Андрій скочив на Сірка, погладив коня по вигнутій шиї.
— А якщо запитуватимуть, що то за один, Марко Степанюк?
— Не твоє діло! — зсунув брови Северин Романович. — Скажеш, Марко Степанюк, вони самі знають. Ну, рушай!
Він сам відчинив ворота й трохи постояв, чухаючи груди під розстебнутою сорочкою.
Думав: цей гауптман Ліблінг, певно, велике цабе. Приїхав вантажною машиною, легковою їхніми лісовими путівцями не проїдеш, і охорона — півдесятка солдатів. Та й справу мають до Кирила дійсно важливу: наскільки зрозумів розмову офіцера з перекладачем, йдеться про пошук у тутешніх лісах якихось червоних розвідників…
Коршун примчав до Острожан разом з Андрієм. Розшукувати його не довелося: ночував саме на хуторі Грабовому, де розташувався штаб його загону, якщо можна було назвати загоном дві сотні бандерівців, розкиданих по навколишніх лісових хуторах.
Німці мали гарнізон лише в містечку, передовіривши всі поліцейські функції банді Коршуна.
Кирило Жмудь прибув у супроводі охорони — двоє вершників з автоматами зістрибнули з ухорканих коней слідом за ним. Кинули поводи Андрієві й попхалися на веранду слідом за начальством, куди вже вискочив, зачувши стукіт копит, Северин Романович.
— Хто? — запитав його Кирило. Старший Жмудь виразно покосував на охоронців.
Коршун зрозумів його і наказав:
— Почекайте надворі біля коней! — Коли загупали чобітьми по сходах, повторив: — Хто?
— Двоє якихось… гауптман і перекладач…
Коршун шарнув поглядом на ворота, за якими стояла вантажна машина з німецькими солдатами.
— Бігме, гауптман Ліблінг… — спохмурнів. — Ти накажи, щоб нагодували коней, та подивись…
Северин Романович зрозумів, що його усувають від розмови — сам би не пішов, до одного місця йому їхні військові таємниці, але отак-от, неввічливо… Зрештою, зітхнув, якщо він захоче, Кирило не посміє не розповісти.
Ця думка заспокоїла, креснув у долоні, наказав:
— Андрію, заводь коней до стайні. І мішок з вівсом візьми на спіжарні, отой, уже початий!
Побачивши Коршуна, гауптман Ліблінг широко посміхнувся й простягнув йому руку. Вказав на вільне місце навпроти, і Кирило Романович зрозумів, що розмова передбачається важлива.
Про це він і сам догадувався — не буде ж офіцер абверу пхатися вночі лісом до Острожан із-за дрібниць: щоправда, партизанів тут нема, але ж хтось із Коршунових хлопців, незважаючи на сувору заборону, міг обстріляти машину.
Але тепер остаточно переконався: вперше Ліблінг поводився з ним, як з рівним.
Що ж, ще й не те буде, як накрутять вам червоні хвоста!..
Коршун сам здивувався з парадоксальності цієї думки — невже і він радіє з перемог червоних? Ні і ще раз ні — хоч би цей Ліблінг почав навіть принижуватися перед ним. Зашилив губи в догідливій посмішці, запитав:
— Що трапилося, гер гауптман? Такий терміновий виклик!..
— Ну, що ви — виклик! — перебив його Ліблінг. — Просто трапилось непередбачене, і я не мав іншого виходу…
Коршун зручніше вмостився в фотелі: ось якої заспівали, шановні! Кинув сухо:
— То я слухаю вас.
Гауптман розклав на столі карту.
— Ось тут, — тицьнув олівцем, — в районі хутора Безрадичі сьогодні приблизно між дванадцятою і першою годинами ночі Горинь форсувала група російських розвідників. Вони зняли наш патруль і заглибилися в ліс, що починається за два кілометри. Певно, просуваються сюди, — намалював стрілку. — Обійти Щедре озеро їм буде важко. Між цим озером і Чорним близько двадцяти кілометрів. Біля озер — зона боліт, і лише тут залишається прохід…
— Ви хочете сказати, — потарабанив пальцями по карті Коршун, — що нам потрібно…
— Це дуже важливо! — Ліблінг кинув на карту олівець. — Вони не повинні пройти. За будь-яку ціну.
— Чим ці червоні дошкулили доблесній німецькій армії? — не зміг приховати іронії Коршун.
Ліблінг блиснув очима, та одразу приховав роздратування.
— Справа вельми серйозна, — мовив підкреслено сухо. — Гадаємо, що їм вдалося розвідати, можливо, частково, систему наших оборонних споруд. Але є підстави вважати, що розвідники не встигли зв'язатися із своїм командуванням: в одній із сутичок осколок міни розтрощив їхню рацію. Есесівські групи весь час насідали їм на п'яти, то, на жаль, ось в цьому лісі, — окреслив пальцем на карті, — розвідникам вдалося замести сліди. А потім форсувати річку…
— Скільки їх? — запитав Коршун.
— Четверо чи п'ятеро.
Коршун потер тильною стороною долоні чисто виголене підборіддя. Почав розмірковувати вголос.
— Від річки до Острожан шістдесят кілометрів. Вони вже йдуть годин шість чи сім. По три кілометри на годину, гущавина, більше не зроблять, отже, до озера ще лишається сорок. Ну, тридцять п'ять… Вдень відпочиватимуть, ви ж їм передиху не давали, будуть тут вночі або завтра. Якщо, звичайно, будуть…
Гауптман схвально нахилив голову:
— Наші розрахунки сходяться, — мовив. — І командування розраховує на вас, пане Коршун!
Він вперше назвав Коршуна паном, не лише сьогодні, а взагалі вперше, хоч знайомі вони були понад два роки — з того часу, коли Кирило Жмудь очолив бандерівський загін у цих місцях і встановив контакти з абвером.
Коршун зиркнув вивчаюче: чи не глузують з нього? — та гауптман дивився серйозно і навіть доброзичливо, не зверхньо, як раніше, і Кирило заспокоївся. Перевів погляд на стіл з напівпорожніми тарілками.
— Я перебив шановному панству сніданок, — мовив. — Чи не продовжимо? Я також сьогодні це снідав.
— Але ж ці розвідники… — спробував заперечити Ліблінг.
— Нікуди вони не дінуться! — сказав Коршун самовпевнено. — Якщо справді йдуть сюди… Тут між озерами майже суцільне болото, і ми перекриємо усі можливі проходи. По території, зайнятій моїми загонами, їм не пройти!
Оце «моїми загонами» вирвалося в нього мимовільно, і Коршунові на мить самому стало ніяково — щоб приховати збентеження, висунувся у вікно й загукав:
— Северине, йди-но сюди, будь ласка! Ти ж бо не снідав, то склади нам компанію.
– Іду! — одізвався від стайні Северин Романович. — Іду, де тільки цей батяр завіявся? Андрію, де ти, сучий сину, коней купати треба!
— Полиш своїх коней… — невдоволено мовив Кирило. — І звели насмажити яєчні, бо на столі все охололо.
Хвисьнутий батогом жеребець підвівся дибки, скаламутивши воду.
— Го, чорт прицюцькуватий! — зареготав Грицько, відстрибуючи. — Я тобі зараз!.. — він ще раз змахнув батогом, та Андрій перехопив його руку.
— Не тре… То звір! Якщо його голомшити, зовсім осатаніє!
Грицько невдоволено опустив батіг. Цвіркнув слиною крізь зуби.
— Сам знаю, — процідив зневажливо. — Не твоє діло, мій кінь, що хочу, те й роблю!
Андрій наколющився.
— Але спитають з мене! А ти тільки й знаєш, що батькові скаржитись. Хто вчора казав: Андрій, мовляв, коні запалить, йому що — не свої, хазяйські…
— А що, неправду казав?
— Ще раз скажи, — насварився кулаком Андрій, — не подивлюсь ні на що!
Грицько відступив, поплескав по воді долонями.
— Овва, не дуже-то й став себе!
Андрій загрозливо ступив до нього, та Грицько, замість тікати, голим пузом гепнувся на воду, оббризкавши Андрія, мовив примирливо:
— Розшкипидорився! Я ж так, не зі зла…
— Дивись мені. Я довідне знаю, хто нашіптує батькові… — Не чекаючи на відповідь, побіг, високо підіймаючи коліна й розбризкуючи прозору воду. З розгону скочив на Сірка, розпластався голим тілом на кінській спині, обхопив руками шию. Сірко скосив на нього велике синє око, форкнув і пішов у воду, задоволено обмахуючись хвостом. На мить зупинився, нахиливши голову й вдивляючись у миготливість води, заіржав весело, задерикувато, наче був не статечний кінь, а пустотливе лоша.
Купаючи коней, Андрій раз у раз зиркав на берег, чи не видно в кінці вулиці білої кобили Демчуків. Ще вчора Пилип казав, що вранці поїдуть з батьком по дрова, — вже перейшло за полудень, де ж вони забарилися? Пилип так потрібен йому!
