Та де ж запорожці? Хідник зверта праворуч, гине в мороці. І раптом крізь камінь пробилися голоси, брязнуло залізо. Є! Десь тут, близько.

Скупий вогник смолоскипа побіг по чорних, нерівно тесаних стінах, чіпляючись за мокре павутиння, шугнув у чорний закуток. Двері! І так само два замки на них...

Знов важко, з натугою, двічі заскреготів ключ. Маруся шарпнула клямку — й стала. Наче в могилу зайшла! Сморід, задуха...

Назустріч заворушилися людські тіні, забряжчали кайдани.

Хто це? — спитав хрипкий голос.

Однорукий!

Маруся поставила глек, скинула з плеча кошики.

То я! — відповіла тихо.

Жінка! — здивувався козак. — Стривай! Це ж ти, мабуть, ота Богуславка! Диви — прийшла, не злякалася...

Де там не злякалася! Жах душив Марусю за горло, не давав зітхнути.

Я вам їсти принесла. Узавтра Великдень... свято...

Свято... Коли б на волю — ото було б свято! Чого ж стоїш? Давай, що принесла.

Пити! Пити! — застогнали в кутку кволі голоси.

Матінко! Хто там? Лише тепер, трохи звикши до

темряви, побачила Маруся, що там, у тісному кутку, прикуті ланцюгами до стіни — люди, не люди — якісь кістяки. Довгі сиві бороди, висохлі пазурясті руки...

Та це ж оті мученики, що стільки років нидіють під землею! Знав паша, до кого вкинути запорожців!

Зараз, зараз дам пити!

Вона метнулася, поналивала всім води в череп’я, порозкладала їжу.

Ой молодичко! — прохрипів в’язень, простягаючи до черепка скоцюрблену руку.— Було б тобі мовчати, що завтра Великдень. Аж за серце вхопило.

Що скажеш на це? Маруся тільки сльози ковтала.

Ану, хлопці! — гримнув раптом однорукий.— Чи пан, чи пропав! Відмикай нам кайдани, Богу- славко!

Це ж як? — сполотніла вона.

А так. Ключі в тебе є? Давай сюди!

Тільки зараз впало їй в око, що на ланцюзі, який сковував запорожцеві вцілілу руку з ногами, висить замок.

Хотіла відступитися — й не змогла.

Побігла, принесла в’язку. Двома ключами повідмикала кайдани.

Не вірячи собі, випростували бранці затерплі руки й ноги.

Не баріться, хлопці, не баріться! — наказував однорукий.— Тікаймо, поки турки не схаменулися!

Десь тут є човен чи байдак який?

Галера є! — згадала Маруся.— Стоїть недалечко.

А ми! А нас...— жалібно застогнали прикуті до стіни в’язні.— Хоч у море вкиньте, тільки тут не лишайте... Братчики!

Запорожці метнулись до них. Повиривали із стіни іржаві гаки, порозбивали ланцюги, навічно заклепані на худих тілах.

Стривайте! — зупинив братчиків однорукий, блиснувши очима.— Хоч і шкода часу, а утнемо туркам штуку. Хлопці, хутчій замикайте кайдани знову! Хай думають бусурмени, що нам чорти помагали.

...Ледве помітною при світлі пізнього місяця стежкою вивела Маруся козаків на берег.

Галера стояла порожня: дозорці разом з усіма правовірними молилися в мечеті, не чуючи ніякого лиха. Навіть кладки, перекинутої на галеру з високої кам’яної коси, не прибрали.

Ну, Богу славко, бувай здорова! Спасибі тобі. Може, з нами поїдеш?

Маруся зітхнула.

А синок?

Гляди: дізнаються — уб’ють тебе!

Уб’ють, то й уб’ють. Нічого не вдієш...

І стрималась — не заплакала. Тільки руки заломила.

Козаче, голубе, не минай Богуслава: там моя мати! Побачиш,— скажи: хай добра не збуває, мене не шукає, бо я вже в могилі...

Тихо звелися й пірнули у воду весла. Галера по- пливла-полетіла, мов на крилах.

Стоїть Маруся, дивиться вслід. Хоче йти назад і не може...

Одна в людини мати — одна батьківщина. Хто втерле її — не матиме долі довіку!

ПРО ХВЕДОРА БЕЗРІДНОГО

Літа пугач коло Січі Та й «пугу!» та й «пугу!» Вирушайте, козаченьки,

До темного лугу!

Ідуть лугом бусурмени,

А сліду немае!

Попереду чорний турчин Сивим конем грає.

...Нема в цієї пісні ні кінця, ні початку, вже давно позабували люди, як вона й співається, а це ж бувальщина, щира правда! Отак воно й сталося колись...

Триста вершників мчало на Січ аж з-за дніпрового гирла, з турецької фортеці Очакова, і вів їх здорови- ло-сотник Арслан-бей.

Днів з десяток тому одурили запорожці всю турецьку сторожу на дніпровім гирлі — промкнулися вночі байдаками коло узбережних фортець, хоч і протягли турки довжелезного залізного ланцюга впоперек Дніпра, а біля нього поставили наїжені гарматами галери.

Та хитрі січовики пустили поперед байдаків зрубані дерева, поначіплявши на їхнє гілля брязкотли- вого залізяччя, й поки турки з переполоху гатили по тих деревах з усіх гармат, козаки пропливли попід ланцюгом і шугнули в Чорне море.

Отож і вибралися турецькі кіннотники в похід, щоб наскочити на Січ уночі, зненацька та помститися за таку зухвалість.

З тиждень тайкома скрадалися плавнями, не палили вогню на перепочинках, обв’язували коням морди сирицею, щоб не іржали, дослухалися до кожного шелесту.

І прогавили... На сьомий день налетіла сотня січовиків, мов з неба впала, врізалася клином у турецький загін, тільки шаблі засвистіли.

Попереду мчав на білогривому коні молодий курінний отаман у червонім жупані. Перший кинувся він у січу: йому було за що сквитатися з турками. Не мав козак ні роду ні племені, ні батька ні матері, ні сестри ні брата — всіх полонили бусурмени, погнали в Туреччину, як він був ще малий.

Схопили б і його, вже й перехилився був з сідла якийсь лупоокий вершник, та хлоп’я, заверещавши не своїм голосом, без тями чкурнуло в поле, заховалось у високому житі.

Хтозна, що з ним сталося б,— турки спалили все село до пня, не лишили й душі живої,— але їхали днів за три біля згарища запорожці, побачили білоголове хлоп’я, що спало в теплому попелі, зібгавшись, мов котеня, і забрали його з собою.

Хоч як допитувались — воно тілько й знало, що звати його Хведорком. Отож і прозвано знайду на Січі Хведором Безрідним.

Недурно кажуть: «Козакові Січ — мати, а Великий Луг — батько». Ледве підріс, став Хведорко джурою, доглядав сотникового коня, чистив зброю; згодом добув огира в бою й сам став козакувати, а оце рік тому обрали його січовики на курінного отамана, не зважили й на молодий вік, такої слави зажив козак у походах.

...Шалено рубається Хведір, весь побілів од люті. Бач, куди вихопилися турки — на Січ прямували псяюхи! Не топтати ж їм дороги до неї, всі до одного ляжуть отут, на березі, кістками!

Гей, братчики! — гука Хведір козакам. — Не спускайте ока з бусурменів, щоб не промкнувся котрий очеретами! Та самі ж, глядіть, тримайтеся купи!

Крешуть іскри козацькі шаблі: чи не сотня ворогів лягла трупом.

Але схаменулися й турки: несамовито кидаються на запорожців, як голодні вовки. Одчай додає їм сили. Нема більшої ганьби, ніж втекти з бою.

Трапила коса на камінь: краще й козакам тричі вмерти, ніж відступити, пустити на свою землю ворога.

Кинув Хведір оком на братчиків,— нема й половини.

Ану, хлопці, вдармо ще раз! — підохотив хрипко, витираючи кров з обличчя.

Не сам Хведір у бою — біля нього вірний джура Ярема.

Ой батьку отамане, стережися! — гукнув Ярема несамовито.

Глянув Хведір — і шарпнув коня вліво. Коло самісінького вуха свиснула куля з мушкета. Цілив височенний, плечистий турок, що біля нього купкою збилися кіннотники.

Кепсько поціляєш, турчине! Ось я тобі покажу, як у нас цілять!

І погнав коня просто на нього, закрутивши над головою лезом.

На мить ущухла різанина: мов заворожені стали козаки й турки, прикипіли очима до своїх ватажків — хто переможе?

Гримнула сталь об сталь, аж похитнулися змилені коні. І вже тільки брязкіт шабель чути й глухий тупіт копит та часом приглушений покрик крізь зуби. Позлітали шапки з голів, важко дихають груди, але жоден з войовників не піддається.

Та що це? Зненацька застогнав козак і поточився з сідла, став падати, хапаючись руками, й повис на коні, зачепившись за стремено. Аж очі витріщив турок — здивувався швидкій перемозі. Підскочив, замахнувся ятаганом — і звалився, вражений блискавичним ударом. У бою перемагає хитріший!