Безпідставність її поведінки роздратувала мене.

— Я не сказав нічого такого, у чому ви могли б мені дорікнути, — кинув я, — а на коліна стаю лише перед богом.

— Я й хочу, щоб ви мені служили, як богині! — вигукнула молода леді, стріпуючи русявими кучерями. Обличчя її палало. — Кожен, хто близько підходить до мене, мусить так поводитись.

— Заради ввічливості я попрошу у вас пробачення, хоч, присягаюся, не знаю за що, — відповів я. — А щодо театральних поз, то з цим можете звернутися до інших.

— О Деві, — сказала дівчина, — невже мені доведеться просити вас?

Я зрозумів, що воюю з жінкою, а це те саме, що воювати з дитиною, і до того ж за пусту формальність.

— Вважаю це легковажністю, — відповів я, — не вартою того, щоб ви за неї просили, а я виконував. Але не хочу відмовляти вам, ганьба ж, якщо вона в цьому є, ляже на вашу душу. — І я став на коліна.

— Ага! — вигукнула міс Грант. — Ось чого я домагалася від вас! — Потім, сказавши раптом «ловіть», кинула мені згорнену вчетверо записку і, сміючись, вибігла з кімнати.

На записці не було позначено ні місця, ні дати.

Виконуючи її бажання, я негайно ж вирушив у Дін і розцінюю це як одну з своїх найсміливіших кампаній. Стара леді тепер зовсім змінилася і зустріла мене дуже привітно й люб'язно. Як міс Грант вдалося досягти цього, я так ніколи й не дізнався; принаймні певен, що вона не посміла виступити тут відкрито, бо у цю справу замішаний її батько. Безумовно, це він переконав Катріону виїхати звідси, вірніше, не повертатися до своєї родички, він поселив дівчину у сім'ю Грегорів, — порядних, відданих прокуророві людей, яким Катріона вірила, бо вони були з її клану й родини. Грегори переховували її, поки все владналось, допомагали їй звільнити батька, а коли дівчина вийшла з тюрми, прийняли знову до себе. Так Престонгрейндж скористався допомогою Катріони, не сказавши ні слова про своє знайомство з дочкою Джеймса Мора. Звичайно, виникали розмови відносно втечі цього знеславленого чоловіка, але уряд відповів на них удаваною суворістю; одного з тюремних вартових було покарано — його висікли різками, — а лейтенанта охорони, мого бідного приятеля Дункансбі, розжалували в солдати. Що ж до Катріони, то всі були дуже задоволені: про її вчинок мовчали.

Я ніяк не міг умовити міс Грант передати Катріоні відповідь. «Ні, — відказувала вона, коли я наполягав, — не хочу допускати у цю справу «довгі ноги». Мені гірко було це слухати, бо я знав, що вона бачилася з моїм маленьким другом кілька разів на тиждень і повідомляла їй новини про мене, коли я «добре поводився». Сама ж міс Грант ставилась до мене, за її словами, «поблажливо», що, на мій погляд, швидше скидалось на знущання. Безперечно, вона була вірним, надто енергійним другом для всіх, кого любила. Особливо, міс Грант піклувалася про стару, немічну, майже сліпу і дуже розумну леді, яка жила на горішньому поверсі високого будинку у вузькому провулку і мала виводок коноплянок у клітці. В кімнатці старої леді кожного дня товпилися гості. Міс Грант дуже любила водити мене туди і примушувала розважати її друга розповідями про свої поневіряння. Місіс Тіббі Ремсі — так звали стареньку — була люб'язна зі мною і розповідала багато цікавого про старих людей та минуле Шотландії. До речі, навпроти вікна її кімнатки на відстані не більше трьох футів (таким вуз-ким був провулок) світилось заґратоване віконце, в яке легко можна було заглянути. Через віконце видно було сходи протилежного будинку.

Одного разу міс Грант, не пам'ятаю, під яким саме приводом, залишила мене одного з місіс Ремсі. Мені здалося, що стара леді неуважна і чимось заклопотана. Крім того, в кімнаті було якось незатишно і холодно, бо вікно цього разу лишалось відчиненим, незважаючи на осінню погоду. Раптом, ніби здалека, до мене долинув голос міс Грант.

— Гей, Шооз, — гукнула вона, — гляньте у вікно й подивіться, кого я вам привела!

Я побачив таке чарівне видовище, що його важко навіть собі уявити. Весь провулок тонув у прозорій імлі, крізь яку чорними плямами вирізнялися брудні стіни будинків, а біля заґратованого віконця мені посміхалися два знайомих личка — міс Грант і Катріони.

— Ось і дочекалися, — сказала міс Грант. — Мені хотілось показати вас у найкращому вигляді. Хай вона побачить, що можна з вас зробити, коли серйозно взятися за справу!

Я згадав, як того дня міс Грант більш ніж звичайно займалась моїм туалетом, і подумав, що вона, мабуть, так само подбала й про Катріону.

— Катріоно! — тільки й спромігся вигукнути я.

Дівчина ж не промовила жодного слова, тільки помахала мені рукою, посміхнулась і раптом відійшла од віконця.

Ще не зникло це видіння, як я вже біг до виходу, та надвірні двері виявилися замкненими. Я повернувся знову до місіс Ремсі й вимагав у неї ключа, але стара була, як скеля, непорушна. Вона відповіла, що дала слово і я повинен бути розумним хлопцем. Вибити двері було неможливо, коли б я навіть і знехтував пристойністю. Не міг я й вискочити у вікно з кімнати на сьомому поверсі. Лишалося тільки стежити за провулком і чекати, коли Катріона з'явиться на сходах. Та побачив я мало — два капелюшки на кумедному крузі спідниць, ніби дві подушечки для булавок. Катріона навіть не глянула вгору, бо міс Грант говорила їй (я дізнався про це пізніше), що люди здаються дуже потворними, коли на них дивитися згори вниз.

Дорогою додому я весь час дорікав міс Грант за її жорстоку вдачу.

— Шкода, що ви розчарувалися, — стримано зауважила та. — А от я дуже задоволена. Ви мали кращий вигляд, ніж я сподівалась. Були справжнім красенем, коли з'явились у вікні. Гадаю, що від цього ви не дуже запишаєтесь. І пам'ятайте, що вона не побачила ваших ніг, — додала міс Грант, ніби дратуючи мене.

— О-о, — спалахнув я, — нехай мої ноги вас не турбують, вони не більші, ніж в інших.

— Навіть менші, — відказала дівчина, — але я говорю притчами, як пророки.

— Не дивно, що їх іноді закидали камінням! Жорстока дівчино, як ви могли це зробити? Навіщо вам було дратувати мене хвилинним видінням?

— Кохання — все одно, що людина, — відповіла міс Грант, — йому теж потрібна їжа.

— О Барбара, дайте мені можливість побачитися з нею! — благав я. — Ви ж можете це зробити, ви бачите її, коли вам хочеться. Дозвольте хоч на півгодини.

— Кому краще все знати, мені чи вам? — розгнівалась дівчина.

Коли ж їй набридла моя настирливість, вона вдалася до вкрай неприємного засобу: стала передражнювати мене, яким голосом я кликав Катріону, і цим кілька днів тримала мене у покорі.

Про доповідну записку нічого не було чути, принаймні я не чув. Престонгрейндж і його світлість лорд-президент, наскільки я знаю, постарались зам'яти її і мовчали; у всякому разі, так ніхто нічого і не дізнався. В призначений день, 8 листопада, під час хуртовини з дощем, Джеймса Гленського повісили в Леттерморі поблизу Балахуліша.

Таким був фінал моєї політики! Тисячі безневинних гинули до Джеймса й гинутимуть далі, незважаючи на нашу мудрість. Молодь, ще не спокушена облудністю життя людського, боротиметься, як і я, сповнена героїчних намірів, рискуватиме собою, а життя у нестримному русі вперед відкине її вбік, змітаючи, мов непереможна армія, все на своєму шляху. Джеймса повісили, а я розкошую тут, у будинку Престонгрейнджа, та ще й вдячний прокуророві за його батьківське ставлення до мене. Бідолашний Джеймс пішов з цього світу, а я, зустрівши на вулиці містера Сімона, був змушений зняти перед ним капелюха, як зразковий школяр перед своїм учителем. Розправу вчинили з допомогою обману й насильства, а світ існує, як існував досі, і нічого в ньому не змінилось. Негідники ж, які вчинили цей жахливий злочин, вважаються добропорядними, шанованими батьками своїх сімей, ходять у церкву, сповідаються й причащаються!