Нова серія нападів кашлю закінчилася жахливим звуком відригування слизу.

– Ох, лайно, як же воно болить, – простогнав він.

– Все, що тобі зараз треба, це зупинитися.

Він помотав головою і витер сподом долоні цівку крові собі з нижньої губи.

– Що мені насправді треба, так виплеснути з себе це, отож замовкни і дай мені своє доробити. Я задивився на пікап, продовжуючи котитися зі швидкістю шістдесят чи близько того, а коли знову глянув на дорогу, побачив, що поперек неї лежить повалене дерево. Я зупинився саме вчасно, щоб в нього не врізатися. Дерево не таке вже й велике, а до того, як мене переробив рак, я був доволі дужим. А ще й розлюченим, як той чорт. Я виліз і почав його поборювати. Поки я цим займався – ще й лаючись на всі заставки – з протилежного боку під’їхав легковик. З нього вилазить чоловік в помаранчевому мисливському жилеті. Я не знаю, мій це чоловік чи ні – «Ентерпрайз» ніколи не публікувала його фото, – але за віком він виглядає схожим. Він каже: «Давайте допоможу, земляче». «Красно вам дякую», – відповідаю я й простягаю йому руку: Білл Лейдло. Він її потискає й називається: Енді Каллем. Отже, це він. Зважаючи на всі ті негаразди, крізь які я діставався Дерама, мені було важко в це повірити. Я почувався, ніби виграв у лотерею. Він вхопився за дерево, і вдвох ми його зрушили. Коли дерево відсунули, я сів просто на дорогу і вхопився за груди. Він спитав, чи все зі мною гаразд. «Ну, та не знаю, – кажу я. – В мене ніколи не було інфаркту, але зараз таке відчуття, ніби це він». От тому-то містер Енді Каллем так і не потрапив ні на яке полювання того листопадового дня, Джейку, саме тому він так і не підстрелив жодної маленької дівчинки. Він був заклопотаний тим, щоби відвезти бідного старого Білла Лейдло до Центральної клінічної лікарні Мейну в Люїстоні.

– Ти це зробив? Ти насправді це зробив?

– Бодай тобі всратися. Я там їм сказав, у шпиталі, що поснідав улюбленим великим героєм[101] – так називали один італійський сендвіч у ті часи, – тож і діагноз мені поставили «гостра нестравність». Я заплатив двадцять п’ять доларів готівкою, і вони мене промили. Каллем весь цей час чекав і потім відвіз мене назад до моєї машини від «Герца», як тобі така доброзвичайність? Я повернувся додому в 2011 рік того ж вечора… насправді, звісно, лише через дві хвилини після того, як туди пішов. Таким збоєм біоритмів тебе жоден сраний реактивний літак не нагородить. Найперше я завітав до міської бібліотеки, де знову продивився репортаж про шкільний випуск 1965 року. До того там була фотографія Каролін Пулен, як ти мусиш пам’ятати. Вона сидить у своєму інвалідному візку, вся така в сукні й капоті, а тодішній директор – Ерл Гіґінс, давно покійний, хай йому легко лежиться – нахилився і вручає їй атестат. Підпис під знімком був такий: «Каролін Пулен долає велику гору на довгому шляху до свого зцілення».

– І там все було так само?

– Репортаж про шкільний випуск був, аякже. Випускний день завжди займає першу шпальту в газетах маленьких міст, ти сам це знаєш, друже. Але після мого повернення з 58-го на фото був хлопець з недолуго підстриженою «бітлівською» зачіскою, він стояв на подіумі, а заголовок повідомляв: «Кращий випускник Тревор «Бадді» Брігз оголошує промову перед зібранням випускників». Вони надрукували імена геть усіх – їх там було з сотню всього – але Каролін Пулен не було серед них. Тому я перевірив репортаж за 64 рік, котрий був би роком її випуску, якби вона не втратила час на одужання після того, як їй у спину попала куля. А там бінго! Без фото, без спеціального згадування, але в переліку випускників її ім’я надруковане між Девідом Платтом і Стефані Рутьєр.

– Просто звичайна дитина проходить під «Урочистий церемоніальний марш»[102], правильно?

– Правильно. Тоді я загнав її ім’я в пошукову систему «Ентерпрайз» і отримав деякі знахідки після 1964 року. Небагато, всього три чи чотири. Те, що й можна було очікувати від ординарної жінки, яка живе ординарним життям. Вона вступила до Мейнського університету, закінчила курс бізнес-адміністрування, потім поїхала на магістерство до Нью-Гемпшира[103]. Я знайшов ще одне повідомлення, за 1979 рік, незадовго до того, як газета «Ентерпрайз» закрилася. Під заголовком «КОЛИШНЯ ШКОЛЯРКА З ФОЛЗА ПЕРЕМОГЛА В НАЦІОНАЛЬНОМУ КОНКУРСІ ЛІЛЕЙНИКІВ». Було там і її фото, вона стоїть на власних двох здорових ногах, з лілеєю-переможницею в руках. Вона живе… жила… не знаю, як буде правильно, можливо, і так, і так… в якомусь містечку неподалік Олбані, в штаті Нью-Йорк[104].

– Заміжня? Діти?

– Не думаю. На фото вона тримає свою переможну лілею і на її лівій руці нема ніяких обручок. Я знаю, що ти думаєш, небагато чого змінилося, окрім того, що вона має змогу ходити. Але хтозна, як воно насправді. Вона жила в іншому місці і хтозна-як впливала на життя хтозна-скількох різних людей. Тих, яких вона ніколи б не взнала, якби її підстрелив Каллем і вона залишилася у Фолзі. Утямив, що я маю на увазі?

Що я втямив, того абсолютно неможливо було висказати словами, хоч так, хоч інакше, проте я погодився, бо хотів з цим закінчити, перш ніж він впаде безтямним. І ще, до того як піти, я мав намір побачити, що він безпечно дістався свого ліжка.

– Що я торочу тобі, Джейку, так це те, що ти можеш змінити минуле, хоча це не так легко, як тобі могло здаватися. Сьогодні вранці я почувався, як людина, що намагається прорватися крізь нейлонову панчоху. Вона піддається трішки, а потім лясь – збігається назад і знов стала тугою, як перше. А втім, кінець кінцем мені вдалося її прорвати.

– Чому це мусить бути важким? Тому що минуле не бажає, щоб його змінювали?

– Щось не бажає, щоб його змінювали. Я цілком упевнений щодо цього. Але все можна зробити. Якщо братимеш до уваги той спротив, зробити все можна. – Ел дивився на мене, очі яскравіли на його змученому обличчі. – В підсумку, найважливіше в історії Каролін Пулен те, що закінчується вона так: «І після того жила вона щасливо», що ти на це скажеш?

– Так.

– Зазирни під задню сторінку обкладинки того зошита, що я тобі дав, друже, і тоді ти, можливо, переміниш свою думку. Там є дещо, що я надрукував сьогодні.

Я зробив, як він просив, і знайшов там картонну кишеньку. Для зберігання таких речей, як бізнес-картки і пам’ятки, вирішив я. Там лежав єдиний складений аркуш паперу. Я його витяг, розправив і довго на нього дивився. Це була комп’ютерна роздруківка першої шпальти газети «Віклі Лізбон Ентерпрайз». Дата під назвою стояла 18 червня 1965. І заголовок: ВИПУСК-65 ЛСШ ПРОХОДИТЬ В СЛЬОЗАХ РАДОСТІ. На фотографії лисий чоловік (академічна шапочка затиснута в нього під пахвою, щоб не впала з голови) нахилився до усміхненої дівчинки в інвалідному візку. Він тримається за один край атестата, вона за інший. «Каролін Пулен долає велику гору на довгому шляху до свого зцілення» — повідомляв підпис.

Я звів очі на Ела, збентежений.

– Якщо ти змінив майбутнє і врятував її, звідки в тебе оце?

– Кожна подорож все скасовує, друже. Пам’ятаєш?

– О Боже мій. Коли ти повернувся туди, щоб зупинити Освальда, все, що ти перед тим зробив, аби врятувати Пулен, стерлося?

– Це так… і ні.

– Що ти маєш на увазі цими «так» і «ні»?

– Подорож у минуле, щоб врятувати Кеннеді, мусила бути останньою, але я не поспішав мчати на південь, до Техасу. Навіщо? Оззі Кролика – так кликали його колеги в морській піхоті – у вересні 58-го навіть в Америці не було. Він весело випускав пару в південній частині Тихого океану, оберігаючи демократію на Формозі і в Японії. Тому я повернувся до «Тінистих будиночків» на Себаго і байдикував там до п’ятнадцятого листопада. Знову. Але коли воно підкотилося, я виїхав ще раніше вранці, що було збіса розумним з мого боку, бо я отримав не просто два спущених колеса цього разу. В моєму орендованому «Шеві» обірвалася якась із тяг. У підсумку довелося заплатити тому парубку з автосервісу в Нейпелзі шістдесят баксів, щоб він позичив мені на той день свою машину, я ще й перстень йому свій морпіхівський залишив у заставу. Були й інші пригоди, переліком яких затрудняти себе не хочу…