Годі було й думати проскочити на берег нишком, до того ж брама була замкнена до ранку.

На щастя, десь од базару зарипіли вози — певне, виїжджала чумацька валка.

Дякуючи їй у думці, Михайлик почекав, поки під’їхала до брами перша мажа й басовитий голос гукнув: «Свої! Свої! Пропускайте, хлопці!»

У відповідь зарипіла хвіртка: певне, вартовий вийшов глянути, хто їде. Вищали колеса маж, ляскали довгі чумацькі пуги, гарчали собаки, що бігли за ма- жами. Сонні, хрипкі голоси підохочували волів: «Ану, гей, Рябий!», «Гей, Шутий!» Десь на передній мажі пронизливо закукурікав півень.

Одне слово, знявся такий гармидер, що Михайлик безбоязно рушив до брами.

Ніхто й не помітив, як він проскочив у хвіртку й чкурнув берегом попід деревами.

Хоч сонце ще тільки намірялося сходити, дід Іван вже порався коло вогнища. Без великого дива вислухав, що, заникуючись, пробурмотів Михайлик. Вийняв люльку з рота, кивнув головою.

До батька, кажеш? А дяк не шукатиме?

Михайлик не вмів брехати.

Та вже ж, мабуть, шукатимуть. Без того не обійдеться. Та я однаково втечу, хоч би там що. Батько ж на хуторі... Хворі лежать...

А ти звідки знаєш? Переказували тобі?

Михайлик уперто мотнув головою:

Знаю...

Дід — добра душа — не став розпитувати далі.

Витяг з казана половину вареного сома, шматок дав Михайликові, решту загорнув у полотняну ганчірку, разом із щіпкою грудкуватої чорної солі,— йому на дорогу.

Як я тебе на той берег перевезу — не заблудиш, до степу втрапиш?

Може, якось і втраплю. Ми з батьком завжди вище човном переїздили. Тамечки, де переправа. Тільки ж тудою, мабуть, не треба...

Гаразд, я тебе сам проведу.

І ледве зійшло сонце, повіз Михайлика човном на той берег, у Великий Луг, у плавні. Тут плуталися одні з одними набряклі весняною повінню дніпрові протоки й рукави, в які ще бігли десятки степових річок і струмків. Між ними купали у воді замулене віття старі верби, берести, осокори й стояв підшитий оситнягом високий, як мур, сухий очерет, де вовтузилося, крякало, пищало, гелготіло, висвистувало незліченне водяне птаство.

Михайлик одразу побачив, що не втрапив би тут сам ніколи в світі. Проте дід Іван раз у раз показував йому то на якусь притоплену гать з гілля й очерету, то на товсте дерево, зрубане кимось і перекинуте з берега на берег. Сам він — дарма що однорукий — вигрібав одним весельцем на диво спритно, перепливав з рукава в протоку, з протоки в мілке, поросле верболозами озерце, не згірш од тих качок і крижнів, що пірнали у воду близенько од його весла, кумедно задираючи вгору синьо-зелені й рябі хвостики.

Голова обертом ішла од цієї плавби, од зрадливих очеретів, що виростали з води просто на очах, заступали, плутали дорогу, хоч дід якось завжди протискувався поміж ними своїм вертким, видовбаним з липи човником.

Правду казали, що Великий Луг Січ стереже: вже кілька разів турецькі сотні, намагаючись пробитися човнами на Січ, гинули в цих хащах. Недурно ж козаки тут ховали од ворожого ока свої чайки й навіть військовий скарб — золоті гроші й зливки золота, насипані у величезні глеки й горщики й утоплені в потайних місцях.

Через те очерети жартома звали на Січі «Козацькою скарбницею».

Але Михайлик мовчав, не розпитував нічого. Сидів," скоцюрбившись у човні, вихлюпував корячком воду, що підступала до змерзлих, підкорчених ніг. Дід Іван часом поглядав на нього, моргав бровою: «Не журись, козаче: ще мед питимеш!»

І справді, клятущі очерети раптом розступилися, одкривши мілке, широке плесо. Човен став грузнути в мулі. Дід помацав дно веслом, підкачав шаровари й скочив просто в мул, за ним — Михайлик. Обидва побрели по грузькій холодній твані, тягнучи за собою човна. Дно почало тверднути, в обличчя, пробившись між деревами, війнув теплий луговий вітер. Дід припнув човна до верби, повів Михайлика прибережними хащами, хоч той і відмагався, що тепер уже сам знайде дорогу.

Дорогу, може, й знайдеш, та коли б звір який не напав у березі: вепр-одинець або тур... Вони сюди на водопій ходять, десь тут у них тирлище

Михайлик тура не бачив ніколи.

А який він, діду?

Отакий, як бугай, тільки дужчий — здоровезний, чорний, кошлатий. Як біжить — нікому не звер- та. Ведмедя ногами розтопче, вершника з конем на роги вхопить і кине.

Проте ні вепра-одинця, ні лютого тура вони не стріли. Лише за кущами в болоті щось дуже рохкало і чвакало: певне, дика льоха з поросятами рилася там у тванюці, та здалека, з хащі, раз долинув схожий на грім, лютий, хрипкий рев. Дід сказав, що то, мабуть, тури в березі б’ються між собою.

Потроху й дерева почали розступатися; ледь примітна, невідомо ким — звіриною чи людьми — втоптана стежка вивела з чагарів у степ.

Дід показав на могили вдалині:

1 Тирлище — місце, де випасаються та відпочивають рогаті тварини, дикі або свійські.

Отам, коло них, і шлях. Мандруй собі помаленьку. Ординців не бійся: вони, доки трава не виросте, не дуже в степ вихоплюються — козаків бояться... Лихої людини стережись: побачиш — хто йде або конем їде — звертай з дороги.

Михайлик од щирого серця поцілував дідові руку.

Спасибі вам, дідуню!

Дід одмахнувсь.

Нема за що... Іди здоров, козаче!

Кивнув на прощання й зник за деревами.

На хвилину зробилося сумно й порожньо. Іти б та йти з дідом до самого хутора! Але з неба лилася така ласкава синь, жайворонки так гарно бриніли на своїх тонесеньких сопілках, що на серці мимоволі полегшало. Михайлик рушив уперед, стрибаючи з купини на купину, бо під ногами на вологій луговині ще хлюпотіла вода. Проте далі ставало сухіше, збита на повсть суха торішня трава добре тримала ногу.

На протряхлих горбках і горбочках уже стовбичили бабаки: згорнувши лапки на грудях, пересвисту- валися на весь степ — змагалися, хто голосніше. Михайлик не витримав, поцілив одного свистуна грудкою; той, пискнувши з обурення, вайлувато беркицьнув з горбочка в нору, засвітив товстим задком, мало не перекинувся.

Зачувши людину, з байраку вибіг дикий жеребець — мишастий, з великою головою. Кошлата шерсть на ньому збилася, коротка грива стояла сторч. Скосив налляте кров’ю око, тупнув для постраху.

Михайлик заклав два пальці в рота, пронизливо свиснув — жеребець тільки зневажливо форкнув у відповідь. Вгадав, нахаба, що нема кого боятися,— спокійно потрюхикав собі назад у байрак, де випасавсь його табун — десяток худих кобил з лошатами.

З-за порослого терниною горбочка черідкою вийшли великі сірі птахи-дудаки, помандрували кудись на довгих жилавих ногах, квокчучи, як кури.

Степ був дикий, неходжений, звірі й птахи людей бачили рідко, через те й не боялися.

Навколо озерцями голубів ряст. Михайликові згадалося, як дід Матвій навчав їх з Івашком: побачивши перший ряст, тупни по ньому ногою й скажи: «Топчу- топчу ряст, дай боже потоптати й на той рік діждати!» — тоді проживеш довго. Але топтати гарні кучеряві квіточки було шкода, він обминав їх, ступаючи навшпиньки.

Між сухою травою пробивалися пухнасті стебельця еону; на деяких із смугастої оболонки вже ліловіла квітка.

Далі на сонці, скільки оком скинути, набиралися барви тугі пуп’янки красенів-тюльпанів. От-от зацвітуть, і стане степ ще веселіший — золотий і червоний, як писанка.

Вітер збирав пахощі з кожного зела, лив просто в груди, додавав сили. Раптом повірилося, що все буде, гаразд. Михайлик ішов, ішов та й заспівав на весь голос.

А до могил справді було неблизько, добре заболіли ноги, доки нарешті вийшов на шлях — дві колії, накочені в сухій траві. І тут подув вітру приніс звідкись собачий гавкіт, рипіння коліс: позаду їхали вози. Михайлик забув і про втому, хутенько виліз на могилу, глянув з-під долоні. Так і є — верстов за дві або й за три звідси шляхом сунула валка.

Чи не ті, бува, чумаки, що сьогодні вдосвіта виїздили з Січі? Він їх за поспіхом і не роздивився.

Михайлик сів на схилі, з’їв дідову сом’ятину й став дожидати. Коли валка під’їхала до могили, зійшов на шлях, уклонився.