- О, ви до всього прицiнюєтесь, навiть до емоцiй. Аж тепер менi зрозумiло, чому я вiдкинула вашi залицяння...

- Прозрiла, значить... Але це не стосується нашого розслiдування.

- Ви з глузду з'їхали, Вайзе, певне, страх смертi потьмарив вашу свiдомiсть. Iнакше б ви не влаштовували цiєї комедiї, а звернулися б до блоку пам'ятi.

- I що?

- А те, що ви б перевiрили, яку програму введено...

- Ще не було випадку, щоб електронiка спрацювала неправильно.

- Так, досi не було. Але як сталося...

- Неточнiсть у програмi - хiба не ясно?

- За точнiсть я ручуся. - Модеста кинула на нього вiдкритий, упевнений погляд. - Чуєте? Ручуся!

Вайз мимоволi знiтився, опустив очi.

- А якщо я її знайду?

- Тодi стрiляйте!

- Гаразд, так i буде.

Тримаючи зброю напоготовi, Вайз вiдступив до овального люка Обчислювального центру.

- Тiльки щоб того... без фокусiв! - гукнув до Модести. - Щоб не довелося випалювати цiєї заслонки.

- Я нiколи не принижуся до пiдлостi. Якщо я справдi допустилася такої жахливої помилки, то... Перевiряйте!

Модеста сiла до пульта i одразу ж поринула в роботу, їй хотiлось якнайшвидше ознайомитись з показаннями датчикiв температури, свiтностi, гравiтацiї, вивчити спектрограму - в касетi вже намотався грубий сувiй стрiчки.

Почулися кроки. Модеста рвучко обернулася - вираз обличчя видавав її нервове напруження. А що, коли вона справдi помилилася? Хiба така можливiсть виключена? Шпигонув острах, i по всьому тiлу пройшла млосна хвиля. I не тому, що Вайз iшов до неї з пiстолетом у руцi i кожної митi мiг вистрiлити, - її жахнула сама думка про помилку...

Вайз був похмурий, губи стиснутi, очi опущенi долi - уникав її погляду.

- Ну, що? - вихопилося у неї.

Вайз мовчки поклав пiстолет на золотистий екран, зiтхнув:

- Нiчого. Все правильно. Прошу пробачення.

Обернувся й пiшов до виходу.

- Послухайте, Вайзе! - гукнула Модеста несподiвано радiсним голосом. Це сонце якесь дивне... Розумiєте, його атмосфера...

Та Вайз наче не чув. Зiгнувшись, протиснувся в люк, i важка плита закрила його постать.

"Ну, що ж, хай заспокоїться, вiдпочине в своєму гамаку, - подумала Модеста. - У нього нервове потрясiння..."

I вже вона пройнята спiвчуттям до колеги, серце їй тисне жаль, неначе й не було iстеричної вихватки, яка мало не коштувала їй життя. От, коли вiн заспокоїться, можна буде обмiркувати одержанi параметри цього дивовижного сонця, що вже заповнило майже весь видимий простiр перед кораблем. Чомусь зовсiм не думала про катастрофу, може, тому, що виникла оригiнальна ситуацiя: перед нею незвичайне свiтило, судячи з усього, воно не вкладається нi в яку класифiкацiю. Величезна глибина дуже розрiдженої атмосфери i непропорцiйно мала маса ядра. Це ж унiкальне явище в космосi!

Аналiзуючи данi за допомогою панельного комп'ютера та час вiд часу поглядаючи на екран, Модеста поринула в матерiал i зовсiм забула, що це величне, спокiйне свiтило - смертельна загроза для їхнього "Списа". Вона милувалася цим сонцем, захоплювалась цим грандiозним явищем природи.

Вiдстань мiж "Списом" i сонцем скорочувалась на новi й новi мiльйони кiлометрiв, а ступiнь нагрiвання обшивки корабля не змiнювався. Це теж було для Модести загадковим. Як зачарована, дивилась на золотий диск, а в головi їй снувалися думки про Землю - рiдну голубу планету... Десь-то вона плине в глибинах космосу, шумлять на нiй вiтри, грають морськi хвилi, виспiвує трава. Модеста заплющила очi i все те уявила: воднi плеса, поля, лiси й гомiнкi мiста. Сон, казка, марення. Пригадала Мiжнародний ракетодром у Сахарi, немилосердно пряжило сонце... Чи й тепер стартують звiдти кораблi? Подругу свою згадала. Минуло, вважай, десять тисяч земних рокiв, коли вони з нею блукали в Карпатах... Десять тисяч... Нi, це не вкладається у свiдомiсть, мозок вiдмовляється уявити, а формулу виводить, рiвняння розв'язує...

Раптом зазвучали позивнi!

Слухова галюцинацiя? Ну, певне ж, центральна нервова система видає бажане за дiйсне,

Модеста принишкла.

- Пi-i... пi-i...

Якесь божевiлля. Модеста навiть очi заплющила.

Писк не втихав. Наче сюди, в космiчний корабель, залетiло пташеня та й квилить.

А може, це зустрiчний корабель?

Зиркнула на екран локатора - чисто. А iндикатор бортового радiо мигає!

- Пi-i... пi-i...

Нервовим порухом руки натиснула кнопку.

- Тут "Спис"... Прийом.

В горлi їй пересохло, голос тремтiв. Хiба ж сподiвалась почути людську мову? А почула:

- Патруль третього сектора. Хто ви?

Слова вимовлялися трохи iнакше, нiж вона знала, та змiст був зрозумiлий.

- Ой боже мiй... - мало не задихнулась Модеста. - Я... ми з Вайзом Омнiсiєнтом... Тут "Спис"...

- Який "Спис"?

- Корабель дальнього пошуку, класу "Праща"... Повертаючись до Землi, потрапили до сфери тяжiння цiєї зорi. - Модеста намагалась говорити чiтко i якомога спокiйнiше, але серце так страшенно калатало, що забивало їй подих. - А хто ви? Куди прямуєте?

- Я вже iнформував: патруль третього сектора. Вiтаю вас iз поверненням! - пiднесено пролунав молодий чоловiчий голос. - Ви дiсталися до рiдної Сонячної системи!

Модеста задихалася, наче риба, викинута на пiсок, i не могла сказати й слова.

- Ви мене чуєте? - тривожно спитав голос. - Що сталося?

Нарештi вона спромоглася:

- Спасибi, спасибi вам... Це так несподiвано... Параметри сонця...

- Не розумiю.

- Я й сама нiчого не розумiю...

- Бортовi двигуни в порядку?

- Так.

- Дозволяється посадка на Мiсяць.

- Але ж нi Мiсяця, нi Землi на екранi нема...

- Будете йти по радiомаяку. Щасливої посадки!

Голос умовк.

Якусь хвилину Модеста сидiла, мов тороплена. Космiчний патруль, Мiсяць, Земля... Чи не примарилось? Ущипнула себе за щоку - боляче. Отже, справдi?!

Почулися позивнi радiомаяка, i тодi Модеста поспiхом заговорила в ларингофон:

- Вайзе! Виявляється, ми в Сонячнiй системi! Чуєте? Негайно до свого робочого мiсця... Чому ви мовчите?

Вайз не обзивався.

- Хелло, Вайзе!

Мовчанка

- Ви що, заснули?

Жодного звука.

Це її стривожило. Кинулась до його каюти. Пальцi тремтiли, ледве намацала кнопку дверей.

Вайз лежав бiля лiжка - скорчений, посинiлий. Тут же поблискувала розтрощена ампулка, бiлiв клаптик паперу.

Модеста нахилилась i взяла записку.

"Ви жiнка виняткова, а я - звичайний смертний... - Вайзовi каракулi розсипались на папiрцi колючками. - Я так не можу, краще покiнчити одразу, анiж чекати, доки розжариться наша металева труна. Космос обдурив мене, я плачу йому тим же. А вас, Модесто, я справдi любив... Ненавидiв i любив. Мабуть, бiльше любив, хоча зараз це не має нiякого значення. Хай щастить вам у дослiдженнях!"

Обережно ступаючи, наче боячись потурбувати мертвого, Модеста вийшла, трохи постояла в тамбурi, обiпершись спиною об холодну переборку, i пiшла до пульта, ледве переставляючи обважнiлi ноги. Треба ж запускати силовий агрегат...

Рано-вранцi Модеста вибiгає на верхню терасу санаторiю робити зарядку, але кожного разу, вражена красою мiсячних краєвидiв, покладе руки на балюстраду i довго стоїть. Сходить сонце, i гiрськi пасма тонуть у блакитно-золотому серпанку. На передньому планi контури гiр наче прокресленi тушшю, а далi - тонуть в iмлi. Вище пiдбивається сонце, коротшають тiнi, i ось уже виграють барвами розлогi долини. Переважає зелений колiр, адже атмосферу на Мiсяцi люди створили на взiрець земної, i рослиннiсть тут земна. До того ж i доба така сама, як на Землi. Мiсяць примусили обертатись навколо своєї осi з чималою швидкiстю. Лише тяжiння нагадує Модестi, що вона вiдпочиває не в Карпатах. Тут ходити легко, наче й не йдеш, а перелiтаєш з мiсця на мiсце.

До всього цього астронавтка звикла досить швидко, от тiльки нiяк не могла звикнути до цифри на календарi - 11 200 рiк. В космiчну подорож вони з Вайзом вирушили 2100 року...