Однак дома мене чекали неприємності. Катріона з неприхованою, зворушливою радістю вибігла мені назустріч. У новому вбранні, яке я купив для неї, дівчина була невимовно гарною. Вона то статечно походжала, то присідала, щоб я краще розглянув убрання і помилувався нею самою. Я зробив це, напевне, незграбно, бо, пам'ятаю, як затинаючись промимрив кілька слів.

— Що ж, — мовила дівчина, — коли вас не цікавлять мої гарні плаття, то подивіться, що я зробила з нашими кімнатами. — І Катріона показала мені, як старанно прибрано в кімнатах, а в обох камінах горить вогонь.

Я зрадів нагоді здатися суворішим, ніж був насправді.

— Катріоно, — почав я, — ваша поведінка мені не подобається. Прошу надалі не чіпати моєї кімнати. Поки ми живемо разом, один з нас має бути за старшого, краще, мабуть, щоб це був я, бо я чоловік і старший за вас роками. Отож, хай мої слова будуть для вас наказом.

Катріона мило вклонилася, сказавши:

— Якщо ви будете гніватись, то я постараюсь догоджати вам, Деві. Буду покірна і слухняна, адже кожна ниточка на мені належить вам. Тільки прошу, не будьте надто сердитим, у мене ж зараз немає ближчої за вас людини.

Це справило на мене велике враження, і я поквапився пом'якшити свої останні слова, що виявилося набагато легшою справою. Посміхаючись, Катріона повела мене в кімнати. Побачивши її в сяйві яскравого полум'я від каміна, я мимоволі замилувався поглядом її очей, жестами, і серце моє розм'якло. За обідом у нас було море сміху і ніжності, що переплелися в одне ціле, і сам сміх бринів для нас ласкою.

Та раптом серед веселощів я згадав про свої добрі наміри, незграбно вибачився і, набундючившись, сів за навчання. Я взяв книжку покійного доктора Гейнекціуса — ґрунтовний, повчальний трактат. На кілька днів я поринув у читання і дуже радів, що ніхто не цікавиться, що саме я читаю. Пригадую, як Катріона, поглядаючи на мене, кусала губи, і це, наче ножем, краяло моє серце. Справді, дівчина лишилась зовсім самотньою, до того ж вона не любила читати, не тримала навіть книжки в руках. Але що я мав робити?

Того вечора ми майже не розмовляли. Я ладен був добряче відшмагати себе. Гнів і докори сумління так мучили мене, що я не лягав спати, а босоніж метався по кімнаті, поки зовсім змерз, — вогонь у каміні давно вже згас, і мороз помітно давався взнаки. Думка про те, що Катріона тут, у сусідній кімнаті, що, може, навіть чує мої кроки, згадка про мою грубість, про те, що я змушений буду й надалі поводитись отак нечемно, бо інакше зганьблю себе, позбавляли мене здорового глузду. Я перебував між Сціллою і Харібдою. «Що вона подумає про мене?» — запитання доводило до відчаю, але інше: «Що з нами буде далі?» — гартувало мою рішучість. Це була перша ніч, коли я ні на мить не заплющив очей, бо мене гризли суперечливі сумніви, але тепер мене чекало багато таких ночей. Доведеться не раз, мов божевільному, метатись по кімнаті, часом плакати, як дитина, часом молитися.

Молитися не дуже важко; труднощі завжди виявляються в житті. У присутності дівчини, особливо тоді, коли я спочатку допускався деякої фамільярності, я гадав, що ще можу вважати себе господарем становища. Але сидіти цілий день в одній з нею кімнаті й прикидатися, що зайнятий Гейнекціусом, було понад мої сили. Тому я, шукаючи порятунку, почав уникати її, довго не приходив додому, відвідував лекції, але часто-густо слухав їх неуважно, доказ чого я нещодавно знайшов у своїй записній книжці того часу. Кинувши слухати якусь повчальну лекцію, я надряпав у книжці кілька поганих віршів, хоч латинська мова, якою вони були написані, перевершила всі мої сподівання. Та користі від цього самообману було мало. Тепер у мене лишалося менше часу на спокуси, проте, коли я повертався додому, спокуса ставала ще сильнішою. Катріона цілими днями сиділа, бідолашна, сама, тому зустрічала мене увечері так радісно, що важко було зберігати над собою владу. Я був змушений грубо відкидати ці дружні й теплі почуття дівчини. Моя поведінка часом глибоко ранила її душу, і тоді мені доводилося загладжувати свою провину ласкою. Так і минав наш час у постійній зміні настрою, незначних сварках, розчаруваннях, і я так мучився, немовби мене щодня розпинали.

Головною причиною моєї тривоги була надзвичайна наївність Катріони, яка не так дивувала мене, як захоплювала й викликала жалість. Дівчина, здавалося, зовсім не усвідомлювала нашого становища, а про мою боротьбу не догадувалась. Кожен прояв моєї слабості вона зустрічала з непідробною радістю; коли ж я, відступаючи, знову ховався у свою фортецю, не могла приховати печалі. Іноді я думав: «Коли б дівчина й справді була до нестями закохана і намагалася заманути мене в пастку, то й тоді вона навряд чи поводилась би інакше». В такі хвилини я дивувався з простодушності Катріони, що була такою недосвідченою в житті.

Наша боротьба головним чином крутилася, як не дивно, навколо одного і того ж, а саме: навколо її гардеробу. Невдовзі з Роттердама прибув мій багаж, а з Гельвута її. У Катріони тепер було, так би мовити, два комплекти вбрання. Сам не знаю як, але між нами вже так повелося, що коли дівчина була настроєна по-дружньому, то надівала подароване мною плаття, коли ж ні — своє власне. Це мало означати, що мені дали ляпаса або ж щонайменше відмовили у прихильності; саме так я й сприймав усе це, однак мав досить здорового глузду не виявляти, що помічаю такі раптові зміни.

Одного разу я сам показав себе дитиною ще в більшій мірі, ніж вона. Сталося це так. Ідучи якось з лекції, я всю дорогу з ніжністю й любов'ю думав про дівчину, щоправда до цього примішувалося почуття роздратування, але воно потроху згасло, і, побачивши в одному з вікон магазину чудову квітку (голландці, як відомо, в цій справі справжні митці), я не встояв перед спокусою і купив її для Катріони. Назви квітки я не знав, проте пам'ятаю, вона була рожева, і я сподівався, що дівчина буде задоволена моїм подарунком. Коли я йшов з дому, Катріона була в платті, яке ми з нею купили, а тепер усе чомусь змінилося: і плаття, і обличчя дівчини. Я зміряв її поглядом з голови до п'ят, заскреготав зубами, розчинив вікно і викинув квітку, а потім (чи то від гніву, чи з обережності) грюкнув дверима і вибіг з кімнати.

На стрімких сходах я мало не впав. Це протверезило мене, і я почав усвідомлювати безглуздя своєї поведінки. Я не пішов на вулицю, куди спершу збирався йти, а попрямував на подвір'я, де ніколи нікого не було. Там на оголеному дереві я побачив свою квітку, яка обійшлася мені значно дорожче, ніж її справжня ціна. Стоячи на березі каналу, я дивився на лід, на сільських жителів, що пробігали повз мене на ковзанах, і щиро заздрив їм. Я не бачив виходу із свого скрутного становища; не лишалося нічого іншого, як повернутися в кімнату, з якої я щойно вийшов. Безсумнівно, я сам виявив свої почуття, розкрив себе, а ще гірше — був таким неввічливим із своєю беззахисною гостею.

Вона, мабуть, бачила мене з відчиненого вікна. Мені здалося, що я недовго стояв на березі каналу, коли раптом почув рипіння кроків на замерзлому снігу і, сердито обернувшись (не хотілося, щоб хтось мені заважав), побачив Катріону, яка підходила до мене. Вона знову переодяглася, навіть наділа стрілчасті панчохи.

— Хіба ми не підемо сьогодні на прогулянку? — спитала вона.

Я збентежено глянув на неї.

— Де ваша брошка? — спитав я.

Вона торкнулася рукою грудей і враз почервоніла.

— Забула дома, — відповіла дівчина. — Я збігаю по неї, і тоді ми підемо гуляти. Еге ж?

В її запитанні вчувалося щире благання, саме воно й розхвилювало мене. Я не знаходив ні слів, ні голосу, щоб відповісти їй, кивнув тільки головою. Коли вона побігла по брошку, я виліз на дерево, забрав квітку і віддав їй, коли дівчина повернулася.

— Купив її для вас, Катріоно, — промовив я.

Дівчина пришпилила квітку брошкою, і мені здалося, що зробила вона це з ніжністю.

— Вона не стала кращою, побувавши в моїх руках, — сказав я і почервонів.

— Мені подобається, запевняю вас, — відповіла дівчина.