Мені приємно підтвердити твою, любий мій читачу, здогадку: ці молодики, безумовно ж, Панько Федорович Галасун і Семен Михайлович Купчик. Точніше, просто Панько і Семен, бо навіть якось незручно величати таких хлопців по імені та по батькові.

Коли, за підрахунками Семена, до берега лишилося кільканадцять миль, мотор заглушили. З правого борту до човна підплив наш старий знайомий - Кацо. Він уткнувся плавцями в слизьку в’язку очерету. В його очах світився смуток.

- Прощавайте - друзі - щасти - вам! - здавалося, тонкий писклявий голос от-от зірветься на ридання.

Семен перехилився через борт, міцно обняв Кацо і тричі по-братньому поцілував його. Панько зробив те ж саме і міцно, по-чоловічому потис правий плавець Кацо, в того аж хруснули кісточки-рудименти. Панько ледве стримувався, непрошена сльоза скотилася по обвітреній молодій щоці, упала в Чорне, й без того солоне, море. Тернув кулаком очі:

- Ну й вітрюган, матері його чорт! Прощавай, Кацо, прощавай, друзяко! Якби не ти, ех, якби не ти, не бачити б нам рідних берегів. Ти вже даруй, що приставав тоді до тебе влітку з анкетою. Прощавай!

Кацо пустив в’язку, описав круг човна коло пошани, високо вистрибнув угору з води і ліг на південний курс.

Аргонавти завели свій вірний, найнадійніший в світі Л-6 і спрямували ніс човна на Одесу.

Коли за півгодини збоку показався невеличкий сторожовий катер, аргонавти разом крикнули “ура!” і пішли на зближення. Тепер їм не було чого критися.

Їх зустріли привітно, почастували міцним гарячим чаєм, а човна взяли на буксир. Згодом молоденький старший лейтенант, командир сторожовика, попросив показати документи. Гостинність гостинністю, а служба службою, порядок є порядок. Семен видобув з-за пазухи поліхлорвінілову торбинку, вийняв просолені, мов тараня, паспорти. Старший лейтенант взяв їх, для годиться погортав і вже хотів було повернути власникам, яких прийняв за рибалок, та раптом його увагу привернуло фото Купчикового паспорта. На фото - зморщене пом’яте обличчя, а перед ним сидів молоденький чорнявий жевжик. Він глянув на паспорт Галасуна, ще більше здивувався. На фото - лиса фізія з мішками під очима, а перед ним - русявий червонощокий парубок...

За п’ять хвилин матрос поклав до ніг старшого лейтенанта важкелезний клунок. Командир розв’язав мішок і йокнув.

- Це сувеніри, товаришу начальник, сувеніри! - пояснив Семен. - Сувеніри з острова Ельдорадо.

- Це речові докази! Прошу про нас негайно доповісти старшому! Негайно! - додав Панько.

- Авжеж, речові докази. Не сліпий. І доповімо, і доставимо куди слід, громадяни валютники! - відповів старший лейтенант і не схотів більше слухати аргонавтів: - От найстаршому і розкажете свою легенду, казочку про білого бичка. На базу! Повний вперед!

Мотор сторожовика заревів. Човен ззаду підскакував на хвилях, як в лихоманці. Трос туго натягнувся. Це сталося 13 січня 1967 року.

●

- Дозвольте? - в дверях редакційного кабінету стояв блідий хлопчина в синьому плащі.

- Заходьте. Сідайте, - кинув я механічно і знов уткнувся у верстку чергового номера журналу. - Вірші?

- Ні. Мемуари. Спогади.

- Дозвольте... А про що ж вам згадувати? Ви набагато молодший за мене.

- Я набагато старший від вас, товаришу. Я розміняв, до вашого відома, сьомий десяток. Взагалі, я не дуже й наполягаю, та гадаю, ви зацікавитесь. - Він розстебнув плащ і вийняв з-за пазухи кілька пом’ятих аркушів.

Під плащем на ньому був байковий лікарняний халат сіро-буро-малинового кольору. Ноги мені потерпли.

- Одну хвилиночку. З якої ви лікарні? - запитав я і мимоволі потягнувся до телефону.

- Одну хвилиночку! - перепинив мене відвідувач.

І я почав слухати. За півгодини в кабінет збіглася мало не вся редакція.

Увечері я доповів про загадкового відвідувача редактору. Він терпляче вислухав мене і запитав:

- І що ж ви збираєтесь робити?

- По-перше, хочу відвідати Кирилівку, тобто психіатричну лікарню імені Павлова. По-друге...

- Досить першого, - зупинив мене редактор. - Вам таки пора відвідати цей заклад. Даю відпустку на місяць. Бажаю успіху... тобто гарного відпочинку.

Наступного ранку я вже сидів у кабінеті головного лікаря Кирилівки.

- Для оточуючих він не становить небезпеки. Звичайний шизофренік. Але товариші з... мм... з одної установи просили потримати його в стаціонарних умовах. Вони з’ясовують якусь там темну історію з валютними операціями. Хоча... очевидно, я помилився, коли сказав: звичайний шизофренік. - Головлікар замислився і по паузі додав: - Різних я стрічав психічно неврівноважених- і Наполеонів, і Грозних, і, о господи, кого тільки не було в наших стінах! Але ж з Ельдорадо... Попервах думалося, що він просто начитався науково-фантастичної літератури. Та згодом точно встановив: ні про Лема і Бредбері, ні про Єфремова і Казанцева, ні про Владка і Бережного навіть не чув. І, взагалі, майже нічого не читав. Іще одна обставина бентежить мене. Це досить рідкісний випадок в нашій практиці - людина вбила собі в голову, що вона вже була стара, а тепер знову молода. Як не дивно, але рівно місяць тому ми прийняли ще одну хвору... Хвилиночку. -Він порився в паперах: - Так. Купчик Розалія Юхимівна. Твердить, ніби побачила в ювелірному магазині свого померлого чоловіка, але зовсім в юному віці, такого, коли вони тільки побралися. Цікавий збіг обставин, чи не правда?

- Цікавий, - згодився я. - Лікарю, аж ніяк не хотів би, щоб ви мене неправильно зрозуміли... Я десь читав заяву авторитетного закордонного психіатра, зроблену ним на підставі ґрунтовних статистичних досліджень. Так от, він твердить: тепер, мовляв, важко сказа. ти, де можна зустріти більш нормальних людей - в психіатричних закладах чи поза їх межами...

- Що ж, - похитав головою головлікар, - він має певну рацію. При теперішніх психічних навантаженнях, при такій перенасиченості інформаційного потоку, що мусить людина переварити щодня, та ще при запущеності психогігієни... Але зачекайте - що ви цим хочете сказати? У всякому разі, цей хлопчина, цей Галасун - психічно хворий. Тут сумніватися не доводиться. До речі, він пише вірші і сам складає до них музику...

- Ну, лікарю, даруйте... Якби зібрати всіх, що самі пишуть вірші, не знаю, скільки залишилося б там, у місті.

- Хай так, - зауважив головлікар, - але ж він не хоче, не збирається їх друкувати.

Я мовчав. Це таки відхилення від норми, нічого не скажеш.

- Ще одна деталь. Він страждає на... Навіть нема ще такого визначення. Як би це можна було визначити таку недугу? Чинобоязнь, чинофобія - чи що.

Це теж був аргумент. Мені нічим було крити. Спитав, чи не можна все таки ще побачитися з Паньком Галасуном. Головлікар дозволив.

Панько зустрів мене привітно. Він зазначив, що я перша людина, котра вислухала його цілком уважно і з повагою.

- Ходімо! Я вам щось покажу.

- Куди!

- Ходімо. Тут недалечко.

Ми вийшли з палати у двір. Кирилівська церква була відчинена. Всередині ворожили на риштованнях реставратори. Панько упевнено потягнув мене на хори. Видно, не вперше він тут.

- Ось! - зупинився біля коробового склепіння. - Дивіться! Врубель! - його голубі очі світилися незвичним захопленням. - “Зішестя святого духа”. В кінці минулого століття намалював, коли реставрували старі фрески під керівництвом професора Прахова.

Я щиро признався - на фресках зовсім не розуміюся.

- Та тут і розумітися не треба. Сліпому все видно! Ви тільки гляньте на цих дванадцятьох апостолів! Гляньте! До Врубеля їх зображали в упокорі, в упевненості, що віра непохитна. А ці - в розпачі, в розпачі апостоли! Так, серед них є ще фанатики, але й вони приголомшені істиною, що відкрилася раптом їм. Хіба вам нічого не нагадує це? - Панько ніби аж просив мене, аби напружив свою уяву.

Аби не хвилювати Панька, я щось муркнув під ніс, запитав: