Ђќ, голово ти мо€ золота! Ч подумав Ўрам. Ч оли б то так ус≥, €к ти, держались чест≥ да правди! ј то на кого не згл€неш Ч ус€ке, мов зв≥рюка, про свою т≥лько шкуру да про св≥й берл≥г дбаЇї.

”њхали в м≥сто. “≥лько що перењхали √алатовку-урочище, аж ось перегородила њм дорогу процес≥€: несли мертвого.

ѕитаЇтьс€ Ўрам:

Ч ого ховають?

ажуть:

Ч ¬≥йтенка.

Ч ўо сьогодн≥ з ƒомонтовичем на божий суд ставав?

Ч “ого самого. Ќе послужила фортуна горопас≥. “≥лько ст€лись на шабл€х, зараз так ≥ положив його вражий кармазин.

Ч ≈, н≥-бо! Ч перебив тут хтось ≥збоку. Ч ѕерше ƒомонтовиченко влучив в≥йтенка по л≥в≥й руц≥ Ч кров так ≥ задзюркот≥ла. ћ≥й батько сам там був, дак розказував. Ўарпонув та й каже: Ђ√од≥, буде з тебе!ї ј в≥йтенко: ЂЌ≥, або мен≥, або тоб≥ не жити на св≥т≥!ї Ч Ђƒак нехай же, Ч каже, Ч господь успокоњть твою душуї, Ч та й почав нал€гати ще б≥льш на в≥йтенка. ѕопл€мував його скр≥зь ранами. Ђ≈й, Ч каже, Ч год≥! ѕожалуй сам себе!ї ј той маха та й маха наосл≥п, аж поки дано йому так, що й покотивсь, €к сн≥п.

Ч Ќехай, нехай! Ч каже ще один, ≥дучи мимо. Ч ¬≥зьме колись ≥ наша!

ƒивитьс€ Ўрам, аж за труною того в≥йтенка трохи не весь Ќ≥жень п≥дн€вс€; ≥ все сам≥ м≥щане: жодного в кармазинах. ƒивитьс€ ¬асюта, аж за м≥щанами сунуть ≥ козаки н≥женськ≥; ≥ все т≥лько товариство: жодного сотника, н≥ отамана. ≤дуть, утупивши оч≥ в землю, ≥ мов не бачать н≥ гетьмана, н≥ ¬асюти з старшиною. Ўрам т≥лько похитав головою. Ќ≥чого не сказав ≥ —омко, дивл€чись, що козаки, зам≥сть табора п≥д м≥стом, опинились на в≥йтенкових похоронах, наче в свого полковника, да ще п≥д такий великий час. ј старшина т≥лько м≥ж собою згл€дувалась. «розум≥в, мабуть, щось ≥ ¬асюта; бо, скоро перейшли похорони, зараз, одклонившись гетьманов≥, повернув до свого двору. —таршина Ќ≥женського полку теж роз’њхалась по дворах; а з других полк≥в поњхали за —омком до табора. ј табор —омк≥в сто€в п≥д Ќ≥женем, за Ѕ≥л€вськими левадами.

ƒоњжджають до табора, аж у табор≥ ще оддалеки чути гом≥н, галас. ѕрињжджають ближче, аж округи табора жодних бекет≥в. озаки зм≥шались, €к у браз≥ гуща; той туди, той туди йде, а жодного пор€дку м≥ж ними немаЇ. ј тут ще почало темн≥ти, так —омкове в≥йсько Ч наче те море, що спереду ще хоч видно, €к хвил≥ ход€ть, а дальш, у темнот≥, так уже т≥лько реве да бурхаЇ.

ƒобравшись до свого намету, —омко зараз звел≥в позвать перед себе ¬у€хевича. инулись шукати його по табору, да не так-то його й знайти у так≥й м≥шанин≥. —омко напавсь на п≥дручник≥в генерального писар€, сердивсь, кричав; дал≥ бачить, що тим серцем м≥шанин≥ таборов≥й не запоб≥гне, роз≥слав старшину по всьому обозов≥ козак≥в гамовати, а сам с≥в на кон€ ≥ поњхав пом≥ж наметами. Ўрам њхав за ним, похмурний, €к н≥ч, що надходила.

јж ось ≥ генерального писар€ уздр≥ли. “ой давно вже њздив по табору, гамуючи козацтво, т≥лько од його гамованн€ ≥ще г≥рш п≥д≥ймавсь гом≥н.

Ч ¬раж≥ д≥ти! Ч кричить. Ч ѕ≥чкури! Ќавчимо ми вас старшину шановати! Ќе будете ви в нас копилити губу, €к т≥њ запорожц≥, що вс≥ в њх р≥вн≥. ѕор≥вн€Їмо ми вас так, що й не захочете. ћало чого не буваЇ, що запорожц€м усюди сво€ вол€, що з ними старшина й гетьман запан≥брата. ѕожалуй! ” њх нема н≥ вбогих, н≥ багатих; так на те ж вони запорожц≥, козаки над козаками. ј ви що? ћужики! “а€ ж мужва! ƒа ми вас, вражих д≥тей, батогами! ќсь нехай лиш рушать раду Ч ми вас повернемо в земл€ну роботу! ƒамо ми вам знати козацькую вольность!

“ак вигукував в≥йськовий писар, ≥ байдуже йому, що круг його наче море ≥граЇ. ≤, так €к от хвил≥ розход€тьс€ перед байдаком, а ззаду знов, буркочучи, зливаютьс€, так т≥њ козаки спершу розступл€тьс€, щоб дати дорогу писарському поњзду, €к же проњде, то й зачнуть ≥ззаду вигуковати:

Ч „и чуЇте, що пан писар глаголе? ћи мужва! Ќас батогами! —ипати вали по городах нас приставл€ть! ƒак ми будемо працювати, а старшина одпасувати боки, орудуючи нами? ≤ так ще мало нам зневаги? ¬али сипати? Ќе д≥ждуть же вони сього! Ќе д≥ждуть, не д≥ждуть! Ч гукали ще голосн≥ше т≥њ, що були дальш од писарського поњзду.

ј в≥йськовий писар, хоть ≥ чув, да не озиравсь. ¬≥н своЇ козакам провадив.

Ч ѕане писарю, Ч каже —омко, перестр≥вши його. Ч ўо отсе в тебе за пор€док? ’≥ба на те € дав тоб≥ бунчука?

ј той уклонивсь, правда, низенько, да й каже:

Ч “а от, пане €сновельможний, €ке тут лихо. Ќедалеко зв≥дси табор запорозького гетьмана…

Ч √етьмана! Ч крикне —омко, що аж покрив увесь галас. Ч ’iба в тебе й опрiч мене Їсть гетьман? “ак убирайс€ ж до його њздити на свин€х! Ч i вирвав у його з рук бунчук гетьманський. ѕочувши —омкiв голос, зараз круг його всi замовкли.

Ч √етьман, гетьман прибув! Ч п≥шло скр≥зь по таборов≥; ≥, скоро рознеслась така чутка, зараз де€к≥ бурл≥њ схаменулись, подумали про свою голову. —омко-бо жарт≥в не любив. ўирий ≥ незлобивий був лицар, да вже ж €к ≥ допечуть йому, то стережись тод≥ кожен. ” табор≥ в нього або в поход≥ знай свою лаву Ч не так, €к у ≥нших. “им-то й били сомк≥вц≥ непри€тел€ всюди, де т≥лько стинались. «нали, чого стоњть —омко, ус≥ стар≥њ, значн≥ козаки; а в≥йськова чернь про те байдуже: њй аби вол€. ќт п≥д сю-то волю й п≥д’њхав ≤ванець ≥з своњми запорожц€ми, ≥ п≥шло усе, €к у казан≥ кип≥ти.

Ч ј що, пане гетьмане? Ч каже Ўрам. Ч ћоже, ще й тепер за свого писар€ заступишс€?

—омко т≥лько махнув рукою ≥ поњхав до свого намету.

Ч ƒай лиш, сину, мен≥ свого бунчука, Ч каже Ўрам, Ч € л≥пше од €кого-небудь недол€шка в тебе попор€дкую.

—омко оддав йому мовчки.

ЂЅ≥дна козацька голово! Ч подумав сам соб≥ Ўрам. Ч ќтак-то завсегда доводитьс€ нам та честь да слава! «боку дивл€тьс€ люде, дивуютьс€, що блищить, с≥€Ї, а в серце н≥хто не загл€не. “ут день ≥ н≥ч м≥зкуЇш розумом, не знаючи спочинку, а тут п≥д боком гадюки сичать ≥ на твою душу чигаютьї.

“ак соб≥ м≥зкуючи, об≥йшов в≥н з бунчуком увесь табор ≥ всюди постановив варту, щоб н≥хто вноч≥ з табора не вештавсь ≥ до табору н≥кого без оклику не звел≥в пускати. ƒа й н≥ на часиночку не дав соб≥ одпочинку. ƒе козаки чи кашу варили, чи круг огнища з салом на спичках сид≥ли, тих≥њ реч≥ не про що вже, €к про чорну раду, ведучи, в≥н до них ≥ пристане; ≥ €к спом’€не старого ’мельницького, €к тод≥ в козак≥в була вол€ й дума Їдина, то козацтво наче й протверезитьс€. ј ≥нш≥й громад≥ ’ристову притчу розкаже, схил€ючи буњ душ≥ до кротост≥ да до любов≥; то козаки, так €к т≥њ бджоли од кропила, погудуть та й ос€дуть.

≤ добре б воно було; може б, Ўрам ≥ до к≥нц€ козак≥в утихомирив; так от же, €к за тим с≥€телем по нив≥, так ≥ за Ўрамом паволоцьким сл≥дом ходив ди€вол ≥ вс≥вав плевели в пшеницю. ј той ди€вол не хто був, €к полигач Ѕрюховецького Ч ¬у€хевич. Ќадувшись, мов той сич, проходив в≥н ≥з своњми п≥дручниками мимо козацьк≥ купи ≥, бачс€, н≥чого злого й не д≥Ї, т≥лько то там, то с€м що-небудь бл€вкне, да так же то козак≥в г≥рким словом зневажаЇ, так њм те нещасне панство да гетьманство в в≥ч≥ тиче, що козаки, прислухаючись, т≥лько уси кусають. ≤ €к от рибалка, њзд€чи човном, кукольван розсипаЇ, так той потайний зрадц€ ¬у€хевич розсипав г≥рк≥ слова в козацьк≥њ душ≥.

јж ось наступила темна, глуха н≥ч; ≥ добре й зле опочило. „и спав же то —омко-гетьман, чи н≥, а Ўрам не змигнув оком ≥ на годину. Ќ≥хто б не розказав, н≥хто й не списав би вс≥х його думок. « т€жкою од клопоту головою ходив в≥н од варти до варти, частенько погл€даючи против –омановського ута. ј в –омановського ут≥ широк≥ дуби од огнищ св≥т€тьс€; через поле чути глухий гом≥н; €чать здалеку людськ≥њ голоси, наче та хвил€ на мор≥ перед лихою бурею.

XIV

–озкажемо ж тепер, що д≥€лось у дому в √винтовки, €к отак працював наш паволоцький Ўрам. ћабуть, тод≥ вже така година була, що й тут €кось не було ладу н≥ м≥ж ж≥нками, н≥ м≥ж чолов≥ками. ” ж≥ноч≥й громад≥ не йшла в лад ота кн€гин€, жона √винтовчина. ќдно, що вона пан≥ великого кол≥на, а друге, що з д≥да, з прад≥да вона л€шка й католичка, так уже тут €к не п≥дходь, а не потоваришиш щиро.

ј в чолов≥к≥в вийшло своЇ безладдЇ. „ереванев≥ було €кось дивно, що √винтовка наче ≥ншим чолов≥ком зробивс€. «нав в≥н його замолоду добре. ∆вавий був козак. як було пустить ’мельницький по ѕольщ≥ загони, то вже н≥хто дальше його не проберетьс€; ≥ говор€ть було козаки: Ђќ, далеко наша √винтовка дос€гаЇ!ї ≤ чи вже в компан≥њ, чи що, так √винтовка друз€ка, да й год≥. “им-то й полюбив його „еревань ≥ сестру в його засватав. ќт же й тепер в≥н, бачс€, той же, да н≥: усе в його стало €кось хистко, ≥ слово його хоть ≥ бойке, да не таке тверде й щире, €к правдиво козацьке слово. ѕростий був чолов≥чина „еревань, а й йому стало розумно, що тут щось да не так.