Зазвучала тиха, нiжна мелодiя. Геннадiй зупинився, приготувавшись зробити перше "па", Ярина поклала руку йому на плече - i попливли, полинули в танцi.
"Познайомитися з її мамою, обов'язково, - думав Геннадiй. - Екскурсiя на Землю, а я ж повезу експонати, та найкращий серед них..."
Яринi було дуже нiяково: наче пiдслухувала. Чи попередити? Це його вiдштовхне... Сказала:
- Може ви, Геннадiю, завiтаєте до нас? Познайомитеся з моїми батьками...
- Охоче! - вигукнув юнак i одразу подумав: "Ох, i здорово! Як збiгаються нашi намiри!"
Посмiшка знову освiтила їй лице, i вiн ледве стримався, щоб не пiдхопити дiвчину на руки.
III
Яринину маму в Лунополiсi знали, звичайно, всi. Спочатку як лiкарку, а потiм як матiр першої дитини на Мiсяцi. I не лише знали, а й поважали. Деякi жiнки навiть заздрили її популярностi. Отож, ковзнувши оком по Карточцi польоту, черговий космодрому приязно сказав:
- Ви помолодшали, доктор!
- Дякую за комплiмент.
Пасажирка, схиливши голову, поспiшливо пройшла до шлюзу.
- Щасливого польоту! - гукнув навздогiнцi черговий, та вона не обернулась, бо вслiд iшли iншi пасажири, а надто поспiшав молодий археолог з чорним лискучим саквояжем у руцi. До старту лишалися лiченi хвилини. Ось уже овал невеликого люка пасажирського вiддiлення наглухо закрився, у шлюзi замигала зелена лампочка, i черговий натиснув кнопку. Гофрована труба шлюзу поволi склалася в гармошку i разом з кабiною чергового в'їхала в тунель. Тепер лише на телеекранi можна було бачити, що робиться, назовнi, за сталевим щитом.
Навколо ракети заклубочилась бiла хмара, i сигароподiбна машина, зблискуючи на сонцi, легко пiшла в темно-оксамитове небо Мiсяця.
Саме в цей час до кабiни чергового пiдбiг високий чоловiк у сiрому спортивному костюмi. Певне, дуже поспiшав, бо захекався, а на чолi виступили крапельки поту.
- Хотiли щось передати дружинi? - спiвчутливо спитав черговий. - На жаль...
Чоловiк i сам уже побачив, що спiзнився.
- Ех... - махнув рукою i, нiчого не сказавши, побрiв назад.
На перонi електрички на нього чекала дружина.
- Це чортзна-що! - процiдив сердито. - Ну, як ти могла?
Вона мовчала. Видно було, що їй дуже тяжко, обличчя аж потемнiло вiд тривоги.
- Ти розумiєш, що накоїла?
Чоловiк окинув холодним поглядом її беззахисну постать. Губи їй здригнулися, та вона здужала стулити їх i мовчала.
Нарештi пiдiйшов вагон, i вони поїхали.
А в цей час Ярина лежала в пасажирському салонi, умлiваючи вiд радостi й страху. Радiла, що нарештi летить до вимрiяної Землi, боялася, що коли батько дiзнається та попросить начальника космопорту...
Почувши її гарячий шепiт, Гена спробував усмiхнутись, але усмiшки не вийшло - вiд перевантаження набухають щоки, губи не слухаються. Але все-таки почав заспокоювати дiвчину. Ну, й Селенiтка! Запрацював механiзм Космiчної траси, i тут уже нiякий начальник не може завернути ракету...
Салон тiсний, лежаки розташованi вiялом - ногами до середини, головами - до м'якої оббивки. Мiсця Ген-надiя i Ярини поруч, i, коли через наростання швидкостi не можна було перемовлятися, вона все-таки вловлювала його думки:
"Ох, i здорово... мама молодчина, згодилася. А той мало не впiзнав... треба було бiльше гриму... А як витримає посадку... витримає... важко буде... витримає..."
"Так, мама добра, - думає й собi Ярина. - Та коли б не Гена, - нiчого б не вийшло. Ну, й мастак говорити! А як це дотепно iз гримуванням... Адже медконтроль не пропустив би нiзащо... А менi й нiчого... Невже це справдi я лечу? Чи, може, це сон? Марення наяву?"
Ярина хотiла пiдвести голову, щоб подивитися на Гену, окинути поглядом округлий салон з мовчазними пасажирами, сiпнулася й не змогла навiть зрушити з мiсця. В очах попливли рожевi кола, у вухах зашумiло. Голова була важка.
"Значить, таки правда: лечу! - подумала Ярина. - Ми в космосi".
Раптом вiбрацiя стихла, зникли шуми, i стало так легко-легко. Ярина аж усмiхнулася, здалося, що вона пушинка, i, коли б не ременi,- опинилася б пiд плафоном, що бiлястим оком дивився зi стелi, так само оббитої м'яким коричнюватим пластиком.
- Ну, як? - iз-за бортика на Ярину дивився Гена. - Правда, гарно?
- Так.
- Тiльки лоскiтно трохи.
Почувся голос стюардеси:
- Можна перевести лежаки в положення "сидячи". Кнопки праворуч.
Тепер пасажири сидiли кружка i могли бачити одне одного. Ярина скинула беретик, i голубе волосся хмариною знялося над головою.
- Пробачте, - звернувся до неї статечний чоловiк, витираючи хусточкою розчервонiле обличчя. - Я думав, що ви - доктор...
Ярина не знала, що йому сказати, але й тут її виручив Геннадiй:
- Її завжди плутають з мамою. Дивовижна схожiсть!
Чоловiк недовiрливо мгукнув, але бiльше в розмову не встрявав. А Геннадiй так i сипав:
- Перший екзамен, Ярино, ви склали успiшно, Земля вас любить, це ж ясно, обiйми її будуть мiцнi, але не бiйтеся, витримаєте, лежаки амортизують, i, мiж iншим, давайте перейдемо на "ти", у космосi, в невагомостi, згода?
Дiвчина зашарiлась, опустила очi. Не встигла нiчого сказати, як вiн провадив далi:
- Так ось, Яринко, тiльки ми ступимо на борт великого космiчного корабля, перед тобою одразу...
- Якого корабля? - перебила Ярина. - Про що ви кажете?
- Не "ви", а "ти", ми ж домовились, i космос цьому свiдок. А про що я кажу? Про Землю. Це ж великий космiчний корабель, i всi люди - космонавти. В ескадрi, яку Сонце веде на просторах Всесвiту, Земля - найкраще устаткований корабель. Якi багатi палуби i трюми! Якi розкiшнi басейни! Це не те, що твiй Мiсяць - нi атмосфери, нi води...
Геннадiй дав волю своєму красномовству. Хлопець i так був не з мовчунiв, а тут ще кортiло похизуватися перед дiвчиною. Часом i Яринi вдавалося вставити слiвце, але вона охоче слухала. Геннадiєвi балачки вiдвертали її вiд нелегких думок про посадку "на борт великого космiчного корабля", заглушували тривожнi передчуття.
Висмоктавши iз тюбикiв "обiд", Геннадiй комiчно заплямкав i сказав:
- Калорiї... А на смак наче зубна паста. Ось побачиш, яка смакота на Землi! Пiдемо в ресторан...
Дiвчина вiдчувала - Геннадiй i сам побоюється, може, тому й словами сипле. Зiтхнула:
- Скрiзь побудемо на зеленому вашому... твоєму кораблi. Якби тiльки...
Та як не готувала себе Ярина до приземлення, воно виявилось у сто крат страшнiшим i тяжчим.
- ...Просьба до пасажирiв зайняти положення "лежачи".
Ярина дивилася на плафон, i в мiру того, як її голова наливалася свинцем, свiтло плафона пригасало, тьмарилось i нарештi погасло. Тiло терпло, нiмiло вiд жахливого болю, Яринi здалося, нiби на неї обвалилася гора. Вiдчуття болю зникло, тiльки перед очима плавали чорнi плафони, i з них падали снопи чорного промiння. Оце i є смерть? А що ж буде...
Ракета ввiйшла в густi шари атмосфери, i навстрiч їй шугнула Земля.
IV
Перше, що почула Ярина,- монотонний, заспокiйливий шум. Наче їй щось шептало: спи, спи, спочинь...
Розплющила очi - над нею похитуються густолистi крони дерев, i крiзь те зелене мереживо голубiє якесь незнане видиво. Небо? Невже то небо?
Зажмурилась, розплющила знов - не зникає. Дерева похитуються пiд вiтром, шумлять, а воно - глибоке, бездонне - обiймає все: i гаї з їхнiми шумами, i моря, i гори... Яке ж воно прекрасне...
Ярина дивиться i п'є, п'є небесну голубiнь, i їй легшає в усьому тiлi. Ой, як нiжно колихають її долонi Землi! Глибоко в небi зринають якiсь темнi грудочки. Птахи ширяють, ну, звичайно ж, то птахи. Ось вони спустились нижче. Крила, крила... Це ж чудо природи...
- Ожила! Чуєте, вона розплющила очi!
Чий це голос? Хто це говорить? Ярина силкується щось пригадати, але нiяк не може зосередитись. Поряд гомонять, вона пробує повернути голову, i, коли це не вдається, скошує очi, щоб таки побачити, хто тут є. Нiкого не видно, тiльки дерева iз свiтло-коричневими та бiлими стовбурами. Помiж гiллям пурхають пташки, в деяких червонястi вола, а на самiсiнький вершечок бiлокорого дерева сiв довгохвостий бiлобокий птах, гойднувся кiлька разiв, заскреготав i полетiв геть. Ярина проводжала його поглядом, i нараз їй здалося, що й дерева рушили вслiд за тiєю птицею.
