Дід Демид! Отой, що розповідав учора про морське чудисько.

Діду! Чого повернулися?

Та бач... кошовий завернув. Удвох сторожуватимем — воно краще.

Дід, сопучи, поліз через облавок, аж схитнуло байдака до самої води, вмостився навпроти Михайлика, теж коло стерна: щоб не повертати важкого човна, їх було двоє.

Михашіик сів і знову втупився в кляту імлу. Проте на серці полегшало: як не є, вдвох веселіш.

Чути було, як віддалік стишено перемовляється кілька голосів — у кожному байдаку залишилася сторожа. І враз змовкли: певне, зацитькали сусіди, нагадали про небезпеку.

Ледве чутно шепотіла вода край берега, тихше й тихше — ніби засинала.

Зненацька вдалині розітнувся посвист: раз, другий, третій. І знов тиша. Та ось неголосно свиснули у відповідь, теж тричі. Гостре вухо вловило ледве чутне рипіння: «Браму відчиняють, — сам собі шепнув Михайлик.— Чи, може, хвіртку?»

І враз розкотилися постріли — хапливі, безладні, знявся крик: певне, схаменулася турецька варта. Але спізнилась, у відповідь, десь-то вже з самої фортеці, одностайно гримнули козацькі мушкети, і в передсвіт, в сірий туман зметнулося полум’я пожежі, вмить висвітливши все навколо: кам’янистий берег, і тиху затоку з козацькими байдаками, й зубчасті мури фортеці, на яких безладно метушилися чорні постаті вартових і дедалі рідше здіймалися димки пострілів.

Михайлика трусила пропасниця. Чогось раптом подумалось: а може ж, батько Мехтод десь тут? Може, б’ється оце разом з братчиками або водить їх од льоху до льоху, випуска бідолашних невільників?

От зараз повернуться братчики — і він з ними... Скупо всміхнеться своїм звичаєм, скаже: «А, й ти тут? Здоров, синашу!»

Та час минав, а батько не йшов. Вже палахкотіли й фортеця, й місто, підпалені, видно, з чотирьох кінців. Раптом ударив важкий вибух — півнеба вкрила хмара диму. І тут жалібний, тонкий крик нестерпно шмагнув по серцю. Якась жінка в довгих шароварах бігла по дорозі, розмаявши коси, як крила. За нею важко гупав чобітьми плечистий, високий козак.

Жінка птахом метнулася з дороги на берег, та навпроти байдака перечепилась за камінь, мало не впала. А козак надбігав — вже й шаблю висмикнув і ліву руку простяг — ухопити за коси.

Ой, не треба! — не своїм голосом скрикнув Михайлик. Вискочив з байдака, не тямлячи себе, кинувся до них.

Геть, щеня! Чого лізеш? Уб’ю! — на Михайлика глянули побілілі очі, сліпі од люті.

Крива шабля злетіла над головою.

Господи! Та це ж Іван Гойда з їхнього байдака!

Дядьку Іване! Що ви?!

Козак опустив шаблю, заточився, мов п’яний.

Геть, кажу!

Молодиця вже не тікала. Стояла, затуливши обличчя руками, й плакала, аж захлиналася. Тільки зараз Михайлик додивився, що це, мабуть, не туркеня. Розпатлані коси були білі, як льон.

Ой брате! Ой братику! — голосила вона.— Ой, як хочеш карай... Рубай мене, топчи мене, бо турчину жінкою стала... Тільки матусі не кажи... щоб не знали...

І вб’ю! — прохрипів козак.

Але вбивати не став: нахилився, набрав повні пригорщі води, хлюпнув на обличчя, на груди.

Ой, а де ж ти був, як мене татари в зашморгу, мов собаку, гнали?! — голосила сестра.— Чом не йшов визволяти?! Де був, як мене до стовпа в’язали, турчину продавали? Що ж мені було робити, нещасливій?!

Цить, гадино! — замахнувся Іван.— Лучче б ти була в землю лягла малою!

Та, видно, в сестрі перетлів жах, так само, як у братові — перша сліпа лють. Сіла просто на мокре каміння, зіщулилась, заховала обличчя в долонях.

Брат махнув рукою, спотикаючись, пішов назад до фортеці.

А вже звідти сунув гурт невільників: люди не люди — півживі людські тіні. Хто плакав, хто приказував щось по-своєму: ранок враз сповнився різномовним болісним гомоном. Кого тільки не було в цьому гурті! Росіяни, й українці, й поляки, й литвини... Усіх збратала чорна неволя!

От кульгає-бреде високий, кістлявий як смерть чоловік, ніби стерявшись, вигукує одне тільки слово: «Братці! Братці!»

З мови знати — росіянин. Ноги йому вкриті роз’ятреними ранами, спина — червоними рубцями: видно, не корився — тікав, не раз його люто катували за це.

Став на березі, сплеснув кощавими руками.

Братці-запорожці! Візьміть з собою на Січ. Я теж козак — з Дону! Не вірите? Братці!

А хто там не вірить... Запорожці, що лишалися сторожувати, миттю оточили бранців. Один скида з себе кирею, вкутує донцеві посмуговані голі плечі, другий пхає в руку сухаря, третій, намагаючись перекричати гамір, розпитує всіх, чи не бачили у неволі його побратима.

...Ось молоденький білочубий козак, сполотнівши, ухопив за плечі згорбленого сивого діда, з одрубаними до ліктів руками.

Ой таточку, ой тату! Та невже ж це ви?! Що ж то вони з вами, недовірки, зробили?!

А дід, простягти до нього зморшкуваті оцупки рук, тільки й схлипував гірко, жалібно, як дитина.

Та з фортеці, з міста вже поспішали січовики, котили бочки з порохом, тягли оберемками мушкети й шаблі.

Попереду біг закіптюжений до самих брів Бородавка, гукав, щоб мерщій гнали сюди порожні галери й човни, вантажили бранців. Хто хоче — хай вертає додому; хто хоче — їде з козаками на Січ... Вольному — воля.

І тут Михайлик не витримав, кинувся йому назустріч.

Пане отамане! А батько мій? Батько Мехтод де? Може ж, і він тут? Може, бачили його?

Немов прокидаючись, Бородавка глянув на хлопця каламутними очима.

Де твій батько Мехтод? Невже досі не вгадав? Ще з осені тут, у Туреччині. Ще вчора, кажуть, у фортеці ходив, своє робив, бачили його. А зараз нема. Певне, турки схопили. І мовчи, не питай мене більш...

Зігнувшись, наче його вдарили по голові, Михайлик без слова поплентався назад, у байдак.

Над пожарищем, що куріло останнім чадом, над обсмаленими мурами фортеці розлилася на півнеба тривожна зоря. Вже всіма дорогами мчали до Стамбула гінці — сповістити султана про козацький напад. Час було відпливати.

ІДУ НА ВАС

Бійся смерті з тими людьми малими твоїми, коли зумисне і явно буду на королівство твоє наступати...

Розумій мене, як хочеш, та будь готовий, коли дам знати...[12]

Все принишкло, причаїлося в султановім палаці, що звів над Стамбулом мармурові стріли урочистих веж, розпросторився мереживними галереями та переходами. Наче блискавиця влетіла в склепінчасте вікно й поклала покотом усіх двораків і невільників — така залягла тривожна тиша. Тільки з падишахових покоїв чути несамовитий тріск і гуркіт: летять у вікна золоті свічники, темно-блакитні вази з казковими драконами, важкі ослони й столики з чорного дерева, прикрашені слоновою кісткою й перламутром,— молодий султан Осман зганяє гнів...

Засипано битим склом та уламками дерева м’які перські килими; коло завіси, що звисає бганками до самої підлоги, лежить, розкидавши руки, чорний негр- невільник з розбитою головою: він ніс султанові холодний шербет і, на лихо собі, схлюпнув трохи на килим. Султан зірвав із стіни й пожбурив у нього важкого малахітового свічника.

Нарешті, тяжко дихаючи, Осман спинився коло вікна. Його молоде смугляве обличчя сіпалось, у косо прорізаних монгольських очах тліла незгасла лють. Розпашіла кров жаром била в скроні, не давала вгамуватися.

Він, султан султанів, тінь аллаха на землі, сьогодні вперше почув супротивне слово — і від кого?! Від сивобородих дурнів-візирів, що їм змітати бородами пил з його килимів, а не давати поради великому падишахові, котрий трима під своєю рукою неосяжну турецьку імперію — державу його предків Оттоманів: п’ятнадцять країн, від Чорного й до Егейського моря, без ліку племен і народів.

Сьогодні скликав усіх візирів на державну раду, сповістив, що йде війною на зухвалий Ляхистан: хоче стерти в пил його війська, спопелити Варшаву й Краків, ляського короля Сигізмунда полонити, а голови його пихатих полководців прибити над ганком свого палацу, як торік прибив голову гетьмана Жолкевсько- го, що його полки славне воїнство правовірних оточило й знищило впень у Молдові, під Цецорою...