Ч ≈, батьку! Ч каже запорожець. Ч “о ж ≥ще дурниц€, да так мене голубиш; що ж ти скажеш тод≥, €к украду з-п≥д поли гетьмана молоду?

„еревань б≥льш од ус≥х уподобав ирила “ура; усе реготав ≥з його вигадок.

Ч ¬раг мене в≥зьми, Ч каже, Ч бгатц≥, коли € бачив такого жвавого молодц€! ƒуша, а не запорожець! ≤ди, бгатику, й до мене, ≥ € тебе поц≥лую!

Ч ќт добр≥ люде! Ч каже ирило “ур. Ч ” њх крадеш, а вони тебе ц≥лують! ѓй-богу, добр≥ люде! Ўкода, що вже б≥льш не побачимось! ” „орну √ору ворон ≥ к≥сток ваших не занесе. Ќу, прощайте ж тепер, панове громадо! ƒ€куЇмо за хл≥б та за с≥ль! ѕрощайте! „ас лагодитись у дорогу.

≤, виходючи з дверей, розпростер руки да й каже:

Ч ƒвер≥ одмикайтесь, а люде не прокидайтесь! ƒвер≥ одмикайтесь, а люде не прокидайтесь!

Ч ўо за неподобна голова в сього ирила “ура, Ч см≥ючись, каже —омко. Ч —ебто вже ворожить, характерствуЇ.

VIII

Ќе довго в нiч гул€ли нашi козаки: поблизу св€того мiста гул€ти довго не годилось. Iще не дiйшло й до пiвночi, а вже всi давно спали. ’ропли козаки на весь двiр, од самоњ свiтлицi, де спочивав гетьман ≥з Ўрамом, да аж до стайн≥; там спав ¬асиль Ќевольник при „ереваневих кон€х. ≤нш≥ л€гли п≥д чистим небом, ≥ хоть уноч≥ надвор≥ було не душно, да тому черствому, гар€чому людов≥ байдуже було про холод. «дорово було гул€кам надвор≥, €к трав≥, що прив’€ла вдень на сонц≥. ругом по гаю щебечуть солов’њ, аж луна розл€гаЇтьс€; деколи й пугач скаже своЇ смутне Ђпугу!ї. озацьке сонце високо п≥дбилось угору; зор≥ вкрили все небо, €к ризу.

Ќе н≥ме було козаков≥ те небо, ≥ м≥с€ць, ≥ зор≥: чи погл€не на м≥с€ць, на його пл€ми, чи погл€не на зор≥, то й серце, ≥ думка його розжевр≥Ї, €к од божого слова. „ого на м≥с€ц≥ т≥њ пл€ми? ¬≥н знав, чого. “о ще €к ањн убив јвел€, то бог назнаменав на м≥с€ц≥ той гр≥х своЇю рукою: Ђƒив≥тес€, Ч каже, Ч люде: так €к сей ањн дов≥ку-в≥чного нестиме на плечах мертве братнЇ т≥ло, так ус€кий душогубець носитиме дов≥ку до суду т€жкий гр≥х св≥йї. ј зор≥? “о людськ≥ душ≥. як засне гр≥шне т≥ло, добр≥ душ≥, покинувши землю, знос€тьс€ до господа бога, купаютьс€, обливаютьс€ у небесному св≥т≥, п≥дслухають, що говор€ть на неб≥ ангели.

як же часом покотитьс€ по небу ≥ погасне €сна зор€, козак перехреститьс€ ≥ помолитьс€ за усопшую душу. ≤нш≥ зор≥ щаст€ть у його на врожай, ≥нш≥ на скот, а ¬≥з Ч чумацька щаслива зор€.

ясна, пишна була н≥ч над ѕечерським, да один т≥лько чолов≥к дививсь на њњ дива; не спав, дививсь ≥ н≥чого не бачив. ¬же ж не хто сей один, €к той сердега ѕетро Ўраменко. ому сон, а йому туга, да жаль, да досада. ƒовго в≥н ворочавсь на своњй бурц≥; дал≥ встав, нат€г жупан да й вийшов у гай хв≥рточкою.

Ѕ≥дний козак тањвсь од ус≥х ≥з своњм коханн€м, бо вс€к т≥лько б ≥з його насм≥€вс€. озаки не дуже вдавались у любощ≥; знали сю нем≥ч найб≥льш д≥вчата да молодиц≥; вони-то поскладали й от≥ п≥сн≥, от≥ н≥жн≥њ розмови козака з д≥вчиною або милого з милою, що слухаЇш ≥ не наслухаЇшс€.

оли б у ѕетра була ненька р≥дненька або сестра жал≥бниц€, може б, њм розказав в≥н про своЇ лихо. Ѕо хоть €к не гордуЇ було козак любощами перед товариством, а €к вернетьс€ до господи, €к зачне коло його упадати ласт≥вкою мати, €к стане голубити сестра, розч≥суючи йому кучер≥, розпитуючи про далек≥ сторони, про козацьк≥ пригоди, то й тверде, €к зал≥зо, серце пом’€кшаЇ, ≥ що т≥лько важке Їсть на душ≥, усе козак своњм щирим жал≥бниц€м розкаже. Ќа б≥ду, в ѕетра не було н≥ сестри, н≥ матер≥; мав в≥н за порадник≥в т≥лько старого, гр≥зного панотц€ да жарт≥вливе товариство.

’одить в≥н, сновидаЇ по гаю ≥ сам не знаЇ чого. ћ≥с€ць став уже на неб≥ нижче; св≥тить навскось по трав≥, по кущах, по березах. Ќ≥ч уже на ≥сход≥. як ось чуЇ ѕетро Ч тупот€ть кон≥… ”се ближче, ближче. –озп≥знаЇ нешвидку ристь двох ступак≥в. «вернув з дор≥жки за кущ, щоб н≥ з ким не зустр≥тись. як ось чуЇ й людську мову. ѕо зор≥ ус€ке слово доходить до його чисто. «араз п≥знав ирила “ура голос, а по чорногорському бре да море п≥знав його побратима.

ирило “ур говорить:

Ч ўо то, брате, скажуть ваш≥ отмичаре про запорозьку хисть, €к ми п≥дхопим оцю д≥войку. ј „орногор йому:

Ч Ѕре, побро! ћен≥ усе здаЇтьс€, що ти т≥лько морочиш мене. Ќе впевнюсь, поки не побачу дива на своњ оч≥!

Ч ћ≥с€ць не скоро зайде, Ч каже запорожець, Ч побачиш, не повилаз€ть.

Ч як же ти отмеш д≥войку, не наробивши івалту?

Ч ≈ге-ге, пане брате! „и так≥ ж дива чинили на свойому в≥ку запорожц≥! ’≥ба ж € дармо заворожив ус≥ двер≥?

Ч ћоре! Ч каже „орногор. Ч “и б уже хоч мене своњм характерством не морочив!

Ч ўо за дурна в тебе голова, брате, Ч каже ирило “ур. Ч ј за що б же мене обрали отаманом? ’≥ба за те, що добре гор≥лку лигаю? в нас на се д≥ло ≥ще лучч≥ мистец≥, а характерник≥в не багато знайдеш.

“им часом од’њхали вони далеко, ≥ не стало чути њх розмови.

“епер “уров≥ реч≥ за вечерею не здавались уже ѕетру жартами: мабуть, справд≥ скрутивсь од жиру запорожець! —першу був кинувсь ѕетро до гостиниц≥ будити козак≥в, дал≥ зупинивсь.

Ч „ого €, Ч каже, Ч б≥жу? „и видане д≥ло, щоб украсти д≥вчину з-посеред миру? «апорожець сказивсь, а € й соб≥ б≥жу, €к божев≥льний.

ƒа й п≥шов тихою ступою.

Ђ“реба ж отак ≥з юродства да зайти в голову! Ч думаЇ йдучи ѕетро. Ч ќтсе не удавай ≥з себе химородника, не бурли, €к кабан у корит≥!.. –ад би € був, коли б —омко за сей жарт звел≥в, жартуючи, погр≥ти йому ки€ми плеч≥!ї

ѕройшовши з гони, став так ≥ще думати:

Ђј що, €к справд≥ в≥н характерник? „ував € не раз од старих козак≥в, що с≥ бурлаки, сидючи там у комишах да в болотах, обнюхуютьс€ з нечистим. ¬икрадали вони з невол≥ невольник≥в, да й самих туркень, ≥нод≥ так мудро, що справд≥ мов не своЇю силою. Ќе дурно, мабуть, ≥де м≥ж людьми поголоска про њх характерство… ”т≥каЇ од татар, розстеле на вод≥ бурку да й попливе, сид€, на другий берег… Ќу, то вже дурниц€, що л€хи з переполоху провад€ть, буц≥м запорожц≥ ростуть у ¬еликому Ћуз≥ з земл≥, €к гриби, або що в запорожц€ не одна, а дев’€ть душ у т≥л≥, що поки його вб’Їш, то вбив би дев’€теро простих козак≥в. ћоже, не зовс≥м правда й про бурку. ј що запорожцев≥ вкрасти, що задумаЇ, то мов ≥з гамана тютюну д≥стати. ¬они напускають ману на чолов≥ка…ї

ƒа й згадав, €к у старого ’мельницького сид≥в у глибц≥ такий, що ману напускав. Ђўо ви, Ч каже, Ч що мене стережете? як схочу, то лиха встережете мене! ќсь зав’€ж≥ть мене в м≥шокї. «ав’€зали його да й прит€гли за тр€мки, аж в≥н ≥ йде з-за дверей: Ђј що, враж≥ д≥ти! ¬стерегли?ї

Ђўо ж, Ч думаЇ, Ч €к ≥ се такий химородник? ѕ≥ду скор≥ш, щоб справд≥ не вкоњв в≥н €кого лихаї.

ƒа ступивши швидкою ходою ступн≥в з дес€ток, зупинивсь ≥знов, наче об ст≥ну вдаривсь.

Ђўо, Ч каже, Ч € за кур€ча голова! ого € йду р€товати? ’≥ба в нењ нема жениха боронити? ўо € за вартовий такий? « €коњ ласки не спати мен≥ по ночах, щоб €кий опи€ка, п≥дкравшись, не зл€кав гетьманськоњ молодоњ? оли ти йдеш за гетьмана, то нехай поставить тоб≥ на вс≥х двер€х ≥ ворот€х варту; а мен≥ €ке д≥ло? ’оть нехай ус≥х вас перехапають с≥ розбишаки!.. Ѕачу € тебе заздалег≥дь, €сновельможний пане, €к ти дов≥даЇшс€, що вкрадено в тебе з-п≥д поли молоду! Ѕачу й тебе, горда пан≥матко: чи так погл€датимеш звисока ≥ тод≥ на нашого брата, €к тв≥й гетьман ≥з сонцем на лобу проспить молоду, не зг≥рш од ≥ншого гульта€! Ѕачу й тебе, €сна€ крале, €к замчить тебе отсей шибайголова м≥ж чорногорц≥. “ам ж≥нкам не дуже догоджають. —какатимеш ти через шаблю в сього дикого “ура; не раз згадаЇш п≥сню:

Ћюбив мене, мати, запорожець,

¬одив мене босу на морозець…ї

ћiзкуЇ так собi ѕетро, аж ось iзнов закопотiли конi. —лухаЇ, i сам собi вiри не йме.

ЂЌевже таки справдi сей запорожець знаетьс€ з нечистою силою? Ч думаЇ в≥н. Ч ƒа пост≥й, чи сам≥ вони вертаютьс€?.. Ќ≥, справд≥ везуть!.. ѕрокл€тий! ћчить, €к вовк овечку!ї

он≥ над’њхали ближче. ƒивитьс€ ѕетро Ч ирило “ур держить перед собою Ћесю на с≥дл≥, €к дитину. јж сумно йому стало. Ћес€ була зовс≥м €к очарована. —идить, голубонька, схиливши голову, а рукою держитьс€ за плече запорожцю. ј той одною рукою п≥ддержуЇ бранку, а другою править кон€. —ердешна т≥лько стогне, мов ув≥ сн≥ щось страшне бачить. ўось неначе й говорить, да за солов’€ми не можна роз≥брати: солов’њ перед св≥том саме розщебетались.