Троє офіцерів і лікар квапливо виконали те прохання, і хвилин із десять єдиним звуком на Віллі Рочестер було шарудіння пацюків за панелями. Та врешті тишу несподівано виразно розірвало гучне рипіння дверної завіси, і майже зразу люди в кімнаті вловили слухом чиюсь повільну, обережну ходу на кухонних сходах. За кожним другим кроком той, хто йшов сходами, зупинявся й видимо прислухався, і під час цих пауз, що здавались нескінченно довгими, людям у кімнаті стискала серце тривога. Доктора Ноела, хоч як звиклого бути в небезпечних ситуаціях, охопила просто-таки фізична кволість, так що жаль брав: у грудях у нього хрипіло, зуби цокотіли, а суглоби гучно рипіли, коли він нервово переступав з ноги на ногу.

Нарешті на двері лягла чиясь рука, і защіпка відсунулась, тихо клацнувши. Знов настала пауза, і Брекенбері побачив, як князь напружився ще дужче, ніби для великого фізичного зусилля. Потім двері відчинилися, впустивши трохи більше вранішнього світла, і на порозі зупинилася й застигла постать високого чоловіка з ножем у руці. Навіть у півмороку вони бачили, як блищать вискалені верхні зуби, бо рот його був роззявлений, як у гончака, що збирається стрибнути на здобич. Чоловік, видно, хвилину чи дві тому виліз із води, бо вона дзвінко скрапувала з мокрої одежі на підлогу.

Ще за мить він ступив через поріг. Стрибок, здушений крик, кілька секунд боротьби — і, перше ніж полковник Ґеральдін устиг прискочити на допомогу, князь уже тримав роззброєного, безпорадного чоловіка за плечі.

— Докторе Ноел, — сказав він, — будьте такі ласкаві, засвітіть лампу.

Тоді, доручивши Ґеральдінові та Брекенбері тримати схопленого, він перетнув кімнату і став спиною до коминка. Як тільки засвітилася лампа, князеві помічники побачили, що обличчя в нього незвичайно суворе. Це вже не був безтурботний панок Флорізель, ні, це був князь Богемський, сповнений праведного гніву й грізної рішучості. Ось він підняв голову й заговорив до зловленого голови Клубу самогубців.

— Ви наставили свою останню пастку, — сказав він, — і самі попали в неї обома ногами. Вже світає, і це останній світанок у вашому житті. Ви щойно перепливли Риджент-канал. Це останнє ваше купання на цьому світі. Ваш давній спільник доктор Ноел не продав мене вам, а віддав вас у мої руки для суду. І та могила, яку ви викопали для мене вчора, послужить, з волі божественного Провидіння, для того, щоб сховати вами заслужену долю від людської цікавості. Станьте навколішки й помоліться, якщо маєте бажання, бо вам відмірено вже мало часу, і Богові надокучили ваші мерзоти.

Голова Клубу самогубців не відповів ні словом, ні рухом. Він і далі, понуривши голову, дивився застиглими очима собі під ноги, ніби відчував невідчепний і безжальний погляд князя.

— Панове, — повів далі Флорізель, вернувшись до звичайного свого тону, — цей чоловік довго вислизав від мене, але зараз, завдяки докторові Ноелові, я міцно тримаю його. Аби розповісти всю історію його злочинів, треба більше часу, ніж ми маємо тепер, але якби в каналі текла сама лише кров його жертв, то, мабуть, цей негідник був би тепер не сухіший, ніж ви бачите. Навіть у таких справах я волію дотримувати коректної форми. Але будьте ви суддями, панове: це скорше страта, ніж двобій, і надати цьому негідникові право вибирати вид зброї означало б зайти в питаннях етикету надто далеко. Я не можу дозволити собі накласти головою в такій пригоді, — провадив він, відмикаючи футляр із шпагами, — а що пістолетна куля часто літає на крилах випадку й найсміливіший, найвлучніший стрілець часом може впасти від пострілу тремтячого боягуза, то я вирішив розв'язати цю проблему лезом шпаги і певен, що ви мене схвалите.

Коли Брекенбері та майор О'Рук, яким почасти були адресовані ці слова, виразили свою згоду, князь Флорізель обернувся до голови клубу:

— Швидше, добродію, вибирайте шпагу й не змушуйте мене чекати. Мені не терпиться поквитатися з вами назавжди.

Вперше відтоді, як його схоплено та роззброєно, голова клубу підвів голову, і стало ясно, що він уже збирається на відвазі.

— То я маю стати до бою? — жадібно спитав він. — Із вами?

— Я хочу виявити вам таку честь, — відповів князь.

— Давайте! — вигукнув голова. — В чесному двобої — хтозна ще, як воно обернеться! Мушу додати, що ваша високість поводиться дуже шляхетно, і якщо станеться найгірше, то я впаду принаймні від руки одного з найперших лицарів у Європі!

І голова, відпущений тими, хто тримав його, підступив до столу й почав уважно та прискіпливо вибирати собі шпагу. Він дуже збадьорився і явно не мав сумніву, що вийде з двобою переможцем. Така впевненість стривожила князевих супутників, і вони почали просити князя переглянути свій намір.

— Та це ж тільки фарс, — відповів Флорізель, — і я гадаю, панове, що можу вам пообіцяти: він розігруватиметься недовго.

— Ваша високосте, будьте обережні, не перестарайтеся, — сказав полковник Ґеральдін.

– Ґеральдіне, — відказав князь, — ви хоч раз чули, ніби я не сплатив боргу честі? Мій борг перед вами — життя цього чоловіка, і ви його одержите.

Нарешті голова клубу вибрав собі шпагу і підтвердив свою готовність жестом, не позбавленим грубуватої гідності. Близькість небезпеки й природна відвага навіть цьому мерзенному злочинцеві надавали мужнього вигляду й певної краси.

Князь недбало взяв у руки другу шпагу.

— Полковнику Ґеральдін і докторе Ноел, — сказав він, — будьте ласкаві почекати мене в цій кімнаті. Я не хочу, щоб у цю справу був уплутаний хтось із моїх особистих друзів. Майоре О'Рук, ви людина вже літня й з усталеною репутацією — дозвольте мені припоручити голову клубу вашим турботам. Лейтенанте Річ, будьте ласкаві приділити свою увагу мені: ви ще молодий, і досвід у таких справах може вам придатись.

— Я надзвичайно потішений такою честю, ваша високосте, — відказав Брекенбері.

— От і добре, — сказав князь Флорізель, — сподіваюся, що зможу зробити вам послугу в поважнішій справі.

З тими словами він повів усіх за собою вниз кухонними сходами.

Ті двоє, що зостались у кімнаті, відчинили вікно й повихилялись надвір, напруживши всі чуття, аби вловити якісь ознаки трагічних подій, що ось-ось мали статися. Дощ уже вщух, майже розвиднілось, і в кущах та на деревах парку щебетали пташки. Князь і його супутники на хвилинку з'явились на алеї між двома густими рядами квітучих кущів, але на першому ж повороті сховалися з очей за густолистою короною дерева. Це було все, що змогли побачити полковник і лікар, а парк був такий великий і місце двобою, очевидно, вибрали так далеко, що до їхнього слуху не долітав навіть брязкіт шпаг.

— Він його повів до могили, — сказав, здригнувшись, доктор Ноел.

— Бог усемогутній захистить правого! — вигукнув полковник.

Далі вони вже мовчки дожидали кінця — лікар трусячись зі страху, а полковник обливаючись потом від тривоги. Минуло, певне, чимало часу, майже зовсім розвиднілось, а пташки в парку співали ще бадьоріше, коли звуки ходи за дверима змусили їх звернути очі в той бік. Увійшли князь і двоє офіцерів з Індії. Бог захистив правого.

— Мені соромно за своє хвилювання, — мовив князь Флорізель. — Я сприймаю його як слабкість, не гідну мого становища, але те, що цей пекельний пес і далі ходив по світу, почало дошкуляти мені, наче хвороба, а його смерть освіжила мене краще, ніж ціла ніч здорового сну. Гляньте, Ґеральдіне, — провадив він далі, кинувши свою шпагу додолу, — на ній кров того, хто вбив вашого брата. Начебто приємне видовище. І все ж, — додав він, — як дивно влаштована людина! Від акту моєї помсти не минуло ще й п'яти хвилин, а я вже починаю питати себе, чи в такому короткочасному явищі, як життя, помста може бути доречна. Хто може направити те зло, що він накоїв? Життєвий шлях, на якому він нагромадив величезні статки (адже й оцей дім належав йому), — цей життєвий шлях скінчився тим, що судилось кожній людині, і я міг би вести двобій із ним до повної знемоги, а Ґеральдінів брат однаково лишався б мертвий, та й тисяча інших невинних людей однаково лишились би збезчещені й збиті з доброї путі! Людське життя така мізерія, так легко його відібрати, а як багато можна здобути з нього! Леле! — вигукнув він. — Чи може щось у житті розчарувати нас дужче, ніж досягнення мети?