Семен Михайлович пригадав напутні слова колишнього господаря човна і не зовсім упевнено мовив:
- Якщо він у діда на керосині тягнув... Дід же казав, що, певно, і на звичайній воді потягне. Може, заправимо? Вода тут все-таки не дніпровська, солі всілякі має і цей... як його... планктон.
Панько Федорович скептично гмикнув. Він все-таки кінчав замолоду курси трактористів і дещо розумівся на двигунах. Та найнадійніший, найдивовижніший у світі Л-6 похитнув і без того хиткі уявлення Панька Федоровича про невикористані резерви двигунів внутрішнього згоряння. Ще в Егейському морі Галасун мав змогу пересвідчитися: ті резерви - воістину невичерпні.
Тут я знову мушу зробити невеличкий відступ від сюжетної лінії, повернутися назад. Справа ось у чім. Ще в Егейському морі у наших аргонавтів кінчилася прісна вода. Пити забортну вони не наважувалися, приставати до берега боялися - хтозна, як зустріне місцеве населення, головне ж - місцеві власті. Та й мови ніякої іноземної не знали. Три дні їх мучила пекельна спрага. Надвечір третього дня Панько Федорович, який взагалі, як уже помітив читач, відзначається творчою вигадкою і всепереможним потягом до всього нового і прогресивного, надумав скуштувати воду, що безперервною цівкою б’є з вихлопної труби. Він перехилився з корми і набрав у кварту окропу з вихлопної труби. Остудив трохи, сьорбнув. Чистісінька тобі прісна вода! Шкода тільки, надто гаряча. Але й тут Галасун не сплохував. Він запропонував заварювати на тому окропі чайок. Так і робили надалі. Отже, проблема питної води була розв’язана, і звідси треба зробити висновок, що Л-6 може діяти одночасно і як опріснювальна установка. Очевидно, охолоджуючи циліндри, морська вода втрачає солі. Куди вони зникають - чи випаровуються, чи опадають в картер, - невідомо, але факт лишається фактом: кудись та сіль дівається. Тим-то пропозиція Купчика заправити бачок водою врешті-решт припала Паньку Федоровичу до душі.
- Ат! Щось та треба пробувати! - махнув він рукою. - Я завсігди за нове і прогресивне. Бельзин все одно-ось-ось кінчиться. Тіко я ось що думаю, Семйой. Чиста вода, хоч вона і з планктоном, та, натурально, не піде. Треба хоч чимось її здобрити. Раціо? Раціо! От, к прімєру, автол у нас є?
- Ще є літрів зо два.
Семен Михайлович набрав у каністру води, поставив її, крекчучи, на борт і трохи відлив. Потім заправив у каністру півлітри автолу і гарненько потермосив посудину, щоб воно все там добре перемішалося. Панько Федорович застромив у бачок спінінгове вудлище і, вийнявши його, встановив: бензину майже не було, мотор все одно ось-ось замовкне.
- Заливай! - скомандував і дав повний газ.
Семен Михайлович встромив у горлянку бачка лійку з густою мідною сіткою - щоб щось стороннє не попало - і вода забулькала в порожньому череві бачка. Мотор нічим не виказував свого невдоволення. Коли ж бачок наповнився, до “звірюки” дійшло, що його дурять, дурять до того ж безбожно. Моторяка чхнув сердито раз, вдруге, навіть зупинився був на хвильку, ніби прислухаючись, що то таке бурчить у нього в карбюраторі. Але він, видно, до того був розігрітий, що просто ліньки було спинятися, просто до того розкочегарився, що нудно було б йому мовчати. І мотор, найнадійніший у світі мотор Л-6, після глибокодумної цезури, почав далі вибивати, вистукувати свої бадьорі ямби і анапести.
Довго ще прислухалися до нього аргонавти, не довіряючи власним вухам, поки Панько Федорович не усміхнувся широко і не плеснув дружньо моторяку по станині.
- От за що я люблю стару отєчественну техніку, так це за надійність. Вигляду вона не має ніякого. А в роботі- хоч куди! Ти її не доглядаєш, ти її, натурально, гробиш, а вона хоч би що! Торохкотить і торохкотить. Раціо? Раціо! Ти тіко, Семйон, нікому-нікому! Повернемось додому - запатентуємо ізобрєтєніє.
Купчик вивчав лійку. Його увагу привернула сірувата драглиста речовина, що осіла на густому мідному ситечку.
- Що б воно таке могло бути, товаришу капітан?
Галасун і собі запустив вказівного пальця у лійку, понюхав його. Пахло морем, бензином і ледь-ледь автолом.
Панько Федорович вивалив на долоню драглі, ухопив потрісканими губами півжмені, пожував і, заплющивши очі, проковтнув. Гикнув, повідомив:
- Оце ж той планктон, натурально, і є. Якщо присолити і здобрити олійкою, то чого ж... можна спользувать як підножний корм. Натягни, Семйон, на підсаку марлю - бинти зший - і виловлюй цей холодець, у відро скидай.
Семен Михайлович скривився, як середа на п’ятницю, здвигнув плечима:
- Багато чого мені доводилося заготовляти. Лом цвітних металів, свинячі і коров’ячі шкури, картоплю, огірки, капусту, моркву, металобрухт... А тепер, виходить, ще й планктон.
- Да, брат, це тобі не капусточка, не огірочки та помідорчики - тут не розживешся...
- А ви думаєте, на помідорах та на огірочках розживешся?
- Не балакай лишнього! Знаю я вашого брата - заготівника! Ціни ж сезонні. Сьогодні - одна, завтра - інша, нижча. Тобі здають ніби по нижчій, а ти платиш по вищій, продаєш по нижчій, а різницю - пополам... Раціо? Раціо!
- А звідки ви знаєте, товаришу капітан?
- Я все знаю, Семйон, бо я всю жизнь на керівній роботі. Я коли в облфо служив, і не такі вєщі бачив. Да-а... Багато ще несознатільного аліменту у нас. К прімєру... Тіко ж ти нікому-нікому! Приходить з району анонімка - сигнал: в районному харчкомбінаті декотрі товариші Деруть, себто пользуюця государственними ценностями, Виїжджаю лічно, поселяюсь в готелі, з’являюсь до директора комбінату вранці. А він: “Як же це ви, шановний обласний товаришу, прямо до мене не з’явилися? Ай-я-яй, хіба вам місце у нашому готелі? Ми ж для вас спеціально...” Ну, гаразд, кажу, увечері побачимо, а тепер мені б невеличку ревізійку на вашому харчкомбінаті... Аякже, будь ласка, каже. Відвіз лічно на машині. Копаюся, риюся в бомагах - все в ажурі, по закону. Бо не тільки я знаю, що слравна бомага - перве діло! А увечері директор в лісок мене вивозить, до річечки. А там вже і юшечка-петрушечка, й товариші, і женщини всякі, на жінок законних не схожі. А випивки, а закуски! - Панько Федорович аж пожвавішав, аж долонею по животу пройшовся. - Ну, я, натурально, не зостався б, якби у них з бомагами негаразд вийшов. А так -порядок, чого ж не побути в компанії. Раціо? Раціо! Сіли на встелену килимами травичку - і пішло. А потім директор комбінату, як уже потеплішали всі, підсідає і пита: “Ти лічно з якою залишишся?” Ну, тут я, натурально, задній ход, бо в мене дома така ревізія сидить, що ніякій бомажці не повірить. І воопче, кажу, нащо такий бенкет? У вас же, кажу, все в порядку. Аякже, каже директор, ми супроти закону, боже збав, потому що знаєм, чим це пахне. Закон для нас і так добре написаний, бо все передбачає: і усушку, і утруску, і єстествені отходи. І пацюки та миші знову ж таки на нас стараються. Раціо? Раціо!
- М-да-а, Семйон, чого тільки не списують, особливо ж у сільській споживчій кооперації. Приїдеш, бувало, дивишся акти... Списали масло, бо згіркло, списали сир і ковбаску, бо зацвіли. Ну, натурально, молоде-зелене, на цьому й точку поставило б. Та не на такого напали! Якщо вже закуску списали, то треба шукати й актів на коньячок, горілочку, шампанське...
- Ну, товаришу капітан, це вже ви... - зауважив Семен Михайлович. - Після прийому спиртного в скляній тарі вже не спишеш.
- І після прийому можна, Семйон! Я знаю такі случаї, коли один і той же маргарин тричі списували, коли списали золоті часики наручні, жіночі, бо пацюк ремінець перегриз. Що-небудь та можна завжди списати, а гроші на випивку членам ревізійної комісії. Ну, я проти цього діла воопче не дуже озлоблений, бо вже як вони там не викручуються, а все-таки не на вітер летять гроші, на пользу йдуть, для здоровля служать. І бомажки в порядку. Раціо? Раціо! Але ж скіки ще, Семйон, єсть дурнів геть, можна сказати, бесполєзних. Пам’ятаю, одному містечку районному виділили 120 тисяч. Ну, натурально, щоб вулиці попідправляли, а кой-де і позамощували, щоб деревець насадили і таке всяке. Раціо? Раціо! Так що ж ти, здогадайся, вони придумали? Ніколи не здогадаєшся. У тому містечку керівництво страшно футболом інтересуїться. І думали-гадали, як би команду сотворить таку, щоб і з Києвом навіть, не те що з областю потягатися можна було. Команду вони сяк-так нашкрябали, та хто ж приїде солідний у містечко грати, коли там і стадіону нема. Ну, натурально, взяли вони на ті гроші та відгрохали на пустирі стадіон. З лавками, з центральною трибуною. Щоб від столиці не відставать. Ну, натурально, музика, фізкультурники марширують. Урочисте откритіе, парад. Раціо? Раціо! А на ранок стадіон - як корова язиком злизала! Кілочки з землі і ті повитягували. А про лавки та трибуни - і не питай... Тіко ж ти нікому-нікому!
