, Джексоне? Це місто смердить.

– Я розумію, про що ви кажете. Усі ці фабрики.

– Ні, тут дещо більше. Озирніться навкруг. Що ви бачите?

Я зробив, як він хотів. У кутку сидів самотній парубок, виглядом схожий на комівояжера, пив віскі з лимонним соком, і більше не було нікого.

– Небагато, – мовив я.

– І отак цілий тиждень. Зарплатня добра, бо чайових тут нема. Пивнички в середмісті роблять успішний бізнес, а в нас трапляється трішки народу тільки ввечері у п’ятницю та в суботу, натомість в інші дні точно так, як зараз. Вся «каретна», тобто заможніша, публіка випиває в себе вдома, я так гадаю. – Далі він заговорив ще тихіше. Так і на шепіт перейде скоро. – Погане в нас тут літо було, приятелю дорогий. Місцеві намагаються тримати це якомога глибше під сподом – навіть преса ніц не обсмоктує, – але творилися тут доволі бридкі справи. Вбивства. Щонайменше півдюжини було замордовано. Дітей. Одного тільки недавно знайшли у Пустовищі. Патрик Гокстеттер його звали. Весь розкладений[163].

– Пустовище?

– Це отой прогній, що смугою тягнеться просто через центр міста. Ви певне бачили його, коли сюди підлітали.

Я приїхав машиною, але тим не менш зрозумів, про що він говорить. Очі бармена вибалушилися.

– Ви ж насправді не нерухомістю тут цікавитеся, правда?

– Не можу сказати, – відповів я. – Якщо хоч слово десь протече, мені доведеться шукати собі іншу роботу.

– Розумію, розумію, – він лигнув половину склянки своєї коли і придушив тильним боком долоні відрижку. – Але сподіваюся, що ви той, про кого я думаю. Вони б мусили замостити ту прокляту місцину. Що воно таке, смердюча вода та москіти, й більш нічого. Ви могли б цьому місту зробити послугу. Присолодити його бодай трішечки.

– Інших дітей теж там було знайдено? – спитав я. Існування тут серійного вбивці могло б великою мірою пояснити ту пригніченість, котру я відчував з того моменту, як перетнув межу цього міста.

– Не те, щоб я так знав, але люди кажуть, що кілька зниклих потрапили саме туди, бо саме там містяться великі насосні станції. Я чув, як люди говорили, що під Деррі так багато каналізаційних колекторів – більшість з них споруджені в часи Великої Депресії, – що ніхто не знає, де саме котрий з них міститься. А ви ж знаєте, що таке діти.

– Шукачі пригод.

Він схвально кивнув:

– Точно, як евершарпом[164] писане. Є люди, котрі кажуть, що то був якийсь волоцюга, котрий відтоді кудись звідси помандрував. Інші кажуть, що то був місцевий, котрий, щоб його не впізнали, виряджався, як клоун. Першу з жертв – то було минулого року, ще до мого приїзду, – так його знайшли на перехресті Вітчем й Джексон-стрит з начисто відірваною рукою. Денбро було його прізвище, Джордж Денбро. Бідний малюк. – Він кинув на мене значливий погляд. – І знайдено його було безпосередньо поряд з одним з тих стічних каналів. З отих, що скидають стоки у Пустовище.

– Господи.

– Йо.

– Я чую, ви це формулюєте в минулому доконаному часі.

Я вже збирався пояснити, що маю на увазі, але вочевидь цей хлопець відвідував не тільки училище барменів, але й уважно був прослухав курс англійської мови.

– Здається, що все нарешті припинилося, постукаємо по дереву, – поцюкав він кісточками пальців по шинквасу. – Можливо, той, хто це робив, спакувався та й забрався геть. Або, може, той сучий син убив себе, подеколи вони так роблять. Добре було б, аби так. Але натомість ніякий не маніяк в клоунській машкарі замордував малого Коркорана. Клоуном, котрий сотворив це вбивство, був рідний батько хлопця, якщо ви здатні в таке повірити.

Це вже було так близько до того, заради чого я тут опинився, що я сприйняв цей факт радше сигналом долі, аніж випадковістю. Я зробив делікатний ковток пива.

– Що ви кажете?

– Не сумнівайтесь. Дорсі Коркоран, таке повне ім’я хлопчика. Йому було усього чотири рочки, і знаєте, що сотворив його батько? Забив його на смерть рихтувальним молотком.

«Молоток. Він зробив це молотком». Я зберігав на обличчі вираз ввічливої цікавості – принаймні сподівався, що зберігаю, – але сам відчув, як мурашки побігли вгору мені по руках.

– Це жахливо.

– Йо, і це не найгі… – він себе обірвав, дивлячись мені за спину. – Зробити вам ще, сер?

Це було до того бізнесмена.

– Тільки не мені, – відповів той і вручив бармену доларову банкноту. – Я забираюсь до ліжка, а завтра й геть з цього ломбарду. Маю надію, у Вотервілі й Агасті ще не забули, як робляться замовлення на обладнання, бо тут на це абсолютно не здатні. Решти не треба, купиш собі Де-Сото[165]. – І він, похиливши голову, важко вирушив до виходу.

– Бачите? Це ідеальний приклад того, що ми маємо в цій оазі, – бармен печально дивився вслід своєму втраченому клієнту. – Одна порція випивки, зразу до ліжка, а завтра «прощавай-будь, алігаторе, до спіткання, крокодиле».[166] Якщо так і далі йтиме, це містечко скоро перетвориться на місто-привид. – Він став, випростався і спробував розправити плечі – неможливий трюк, бо вони в нього були округлі, як і вся решта його тіла. – Та кого це хвилює? Щойно настане перше жовтня, й мене тут не буде. Подамся в путь. Щасливих шляхів і вам, може, стрінемося десь знову.