«Я не зомлів хоч і майже. Я так само ліз під ліжко і я майже зовсім не відчював як він бив мене по нозі але він бив і зламав її в 4 різних місцях».

Якийсь чоловік з їхньої вулиці, котрий ходив з торбою по сусідах циганити солодощі разом зі своєю дочкою, нарешті забіг до їхнього будинку. Попри криваве побоїще у вітальні, цей сусіда мав глузд, щоби вихопити з відра біля кухонної печі вугільний совок. Він вгатив ним Даннінга по потилиці, коли той намагався перекинути ліжко, щоб дістатися до свого скривавленого, напівпритомного сина.

«Після того я втратив свідомісь як Еллен тільки мені пощастило я прокинувся. Доктори казали шо вже було хотіли ампунтувати мені ногу але потім не стали».

Авжеж, нога в нього збереглася, а потім він став одним з прибиральників у Лізбонській середній школі, тим, котрого кілька поколінь учнів кликали Гаррі-Шкряком. Чи добрішими були б школярі, аби знали, звідки в нього та кульгавість? Либонь, ні. Хоча самі вони емоційно тендітні та вкрай вразливі, підлітки мало здатні на співчуття. Це приходить пізніше в житті, якщо взагалі приходить.

– Жовтень 1958, – промовив Ел тим своїм хрипучим гавкаючим голосом. – І я мушу повірити, що це просто випадковий збіг?

Мені згадалися власні слова, сказані юній версії Френка Анічетті з приводу оповідання Ширлі Джексон, і я посміхнувся.

– Іноді сигара просто для диму, а збіг є просто збігом. Достатньо того, що я розумію, що ми говоримо про черговий вододільний момент.

– А я не знайшов повідомлення про це в «Ентерпрайз», тому що…

– Тому що це трапилося не тут. Це трапилося в Деррі[113], північніше від нас. Коли Гаррі вже достатньо поправився і його виписали з лікарні, він поїхав жити до своїх дядька з тіткою в Гейвені[114], це миль за двадцять п’ять південніше Деррі. Вони його всиновили, а коли вже стало ясно, що за шкільною програмою він встигати не здатний, приставили до роботи на сімейній фермі.

– Звучить, мов з «Олівера Твіста» чи чогось схожого[115].

– Та ні, вони добре до нього ставилися. Згадай, в ті часи не існувало полегшених класів, а термін «ментально обмежений» ще навіть не винайшли…

– Я знаю, – сухо відповів Ел. – Тоді ментально обмежений означало, що ти або кретин, або бовдур, або зовсім помішаний.

– Але він і тоді таким не був, і зараз не є таким, – продовжив я. – Авжеж, насправді. Я гадаю, на нього головним чином вплинув шок, розумієш? Травма. Йому знадобилися роки, щоби відійти від тієї ночі, а коли він нарешті на це спромігся, школа для нього залишилася далеко позаду.

– Принаймні, допоки він не записався на здобуття атестату ЗОР, а на той час він уже сягнув середнього віку і наближався до старості. – Ел похитав головою. – Як марно минуло…

– Дурниці, – перебив я. – Добре життя ніколи не марне. Чи могло воно бути кращим? Так. Чи можу я зробити, щоб воно стало таким? Судячи з учорашнього, можливо, й можу. Але насправді не в цьому сенс.

– А в чому ж тоді? Бо для мене це схоже на нове повторення історії з Каролін Пулен, а тим фактом вже все доведено. Так, змінити минуле ти можеш. І світ не лусне, мов надувна кулька, коли ти це зробиш. Ти не націдиш мені чашки свіжої кави, Джейку? І собі заодно. Вже стає жарко, а в тебе такий вигляд, що кава тобі потрібна.

Наливаючи каву, я угледів там здобні булочки. Запропонував йому, але він похитав головою.

– Тверда їжа боляче проходить. Але якщо ти надумався змусити мене ковтнути калорій, то там, у холодильнику, є шестизарядна упаковка «Забезпеки»[116]. На мою думку, вона смакує, як заморожені шмарклі, але я її принаймні в змозі проковтнути.

Коли я приніс йому цей напій в одному з винних фужерів, котрі надибав у його буфеті, Ел розреготався:

– Гадаєш, так воно смакуватиме краще?

– Можливо. Якщо ти переконаєш себе, що це «Піно Нуар»[117].

Він випив половину, і я бачив, як він присилує горло ковтати теє пійло. Цей бій він виграв, але, відставивши фужер убік, тут же знову взявся за чашку з кавою. Не пив, лише забрав чашку в долоні, ніби намагаючись всотати в себе її тепло. Дивлячись на це, я по-іншому полічив той час, що, либонь, йому залишився.

– Отже, – нагадав він, – у чому полягає різниця?

Якби не був таким хворим, Ел здогадався б і сам. Він був кмітливим парубком.

– У тому, що випадок з Каролін Пулен не може вважатися коректним тестом. Ти не врятував їй життя, Еле, а тільки ноги. В неї попереду лежало цілком нормальне буття в обох напрямках – один той, де Каллем її підстрелив, а інший, де ти йому завадив. Вона не вийшла заміж в обох варіантах. В обох напрямках вона не народила дітей. Це як… – я трішки загадався. – Тільки без образ, Еле, але те, що ти зробив, це як аби лікар врятував запалений апендикс. Для апендикса це чудово, але годі від нього, навіть здорового, очікувати чогось життєво важливого. Ти вловлюєш, до чого я веду?

– Так, – хоча мені здалося, я помітив у нього роздратування. – Схоже, Каролін Пулен була найкращим, на що я виявився здатним, друже. В моєму віці час обмежений, навіть якщо ти здоровий. Я мав на думці більший приз.

– Та я не критикую тебе. Але сімейство Даннінгів здається кращим експериментальним прикладом, бо там не просто одна паралізована дівчинка, як це не жахливо для неї самої та її родини. Там ідеться про чотирьох замордованих людей і скаліченого на все життя п’ятого. До того ж ми його знаємо. Після церемонії вручення атестатів ЗОР я привів його до харчевні на біфштекс, а ти, побачивши його шапочку і мантію, ще не взяв з нас гроші. Пам’ятаєш?

– Йо. Тоді ж я зробив фото для моєї Стіни.

– Якщо я зможу це зробити – якщо зумію завадити його старому розмахувати тим молотком – як ти гадаєш, чи залишиться висіти там те фото?

– Не знаю, – відповів Ел. – Можливо, ні. Більше того, я можу навіть не пам’ятати, що воно там висіло.

Для мене все це перебувало цілком у царині теорії, тож його зауваження я пропустив повз вуха.

– А ще подумай про трьох інших дітей – Трой, Еллен і Тугга. Напевне ж бодай хтось із них одружиться, якщо вони житимуть і дорослішатимуть. А може, Еллен стане знаменитою комедійною актрисою. Хіба він не написав там, що вона вміла смішити людей незгірш за Люсі Болл[118]? – Я нахилився вперед. – Єдине, чого я хочу, це кращого прикладу того, що стається, коли ти змінюєш вододільний момент. Він потрібен мені, перш ніж я наважуся клеїти з себе дурня в такій великій справі, як убивство Кеннеді. Що ти на це скажеш, Еле?

– Скажу, що бачу в цьому сенс. – Ел із зусиллям став на рівні. Боляче було дивитися на нього, але, коли я теж почав було підводитися, він відмахнувся.

– Сиди, де сидиш. Маю дещо для тебе. Це в іншій кімнаті. Зараз дістану.

Річ виявилася бляшаною скринькою. Ел вручив її мені й наказав віднести до кухні. Сказав, що там легше буде все розкласти на столі. Коли ми вже всілися, він відімкнув скриньку ключем, який носив у себе на шиї. Першим, що він звідти дістав, був пухкий конверт із коричневого манільського паперу. Відкривши конверт, Ел витряс звідти велику купу різномастих паперових грошей. Я вичепив один листок з того качана капусти і зачудовано на нього роздивлявся. Це була двадцятка, але замість Ендрю Джексона на лицьовому боці я побачив там Ґровера Клівленда[119], котрий навряд чи входив до будь-чийого списку з десятки найкращих американських президентів. На зворотному боці під словами БАНКНОТА ФЕДЕРАЛЬНОГО РЕЗЕРВНОГО БАНКУ були зображені приречені на зіткнення локомотив і пароплав.

– Вигляд має, наче з тих грошей, що для гри в «Монополію».