У нас із Майнесом є приятель Аско. Точніше, є Майнесовий приятель Аско, а я вже так — примазалася. У мене дуже мало приятелів і лише один друг. А Майнес усіх кличе «друзі». От урод.

Аско дуже високий і носить класичні чорні джинси, які би ми з Майнесом ні за які гроші не вдягли. Аско здобуває свій докторський ступінь із якихось там медіа-студій чи схожого гівна.

Аско раніше мав дівчину-іспанку, з якою в Іспанії танцював фламенко (сальсу? Йой, яка я свиня неосвічена…) Чомусь люди з Півночі воліють паруватися з людьми із Півдня. Якась така загальна тенденція моїх скандинавських знайомих. Хоча… Цього разу Аско її зруйнував. Завів собі дєвучку-фінку. Довговолосу дивно зубу Мінну.

Спочатку, протягом кількох перших «привітів» і «як-справів» вона мені подобалася.

— Аскова дівчина гарненька, правда? — сказала я Майнесові. Він чомусь не відреагував на моє питання як на риторичне:

— Не знаю… — знизав плечима Майнес. — Виглядає дуже звичайно, по-фінськи. Ну, так, вона не потворна.

Мінна була вища від мене зростом, цицьок її я не вгледіла, зате попа була славна і широка. Кася, моя подруга, сказала би, що за такими плаче дітородження. Гадаю, Мінна й сама про це знала — надто вже тихо й упевнено заарканювала вона нашого Аско.

— Я закінчую цю свою частину навчання в Швейцарії і їду до Гельсінкі, — казала вона.

— Ого. В Швейцарії так нудно, що й Гельсінкі здадуться тобі центром активного життя, — спробувала підтримати розмову я.

Мінна чомусь не засміялася. У свої 28 («Ой, ні, я думала, тобі 22!» — моя розумна репліка) вона здобувала ступінь бакалавра французької філології («Ой, а я свій магістерський у 22 отримала!» — моя дурна репліка). Власне, може вже звідсіля стало ясно, що ліпшими подругами ми не станемо. Йой, як шкода.

Відтак ми ще типу разом (вони з Аско спізнилися на добрих півтори години) сходили на пиво (ой, вона пила біле вино…) до Копrad Тonz бару. Заклад дуже смішний — все начиння оригінальних 60-70-их років, портрети східно-німецьких поп-зірок того часу і фотографія Івана Реброва (власне, я сама не знала, що то — російський співак, то мені Майнес сказав), та двійко пластмасових крісел фінського дизайну тих же років. Таких, знаєте, круглих, схожих на сплющені пампушки. Можна запихатися дупою в спеціальну виїмку, простягати ноги і холітатися, як у кріслі-качалці, поки тобі не зрадить вестибулярний апарат. Головне — не роз'їбошити чорно-білий телевізор на тумбочці позаду тебе.

— Одне таке крісло коштує 4 тисячі євро, — каже Майнес на моє завивання про те, що я хочу ось таке от крісло.

— Це ж чому? — обурююся я.

— Дизайн… — приречено й багатозначно зітхає Майнес.

Наступного дня ми, правда, бачили таке саме крісло в дизайнерській крамниці «всього за 999», але я чомусь не стала його купувати. Конрад Тьонц колись мав ТВ-шоу, що розігрувало в ролях всі свіженькі злочини Німеччини, Швейцарії й Австрії. Aktenzeichen XY ungelost [68] — так називалося шоу.

— Ну, якщо ще в Німеччині розігрувалося вбивства і викрадення людей, то в грьобаній Австрії і Швейцарії історійки мали характер: «Як у мене вкрали гаманець. Очевидне й неймовірне» чи «Хто поцупив мого опеля?!»

— Добре, що тоді ще не придумали інопланетян. — я п'ю своє пиво й водночас лівою рукою фоткаю Мінну й Аско. Виходять такі собі. З червоними очима і взагалі схожі на друзів моїх двоюрідних братів — якісь такі звичайні люди. Ніби й не в Берліні.

Мені стає сумно. Втім, відразу ж відганяю від себе цей стан, даючи подумки людям право бути такими, як вони є. «Да єбісь оно коньом» — сказав би в такому випадку Льоша Согомонов.

Після того разу ми вже нікуди не ходили вчотирьох. То нас із Майнесом розбирала колосальна лінь, і ми валялися догори дригом кожен на своїй канапі, то Мінна погано себе почувала. Згодом вона взагалі перестала до нас озиватися. Як і в будь-якої порядної відданиці, в неї був Хлопець і Жіночі Журнали для повнометражного спілкування.

— Бє. Таких журналів навіть моя мама ніколи не читала! — шепоче, щойно прибігши з ванної й попередньо надибавши там Finish Women’s Magazine [69], Майнес. Я здушено гигикаю. Моя мама тоже не преться від такого шита.

— Ну, as long as they’re happy [70]… — Майнес піднімає брови і засмоктує свою посмішку досередини рота. Виходить якась така дурно-кроєна пиця. Я стукаю його по носі — лице знову стає нормальним.

— Атож. Дай, Боже, щістя… — зітхаю й погоджуюся я.

Кажись, у цій дівчині, попри читку жєн-ского непотребу, збулося найголовніше з жахіть попереднього мені покоління X -

ВОНИ ЧИТАЮТЬ КАТАЛОГ «ІКЕА» [71] В ТУААЕТІ.

Вони з Аско. Бо думаю, він також. Бо хоче залишити цю Берлінську панківську квартиру і переїхати з нею в пенсійні Гельсінкі. Скорбота моя безмежна.

Ми з Майнесом га-а-автоматично попадаємо в Міннину немилість. Я — одразу ж і остаточно після того, як розповідаю Аскові про свої успіхи за минулий рік (під час показу дружбанові відео з мого компа її Високість демонстративно «не цікавляться»: встають і йдуть чесати довге волосся круглою щіткою. Фак — ну чому всі тьоли моїх друзів такі до смішного однакові?! В них ще в усіх, як на сміх, А-подібні фігури. Може, вони почуваються невпевнено через практично відсутність грудей?) Майнес робиться персоною нон-ґрата одночасно зі мною. За компанію.

— Чи, може, після того, як я прислав йому sms про те, що ми нікуди не підемо, «бо Ката каже, що в тебе товста дупа».

— Ти таке написав?! От урод.

— Чого?

— Бо класно написав!

— Ги-ги. Думаю, дуже ефективним було би прийти до Аско й запитати: «Ну, що? Як там поживає твоя екс-гьорл-френд і діти?

— Ага. «А ти вже їм дав своє прізвище, чи вони все ще байстрюки?»

— Бу-га-га. Ні, таки пішли, купимо йому Різдвяний подарунок від мого брата — порно-журнал зі старими жінками.

— Уууу. Я думаю, це буде кінець нашої бьютіфул френдшіп [72], — позіхаю я. — Може, просто купимо йому журнал мод і, тикнувши пальцем у найгарнішу модель, скажемо: «Ти ба, твоя екса вже й на обкладинках. А ти так негарно з нею обійшовся! Під час твого останнього приїзду, коли ти мав сказати, що всьо, кіна не буде, все у нас капут, ти запузатив її на третю дитину! Тепер усе її село повстало проти тебе і піде з вендетою».

— Ага. І дівчина та ліпше з Африки, ніж із Сицилії.

— М-да. Бідолашна Сімейка…

Сімейкою ми кликали цього видозміненого Аско з його 28-річною відданицею. М-да, таки біологічні годинники копають у дупу й західноєвропейок, примушуючи їх чимдуж вити гнізда й заставляти їх канапами від ІКЕА. Йой, бідо моя солодка.

Коли ти після київських цін на тайське їдло (100 з копійками гривень за тарілку том-яма [73] на Подолі!) опиняєшся в рядовому тайському ресторанчику в Берліні, зжерти хочеться геть усе. Ти жаднічаєш, набираєш побільше, і щоби там якомога рясніше креветок, кокосового молока, бамбуку і зелених бобів — а патом і ґаваріт: у мєня живот баліт. Так мені мама казала, коли я з голодного переляку на першому курсі поз'їдала геть усе, що було більш-менш органічного в хаті.

Я важу якось страхітливо мало — 45 кг — тож треба напихатися. З такою вагою навіть дайвінг заборонений. Не кажучи вже про те, що я не люблю худих дівчат. А в самої можна анатомію на спині вчити. Або просто чухати об мою спину іншу спину — дуже вже вона в мене рельєфна. Тільки не від м'язів, я ж не дядя-качок.