— Кожен? — здивувалась Катріона.
— Так, у кого жива душа, — пояснив я.
— Тому-то і схопили мене солдати в замку, — вигукнула дівчина.
— Це ви у Барбари навчилися ловити на слові, — зауважив я.
— Навчила вона мене значно більше: розповіла багато поганого про містера Давіда, а потім трохи кращого, — ніби жартувала Катріона, посміхаючись. — Вона розповіла мені все про містера Давіда, крім того, що він попливе на одному кораблі зі мною. Куди ж ви їдете?
Я сказав їй.
— Виходить, ми… — дівчина зітхнула, — проведемо кілька днів разом, а потім, мабуть, розлучимося навіки! Я їду в містечко Гелветслуйс, де зустрінуся з батьком, а звідти — у Францію, житиму у вигнанні поруч з ватажком нашого клану…
У відповідь я зміг вигукнути тільки «о», бо ім'я Джеймса Мора застрявало у мене в горлі.
Вона одразу ж помітила це і вгадала мої думки.
— Насамперед, містер Давід, — сказала Катріона, — я визнаю, що обидва мої родичі повелися з вами не зовсім тактовно. Один з них — Джеймс Мор, мій батько, другий — лорд Престонгрейндж. Прокурор говорив сам за себе, говорила за нього й його дочка. Тож мені лишається сказати за свого батька, Джеймса Мора, якого закували в кайдани і кинули у в'язницю. Це простий чесний солдат і прямодушний джентльмен-горянин; він не міг навіть уявити, які були їхні наміри, а коли б знав, що все це зашкодить вам, то скоріше вмер би. І, пам'ятаючи вашу прихильність до мене, прошу пробачити моєму батькові й сім'ї цю помилку.
— Катріоно, — відповів я, — і знати не хочу, в чому була ця помилка. Знаю тільки, що ви ходили до Престонгрейнджа і на колінах благали врятувати моє життя. О, я чудово розумію, що пішли ви до нього заради батька, але коли вже були там, то просили й за мене. Про це я навіть не можу говорити. Ніколи не забуду двох речей: ваших ласкавих слів, коли ви назвали себе моїм маленьким другом, і того, що ви благали помилувати мене. Давайте ніколи більше не говорити про образи і пробачення.
Якийсь час ми стояли мовчки. Катріона дивилась на палубу, а я на неї. Коли ми знову заговорили, знявся легенький північно-західний вітер і матроси почали розгортати вітрила, піднімати якір.
Крім нас, на корабель прибуло ще шість пасажирів: троє солідних купців з Лейза — Кіркколді й Данді, які їхали в Північну Німеччину, і один голландець, що повертався додому, а решта — поважні купчихи. Одній з них було доручено супроводити Катріону. Місіс Джеббі, так звали опікуншу, на превелике щастя, дуже страждала від морської хвороби, а тому день і ніч лежала в каюті. Ми були наймолодшими на борту «Рози», коли не брати до уваги блідого хлопчика, котрий (як колись і я) прислуговував за столом. Сталося так, що нас з Катріоною полишили самих на себе. Ми поруч сиділи за столом, і я з великим задоволенням прислуговував їй. На палубі я підстилав свій плащ, щоб їй м'якше було сидіти. Погода стояла для тої пори року особливо гарна — з ясними морозними днями та ночами і стійким вітерцем; за весь переїзд через Північне море майже не доводилося переставляти вітрила; і ми здебільшого з раннього ранку і до пізнього вечора, коли на небі вже сяяли яскраві зірки, сиділи на палубі, а прогулювалися тільки для того, щоб зігрітися. Купці й капітан Сенг посміхались, дивлячись на нас, кидали кілька жартів і знову залишали нас, бо були зайняті оселедцями, ситцем і полотном або розмовами про надто повільний хід корабля і не втручалися у наші справи, які, очевидно, їх зовсім не цікавили.
Спочатку ми мали багато чого сказати одне одному і вважали себе дуже дотепними; я докладав немало старань, щоб удати з себе досвідченого кавалера, а вона в свою чергу молоду леді з деяким досвідом. Та незабаром поводження наше стало простішим. Я облишив свою піднесену світську англійську мову (те, що лишилося від неї в пам'яті) й забув едінбурзькі поклони і розшаркування; Катріона ж з свого боку стала люб'язнішою. Таким чином ми коротали час, ніби члени одної сім'ї, хоч мені й важко було стримувати свої почуття. Поступово з наших розмов зникла серйозність, але ми за цим не шкодували. Іноді Катріона розповідала старовинні шотландські казки, яких знала дуже багато, причому значну частину від мого друга, рудоголового Нейла. Вона дуже добре розповідала їх, і це були гарні дитячі казки; проте найбільше задоволення я діставав, слухаючи її голос і усвідомлюючи, що вона розповідає, а я слухаю. Іноді ми сиділи мовчки, не перекидаючись навіть поглядами, але відчували насолоду від того, що ми поруч. Звичайно, я кажу лише про себе, бо не певен, чи запитував коли-небудь, а що ж думає молода дівчина. Я боявся навіть розібратися у своїх власних почуттях. Але, мабуть, немає потреби й далі робити з цього таємницю, треба сказати читачеві правду: я остаточно закохався. В присутності Катріони для мене меркло сонце. Вона, як я вже казав, дуже виросла, але то був здоровий ріст; уся вона була втіленням здоров'я, веселощів, мужності; мені здавалось, що вона ходить, як молода лань, і стоїть, наче берізка на пагорбі. Я був щасливий і не думав про майбутнє, з мене досить було сидіти поруч з дівчиною на палубі. Знаю тільки, що іноді в мене з'являлася спокуса взяти руку Катріони і потримати її. Я був схожий на скнару й не хотів рискувати своїм щастям.
Здебільшого ми говорили про нас самих і одне про одного, так що коли б хтось і підслухав, то вважав би нас за найбільших егоїстів у світі. Якось вийшло так, що ми ненароком завели мову про друзів, про дружбу і, як мені тепер здається, дуже близько підійшли до свого щастя. Говорили про те, яка хороша річ дружба, як вона допомагає в житті, і про тисячу інших речей, про які з самого заснування світу говорять молоді люди в нашому становищі. Потім ми звернули увагу на те, що, коли друзі зустрічаються вперше, їм здається, ніби вони тільки починають жити, а тим часом кожний з них уже давно живе, марнуючи час з іншими людьми.
— Я мало зробила в житті, — призналась Катріона, — і можу розповісти все кількома словами. Я ж дівчина, а що цікавого може статися з дівчиною? Однак у сорок п'ятому році я супроводжувала клан. Чоловіки йшли з шпагами й рушницями, поділені на бригади з різними відтінками кольорів тартану. Вони йшли не повільною ходою, можу запевнити вас. Були там і джентльмени з низинної Шотландії, яких супроводжували орендатори на конях і з сурмами; звідусіль лунали звуки бойових флейт. Я їхала на маленькому конику праворуч од батька і самого Гленджайла. З усього мені запам'яталось одне, а саме, що Гленджайл поцілував мене в щоку, сказавши: «Ви єдина жінка нашого клану, яка вирушила з нами», — а мені було тоді всього-на-всього дванадцять років! Я бачила також принца Чарлі і його голубі очі, він таки справді дуже гарний. Я, пам'ятаю, поцілувала його руку на очах у всієї армії. О, то були незабутні дні, схожі на чудовий сон, від якого я раптом прокинулась. Далі все було так, як ви знаєте; найгірше стало, коли прийшли солдати у червоних мундирах. Батько й дядько переховувались у горах, а я носила їм їжу вночі або вдосвіта, коли співають треті півні. Так, я багато разів ходила глупої ночі, і серце завмирало од страху. Як не дивно, але ні разу не зустрілася з привидами; мабуть, недарма кажуть, що чесна дівчина може ходити вночі безпечно. Потім пам'ятаю весілля мого дядька, воно лишило неприємне враження. Наречену звали Джен Кей. Я спала з нею в одній кімнаті в Інверснайді тої ночі, коли ми за старим дідівським звичаєм викрали її у родичів. Вона то погоджувалась, то не погоджувалась одружитися з Робом. Я ніколи не бачила такої нерішучої жінки, в ній ніби зійшлися всі суперечності. Щоправда, вона була вдовою, а я ніколи не вважала вдову добропорядною жінкою.
— Катріоно, — здивувавсь я, — з чого це ви взяли?
— Не знаю, — відповіла вона. — Так підказує моє серце. Зійтися з другим чоловіком! Фе! Але вона зробила саме так: одружилася з моїм дядьком Робіном і ходила з ним у церкву, на базар. Потім їй усе це набридло чи вона піддалася впливові своїх друзів, а може, їй просто стало соромно людей. У всякому разі, вона втекла до своїх родичів і наговорила там, що ми держали її силоміць та інших нісенітниць. З того часу у мене склалася не дуже висока думка про жінок. Невдовзі після цього мого батька, Джеймса Мора, посадили в тюрму, а решту ви знаєте не гірше од мене.
