Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Ви, мабуть, придумали щось хороше? — спитала Катріона, побачивши, що я спинився.

Нове непередбачене ускладнення нашого становища прояснило мій розум, і він раптом став чистий, як оптичне скло. Я зрозумів, що в нас немає вибору. У мене не було ні копійки; правда, в бумажнику лежав лист до лейденського купця, та дістатися до Лейдена ми могли тільки пішки.

— Катріоно, — промовив я, — ви мужня, хоробра дівчина, сподіваюся, що й сильна. Чи змогли б ви пройти тридцять миль рівною дорогою? — Відстань виявилась на цілу третину коротша, але тоді я цього не знав.

— Давід, — відповіла вона, — з вами я піду хоч і на край світу і зроблю все, що ви захочете. Мужність моя зламалася. Тільки не залишайте мене саму в цій жахливій країні, і я готова зробити все, що треба.

— А ви можете йти цілу ніч? — спитав я.

— Я виконаю всі ваші накази, — відповіла дівчина, — й ніколи не запитуватиму «як» і «чому». Я була поганим, невдячним дівчиськом, і тепер робіть зі мною, що хочете! А міс Барбару Грант я вважаю найкращою леді в світі, — додала вона. — У всякому разі, не розумію, чому вона відштовхнула вас.

Її слова були такими ж незрозумілими, як грецька або єврейська мова, але тепер мене турбувало інше і насамперед, як вибратися з цього міста й потрапити на лейденську дорогу. Завдання виявилося нелегким, і, коли ми розв'язали його, була вже перша чи друга година ночі. Небо затяглося хмарами, і нас огорнула непроникна темрява. Коли позаду лишились останні будинки, дорога ледве вирізнялася світлою стрічкою серед темних обрисів дерев. Іти було важко ще й тому, що вночі раптом випала паморозь і шосе перетворилося в суцільну ковзанку.

— Ну, Катріоно, — сказав я, — тепер ми схожі на королівських синів і на дочок старих бабусь із ваших казок. Скоро ми підемо через «сім гір, сім долин, сім боліт». Такою була її примовка до кожної казки, яка врізалась мені в пам'ять.

— О, — зітхнула дівчина, — тут нема ні долин, ні гір! Я, звичайно, не заперечуватиму, що тутешні дерева і деякі рівнини дуже красиві, але наша країна краща.

— Хотілося б, щоб так можна було сказати не тільки про край, а й про наш народ, — зауважив я, згадавши Спротта, й Сенга, і навіть Джеймса Мора.

— Я ніколи не висловлю незадоволення країною свого друга, — відказала Катріона з таким притиском, що мені здалося, ніби в темряві я бачу її очі.

У мене перехопило подих, і я мало не впав.

— Не знаю, як думаєте ви, Катріоно, — промовив я, коли трохи прийшов до пам'яті, — а, на мій погляд, сьогоднішній день був нашим найкращим днем! Мені соромно так говорити, бо вам довелося знести стільки образ і неприємностей, але для мене це був найкращий день.

— Хороший день, може, тому, що ви виявили до мене стільки любові, — сказала дівчина.

— І все ж соромно відчувати себе щасливим, — вів я далі, — коли ви глупої ночі тут, на битій дорозі.

— Де ж мені ще бути?! — вигукнула Катріона. — Думаю, що найбезпечніше бути з вами.

— Так ви вже не сердитесь на мене? — спитав я.

— Невже ви не можете не згадувати про ті останні дні? — не стрималась вона. — В моєму серці тільки вдячність до вас. Але хочу бути щирою, — несподівано додала вона. — Я ніколи не прощу тій дівчині.

— Знову про міс Грант? — спитав я. — Але ж ви самі сказали, що вона найкраща леді в світі.

— Я не відмовляюсь од своїх слів, — відповіла Катріона. — І все ж ніколи не прощу їй. Ніколи! Краще й не згадуйте про неї.

— Не розумію, — щиро дивувався я. — Такого я ще ніколи не чув. Просто дивуюсь вашим дитячим примхам. Ця молода леді була для нас обох другом, навчила, як одягатись і поводитись. Усі, хто знав нас раніше, погодяться зі мною.

Катріона рішуче зупинилась посеред дороги. — Послухайте, — сказала вона, — або ви й далі говоритиме про неї і тоді я повернуся в місто (я не побоюсь зробити це), або ж будете настільки люб'язними, що заведете мову про інше.

Я зовсім отетерів од несподіванки, але вчасно згадав, що дівчині потрібна моя допомога, що вона ще майже дитина і мені слід турбуватися за нас обох.

— Люба дівчинко, хоч я й нічогісінько не розумію з ваших слів, але сміятися з вас ніколи не буду. Що ж до розмов про міс Грант, то вони мене не цікавлять, і мені здається, що ви самі почали говорити про неї. Я заперечував вам, бо ненавиджу несправедливість. Звичайно, я не хотів би, щоб ви зовсім не мали самолюбства й жіночої делікатності, які дуже личать вам, та ви доводите їх до крайності.

— Ви скінчили? — спитала дівчина.

— Так.

— Ну й чудово, — кинула вона, і ми мовчки пішли далі.

Якось моторошно брести вночі безлюдною дорогою і чути тільки свої кроки. Спочатку, я думаю, в наших серцях таїлася неприязнь, але темрява, холод і тиша, яку тільки зрідка порушували півні та собаки, незабаром зламали наше самолюбство; щодо мене, то я радо скористався б з першої-ліпшої нагоди для розмови.

До світанку пішов теплий дощик і змив усю паморозь під ногами. Я хотів накинути на плечі Катріони свій плащ, але вона роздратовано сказала, щоб я залишив його собі.

— Не надіну, — промовив я. — Цей неотесаний юнак, що стоїть перед вами, вже звик до всякої погоди, а ви тендітна, вродлива дівчина! Люба, невже ви хочете, щоб я згорів од сорому?

Вона безмовно скорилася, і в темряві я на якусь мить затримав у неї на плечі руку, ніби обіймаючи її.

— Треба бути терпеливішою до свого друга, — сказав я.

Мені здалося, що вона трохи притиснулась до моїх грудей, а може, це було тільки в моїй уяві.

— Ваша доброта безмежна, — відповіла Катріона.

Далі ми знову пішли мовчки, але тепер усе різко змінилось. Я відчув себе щасливим безмежно; щастя зігрівало серце, пестило душу.

Дощ уже перестав, коли ми вранці прийшли в місто Дельфт. Уздовж каналу красиво вимальовувались червоні будинки з гостроверхими дахами. Служниці вже витирали й скребли щітками шосе. З сотень димарів валив дим, і я подумав, що час і поснідати.

— Катріоно, — звернувся я до дівчини, — у вас, здається, лишився шилінг і три бобі?

— Вони вам потрібні? — спитала Катріона, передаючи мені гаманець. — Хотілося б, щоб там було п'ять фунтів. Навіщо вони вам?

— А чого ми йшли всю ніч, наче двоє жебраків? — спитав я. — Тільки тому, що в цьому нещасному Роттердамі у мене вкрали гаманця з грішми. Тепер я можу говорити про це, бо сподіваюся, що найгірше минулося, хоч попереду у нас ще довгий шлях, поки ми дістанемось туди, де я зможу одержати гроші. Коли ви не купите шматок хліба, нам доведеться йти голодними.

Дівчина глянула на мене широко розкритими очима. При ранковому світлі вона здавалась блідою од перевтоми, і я відчув докори сумління за неї. Дівчина ж голосно засміялась і вигукнула:

— Ой, лишенько? Виходить, ми жебраки! І ви теж? Як мені хотілося б цього! Я страшенно рада, що можу купити вам сніданок. Але було б набагато краще, коли б мені довелося танцями заробляти вам сніданок. Сподіваюся, що тутешні мешканці не бачили наших танців і добре платили б за розвагу.

Я ладен був розцілувати її за такі слова. Чоловіків завжди чарує мужність жінки.

Ми купили собі молока у селянки, яка щойно приїхала в місто, а в булочній — ще теплий, пахучий хліб, який і з'їли дорогою. Від Дельфта до Хега рівно п'ять миль, і дорога пролягає чудовою, затіненою деревами алеєю, по один бік якої — канал, а по другий — багаті випаси для худоби. Так, це було справді гарне місце.

— А тепер, Деві, — подивилась мені у вічі дівчина, — скажіть, що ви робитимете зі мною далі?

— Саме про це нам і треба поговорити, — відповів я, — і чимскоріше, тим краще. В Лейдені я роздобуду гроші, з цим буде гаразд. Але як бути з вами до приїзду вашого батька? Учора ввечері мені здалося, що ви не хотіли б розлучатися зі мною.

— Вам не тільки здалося, — мовила дівчина.

— Ви дуже молода, — вів я Далі, — та і я теж. А це найгірше. Як нам влаштуватися? Хіба що видати вас за свою сестру?

— А чому б і ні? — підхопила вона. — Тільки б ви погодились.

46
{"b":"146265","o":1}