— Ви ніколи не зустрічалися з його протеже — таким собі Гайдом?

— Гайдом? — перепитав Леньйон. — Ні. Вперше про такого чую.

Оце й був увесь запас відомостей, що їх правник приніс із собою до своєї темної спочивальні, де й прокрутився на широкому ліжку, поки нічні години не змінились ранковими. Ця ніч не принесла заспокоєння його розумові, змученому невідступними думками.

На сусідній церкві пробило шосту, та містер Аттерсон ще обмірковував постале питання. Досі воно було для нього лише розумовою вправою, але тепер долучилася уява: в затемненій спочивальні яскравими образами перед ним перебігала розповідь містера Енфілда. Спершу він побачив ліхтарі нічного міста, далі постать чоловічка, що кудись поспішав, далі дівчинку, яка бігла чимдуж від лікаря, а потім — як це страховисько в людській подобі жбурнуло дівчинку на землю, переступило через неї й рушило далі, не зважаючи на її крик. Або ж він бачив спочивальню в багатому домі, в ній спав його приятель, усміхаючись уві сні, а потім двері тієї спочивальні розчинялися, хтось відхиляв запинало над ліжком — і поруч виникала постать того, що мав владу навіть цієї солодкої години потривожити сонного й змусити його виписати чек. Ці дві картини переслідували правника цілу ніч; і коли йому нарешті здавалося, що він звільнився від видива огидної куцої постаті, вона лише ще скрадливіше входила до спочивальні, або ж ще лютіше налітала на дівчинку на кожному розі нічного, освітленого ліхтарями міста. Але ця постать не мала обличчя; навіть уві сні воно оманливо мінилося й тануло перед очима; і так у правника зродилося напрочуд сильне, майже невідпорне бажання побачити справжнього містера Гайда. Йому здавалося, що тільки він його побачить, як таємниця враз щезне — так буває, коли добре роздивишся річ, яка спершу здавалася загадковою. Тоді він розгадає причину дивної прихильності (чи підлеглості — хоч би як там було) його друга, зрозуміє, чому в заповіті обумовлено такі незвичайні випадки. В кожному разі, на це обличчя варто було б поглянути — на обличчя людини, позбавленої жалю, на обличчя, що викликало почуття тривкої зненависті навіть у незворушного Енфілда.

Відтоді містер Аттерсон почав стежити за дверима на вуличці з крамницями. У ранкові години, ще до початку праці, серед денної метушні, вночі, під місяцем, запнутим міською Імлою, в будь-який час, за будь-якого освітлення правника можна було побачити на обраному ним для спостереження місці.

Нарешті його терпіння винагородилося. Це було ясного морозного вечора, вулиці були чисті, наче паркет бальної зали, полум'я ліхтарів, не розхитуване вітром, окреслювало рівні обриси світла і тіні. О десятій, коли крамниці позачинялися, вуличка поринула в тишу, гамір та шум Лондона до неї ледь долинав. Тож кожен найменший звук розносився дуже далеко, хатній гомін було ясно чути по обидва боки вулиці, а хода заздалегідь сповіщала про появу кожного перехожого. Містер Аттерсон устиг лише кілька хвилин простояти на своїх чатах, коли його увагу привернуло відлуння чиєїсь дивної, легкої ходи. Під час нічних вартувань правник призвичаївсь до враження, що його справляє звук кроків самотнього перехожого, який раптом зринає на тлі невиразного міського шуму. Але жодні кроки досі не змушували його вслухатися так уважно; з гострим і забобонним передчуттям успіху він далі відійшов у прохід на подвір'я.

Звук ходи наближався, й раптом став гучнішим, коли перехожий вийшов з-за рогу. Правник побачив, з ким йому доведеться мати справу. То був куций, дуже просто вбраний чоловічок; з першого ж погляду, навіть здалека, він викликав чимось вельми неприємне відчуття. Чоловічок той попростував до дверей і, підійшовши, видобув з кишені ключа — наче людина, що прийшла до себе додому.

Містер Аттерсон ступив уперед і торкнув його за плече.

— Містер Гайд, коли не помиляюся?

Містер Гайд відступив назад, з несподіванки йому перехопило подих. Та переляк його за мить минувся. Навіть не поглянувши на правника, він доволі спокійно відповів:

— Так, це я. Що вам потрібно?

— Я бачу, ви йдете в цей дім, — повів розмову правник, — Я давній приятель доктора Джекіла — містер Аттерсон, з Ґавнт-стрит, — напевно, ви чули про мене, тож, зустрівши вас так принагідне, міг би сподіватися, що ви запросите мене ввійти з вами.

— Доктора Джекіла немає вдома, — промовив Гайд, встромляючи ключа в замкову шпарину. І раптом, так і не поглянувши на співрозмовника, запитав: — Але звідки ви мене знаєте?

— А чи не зробили б ви, зі свого боку, однієї маленької послуги? — відповів Аттерсон запитанням на запитання.

— Охоче, — відказав той. — Якої ж саме?

— Ви дозволите мені побачити ваше обличчя?

Містер Гайд на хвильку завагався, а далі з викликом повернувся до правника. Декілька секунд вони вдивлялися один в одного.

— Тепер я впізнаю вас, — промовив Аттерсон. — Це може стати в пригоді.

— Так, — відказав Гайд. — Добре, що ми зустрілися, вам придасться моя адреса. — Й він назвав число будинку і вулицю в Сохо [3].

«Боже правий!» — подумав Аттерсон — «невже він теж згадав про заповіт?» Але стримав свої почуття й подякував за адресу.

— А тепер скажіть, звідки ви мене знаєте?

— З розповідей, — відказав правник.

— З чиїх розповідей?

— У нас є спільні друзі.

— Спільні друзі! — повторив містер Гайд, і голос його пролунав трохи хрипко. — Хто ж вони?

— Джекіл, наприклад, — промовив правник.

— Він ніколи не говорив вам про мене, — викрикнув Гайд, і обличчя його перекривилося від люті. — Не думав я, що ви здатні брехати.

— Годі, — відрубав Аттерсон, — це зовсім не підходяща мова.

Його співрозмовник вибухнув диким реготом, а наступної миті з незбагненною спритністю відімкнув двері й зник у будинку.

Кілька хвилин по тому правник стояв, наче втілення розгубленості. Тоді рушив вулицею, що два кроки спиняючись і безпорадно підносячи руку до чола. Питання, що він ставив під час прогулянки з Енфілдом, не дістали відповідей. Містер Гайд був блідий та куций, справляв враження якоїсь потворності, хоч не відзначався жодними видимими вадами; мав неприємну посмішку, в поведінці виявляв убивчу суміш переляку й зухвалості, говорив глухим, тихим надтріснутим голосом, — усі ці речі свідчили проти нього, але навіть узяті разом, вони не могли пояснити тієї досі не знаної Аттерсонові відрази, ненависті й страху, що їх викликав у нього цей чоловік. «Тут має бути щось інше, — мовив правник сам до себе. — Тут є щось інше! І нехай Господь боронить мене, але є в цьому чоловічкові щось нелюдське! Щось від троглодита, тільки що саме? Чи занечищена душа пробивається так назовні, виявляючи своє мулке дно? Либонь, що так, бо ж, ми бідолашний старий Гаррі Джекіле, якщо колись я й бачив печать диявола на чиємусь обличчі — то саме на обличчі твого нового приятеля».

За рогом починалася площа, оточена давніми гарними спорудами, що здебільшого позбулися з часом свого високого призначення й були переобладнані під помешкання, які винаймали люди найрізноманітнішого фаху і стану: картографи, архітекти, юристи з непевною практикою, агенти сумнівних компаній. Та один з будинків, другий від рогу, все ще посідав цілком єдиний власник; при дверях, що навіть у темряві свідчили про достаток і добробут, містер Аттерсон спинився й постукав. Відчинив йому гарно вбраний служник.

— Доктор Джекіл удома, Пуле? — запитав правник.

— Зараз гляну, містере Аттерсоне, — промовив Пул, запрошуючи гостя до затишної великої зали з низькою стелею, умебльованої дорогими дубовими меблями, опалюваної, за сільською модою, яскравим відкритим каміном. — Почекаєте тут, при вогні, сер? Чи принести вам світло до вітальні?

— Спасибі, краще я побуду тут, — відказав правник, підійшовши до вогнища й зіпершись на високі ґратки. Ця зала, де він тепер лишився сам, була найулюбленішою примхою його друга-доктора, від Аттерсона вимагали навіть засвідчити, що це — найприємніший покій у Лондоні. Та сьогодні кров холонула йому в жилах, обличчя Гайда глибоко вкарбувалося в його пам'яті; він відчував (що траплялося з ним нечасто) нудьгу й відразу до життя; йому вбачалася загроза в мерехтінні відблисків полум'я на стінах і стелі. Хоч соромно було в цьому зізнатися, але він відчув полегкість, коли Пул повернувся й сповістив, що доктор Джекіл вийшов.