А старий випив трохи води З баклаги й ліг на землі, їсти нема чого, у торбі ні скоринки. До цього не звикать: траплялося старому й по тижню голодувати, блукаючи степом. Та млость лягла на груди, стисла серце, не дає зітхнути.

Ой кобзарю, кобзарю, чи не відспівав ти своє? Чи не відтоптав рясту? Бо скидається на те, що час тобі лагодитися в далеку дорогу...

Від цієї думки дужче застукотіло серце, кров швидше потекла по холонучих жилах. Ану, відступися, костомахо! Дай ще глянути з високої могили на степ, заспівати, як стане сили!

Без цього й зо світу не піде кобзар: не таку має вдачу!

І, зціпивши зуби, хитаючись на ослаблих ногах, звівся старий. Закинув бандуру за плече й поліз-по- брався схилом угору...

Ой же й висока могила — і коли воно таку насипано?! Аж чудно згадати, що колись, замолоду, міг разів зо три збігти на вершину й шугнути на втіху братчикам-козакам униз, не зводячи подиху. А раз було — не втримався на ногах і покотився з могили шкереберть. Отут його й прозвано Загребою, бо скотився, мовляв, додолу коржем, а їх на Січі звуть «загребами», через те що печуть, загрібаючи в гарячий попіл.

Чи від спогадів, чи від того, що, хапаючись за траву, добрався-таки до верШйни, трохи полегшало.

Сів, притулився до незграбно витесаної баби, що, мабуть, років з тисячу стояла на вершині, посміхаючись кам’яним ротом, і в обличчя, в груди хвилею вдарив гарячий, духмяний вітер.

До самого обрію зеленів степ, де-не-де прошитий темними пасмугами балок та ярів, поцяткований білими й жовтими озерцями квітучого катрану та буркун- зілля, від яких аж сюди, на могилу, віяло медом.

Помалу відступили чорні думки. Кобзар скинув з плеча бандуру й стиха заспівав, перебираючи струни негнучкими пальцями:

Ой їхали козаченьки з України,

Попутали коників у долині.

Гей, самі посідали на могилі,

Викресали вогнику, закурили.

Як же там далі? Либонь, так:

Гей викресали вогнику, закурили,—

Розпустили пожар по долині,

Попалили діточки солов’їні.

Котрії старшії — полетіли.

Котрії меншії — погоріли.

Прилетіла матінка солов’їна:

Бідна ж моя головонька, нещаслива!

А ти, той... ти співати вмієш?

Та наче співаю трохи...

Ану, ходім!

І подибав, крекчучи, на околицю Січі — гасан-ба- зар,— там у мазанці біля корчми жив його побратим — старий кобзар Данило.

Згадуючи, старий тільки всміхнувся та похитав головою. Бо хоч кобзар Данило, почувши про Стець- кове лихо, і взяв його в науку, та втовкмачував ту науку по-своєму. Перепадало Стецькові й кийком по спині, й бандурою по голові, коли виводив пісню не так чи, крий боже, переінакшував думу, як йому здавалося краще.

Ой ти, вражий сину! А ти ж чого це на свій копил перевертаєш? Отой кобзар, може, ночей не доспав, не пив, не їв, як думу складав — щоб людям у пам’ятку було, бо це ж усе щира правда-бувальщина! Співай, кажу, отак, як є, не руш ні словечка!

Запальний був дід, а таки, спасибі йому, навчив усього, що сам знав, а знав він без ліку пісень і дум, вже й не пам’ятав, котру в когось вивчив, а котру сам склав,— наспівав, мандруючи за січовим військом чи блукаючи з бандурою по Україні.

З того дня, коли, вклонившись дідові Данилові в ноги за науку, повісив Стецько через плече бандуру й уперше після свого каліцтва рушив із січовиками в похід,— збігло не багато не мало — півсотні літ.

Де тільки не був! Співав і на Майдані Сліз у Гез- льові, й під ворітьми Стамбула, передавав вісті коза- кам-невільникам, як мали братчики їх визволяти. Ходив і в золотоверхий Київ, і в славний город Львів, а звідти в зелені гори Карпати, вівчарям співав на гірських полонинах.

Приграючи собі на бандурі, коло багаття виспівував він думи про батька Хмеля, що нагнав лютого страху на панів-ляшків, розгромив їхнє військо під Жовтими Водами, під Корсунем та Пилявцями ще й самого польського гетьмана коронного Миколу По- тоцького захопив у полон.

«Ая! Ая!» — дивуючись, притакували вівчарі. Вони пригощали кобзаря немудрими пастушими стравами — твердим овечим сиром і кислою сироваткою-жен- тицею, а тоді, взявшись за руки, і собі виводили гуцульських співанок такими гучними голосами, аж луна шугала в гори й сполохані олені тікали з полонин світ за очі.

І гострили легені топірці, йшли до батька Хмеля — гнати панство за Віслу.

Росло, множилося козацьке військо: вже й у Польщі потай допитувалися про Хмеля затуркані хлопи.

Ходив тоді кобзар і в Польщу, та нещасливо: спіймав якийсь панок біля свого маєтку, вкинув у льох, обіцяв уранці повісити — та не на того напав: утік Стецько серед ночі, ще й десяток панських хлопів забрав із собою на Україну.

Зітхає старий: усього було доволі...

Був і в Переяславі, як скликав велику раду Хмельницький. А тоді ходив по Україні, переказував людям, що бачив, що чув у Переяславі, — як вийшов на майдан гетьман, спитав, уклонившись, чи волить народ український жити довіку з руськими братами.

«Волимо! — гримнуло на майдані, й за стародавнім звичаєм хмарою полетіли вгору шапки.— Волимо!»

Не сиділося старому на місці ніколи, така вже вдача. Була оце й зараз думка — піти на хутір до когось із братчиків-запорожців: багато старих побратимів доживає віку в степу. Та нічого, певне, з того не буде.

Озвалися давні рани, пече-щемить серце. Складай, мабуть, останню думу, кобзарю!

І заспівав старечий голос, забриніли струни:

Гей, кобзо моя,

Дружино моя,

Бандуро моя мальованаї Де ж мені тебе діти?

Чи в степу спалити,

Попілець за вітром пустити?

А чи на могилі положити?

Будуть буйні вітри в степу пролітати,

Твої струни зачіпати,

Жалібно вигравати.

Будуть козаки подорожні проїжджати,

Твій голос зачувати,

До могили будуть завертати.

Бандуро моя!

Вийшов з яру кінь, пришкутильгав на хазяїнів голос, нашорошив вуха.

Дужче й дужче бринить стара бандура серед степу, на могилі. Кобзар думу співає...

МИХАЙЛИК-

ДЖУРА

КОЗАЦЬКИЙ

ЗИМІВНИК НАД БАЛКОЮ

Був серпень тисяча шістсот двадцятого року — погожі дні пізнього літа. За звичай у цю пору степ чорнів од спеки, палахкотів пожежами: з давніх-давен козаки палили проти осені високу степову траву, щоб не було де ховатися татарам. Та з тиждень тому повіяв вологий вітер, пригнав з-над моря хмари-дощовиці, й рясні зливи добре напоїли порепану землю. На чорному згарищі зухвало зазеленіла лиснюча молода травичка. Лише де-не-де стриміли з неї недопалки бур’янів, мов обгорілі уламки козацьких списів, устромлених у землю після бою.

Над глибокою порослою дубами й чагарником балкою сиділи, розмовляючи, двоє хлопчаків. Хто глянув — одразу вгадав би, що не брати: обидва на диво не схожі були між собою. Один смаглявий, з розкосими жучками-оченятами, скидався трохи на татарчука. Другий — білявий, сіроокий, з великою родимкою над лівою бровою, з підстриженим на оселедець чубчиком, виглядав мов зайда з Київщини або Чернігівщини.

Та й одіж на ньому була інша: не полотняна довга сорочка, як у товариша, а жупанець, хоч і латаний- перелатаний, та синій — козацький. І пояс кольористий, і ніж-запоясник у піхвах: січове хлоп’я, козачок- джура.

Певне, хлопці вже довгенько сиділи над балкою: коло них лежала купа пищиків і сопілок, повирізуваних з бузини, й недогризки кавуна.

Неподалік розпросторився на схилі чималенький баштан, де набиралися солодкого соку під сонцем

здорові; як цебра, кавуни й химерно поскручувані турецькі дині.

А я бачив, як вовк кавуна цупить! — похвалився раптом чорнявий Івашко.

Вовк? Кавуна?

От щоб я пропав — не брешу! Приповз, люципер, удосвіта, обстукав лапою — котрий стигліший, зірвав і котить. Я свиснув, а він як штурхоне кавуняку вниз: хіба ж не загуркотів у провалля!