Рожевий раптом зупинився, не дiйшовши до скелi метрiв п'ятдесят, почав жваво жестикулювати руками, потiм обернувся i сiв спиною до печер. Петро торкнувся його плеча, але вiн навiть не глянув на нього. Щось таємниче, побожне було в усiй його постатi. Особливий настрiй охопив i Яворовича, вiн мимоволi пройнявся урочистiстю хвилиш: I жовтий оцей серпанок, i поза Рожевого, i непорушнiсть отих, що в скелi,- все це наповнювало душу якоюсь невимовною тугою. I це була туга неземна, може, це навiть i не туга, а щось iнше торкнулося гарячого серця iнопланетної iстоти.
Щоб звiльнитися вiд цього почуття, Петро стряснув головою i рушив до ближчої печери.
В широченнiй пащi - тiсний натовп венерiйцiв, вони нiмо дивляться на нього, але жоден не обертається спиною. Що це має означати? Може, вони тепер вважають його своїм ворогом?
Яворович пiдступає ближче - не рухаються. Стоять плече в плече, тiльки вузький прохiд посерединi залишили. I те, що по цьому проходу нiхто не рухається, що вiн зяє, як нацiлена в тебе чорна трубка, ще дужче пiдсилює гнiтючiсть моменту.
Вийняв лiхтаря i, пересилюючи себе, пiдiйшов до самiсiнького входу. Мурашки пробiгли в нього по шкiрi, коли побачив, що ясi цi венерiйцi мертвi. Пiднiс лiхтаря, бризнув слiпучим промiнням в застиглi обличчя - вони тiльки багряно сяйнули сухими очима. Петровi здалося, що на якусь мить мумiї ожили, що вони зараз заворушаться i тодi станеться щось страшне. Але мертвi стояли непорушно.
Яворович пiшов у прохiд, присвiчуючи собi лiхтарем. Iти було моторошно, але вiн iшов i йшов, наче його магнiтом тягло у темну глибiнь. Поступово заспокоївся, навiть торкав мумiфiкованi постатi. Вони були твердими, як камiнь, жодна мумiя не розсипалась на порох. По обох боках проходу стояли на вiчнiй вартi воїни Країни Щитiв. "Це i гiгантський мавзолей, - думав Петро, iдучи в глиб печери, - i музей iсторiї. Це ж їхнi герої, що боронили свою землю, може, протягом багатьох столiть..." I скiльки вiн не йшов - перед ним усе зблискували багрянцем їхнi сухi очi. Здається, цiй печерi й кiнця не буде. Яворович вернувся i, вийшовши з цiєї гiгантської гробницi, полегшено зiтхнув.
Упевнившись, що венерiєць так само сидить, заглиблений у себе, космонавт обдивився ще кiлька жител мертвих. I всюди бачив нескiнченнi лави мумiй. їх тут не тисячi, а, мабуть, мiльйони. Певне, всiх своїх предкiв поселили тут шанобливi венерiйцi Країни Щитiв. Тепер Яворович здогадався, чого Рожевий, перед тим як розпочати велике дiло, прийшов вiддати шану своїм предкам. Про що вiн зараз думає, непорушно сидячи перед ними? Може, вiн вбирає в себе їхню вiдвагу i мужнiсть? Чи, може, дає мовчазну присягу боротися проти напасникiв так, як боролися вони?
Нарештi венерiєць пiдвiвся i твердим кроком пiшов до печери. Повернувся iз сизою трубкою i жмутом стрiл у руцi, за плечима висiв трикутний щит. Петровi кортiло спитати: в кого вiн узяв зброю - у брата? батька? дiда? Але як спитаєш, коли в них тут немає звукової мови...
Там, де стежка повертає в хащi, Петро оглянувся на Долину предкiв, повиту жовтавою iмлою. "Рибини", як i перше, виривалися iз скель у широкий свiт... Помiтив i групу венерiйцiв, що йшли внизу - мабуть, принесли ще когось iз полеглих. "Цiкаво, як вони мумiфiкують? - подумав Яворович. - При нагодi треба дiзнатися".
Знову пробиралися хащами, пильно оглядаючи мiсцевiсть, щоб не потрапити в яке-небудь поселення. Мабуть, Рожевий був упевнений, що їх розшукують.
Побачивши дерева-антени, Петро стрепенувся: це ж той лiс, куди вiн упав i де його поранили завзятi сини Країни Щитiв! Тепер трубчастi дерева оточували їх з усiх бокiв. Молодець Рожевий - привiв! Але чому вiн так скрадається, як леопард? Навiщо вiн затис пiд пахвою свою смертоносну трубку? Петро вдивлявся у жовту iмлу, сподiваючись побачити крило лiтака, i груди йому розпирало хвилювання. Думав про свiй апарат, як про живу птицю, яка давно вже чекає на нього. Може, хоч тепер вдасться налагодити зв'язок з "Астероїдом"...
Нарештi крiзь густий серпанок помiж темно-синiми трубами дерев забiлiло крило його лiтака! Петровi нараз привидiлось, що воно схитнулося. Та це, мабуть, вiд того, що вiн так швидко iде... Он воно бiлiє, наче сонячне вiтрило!
СВIТЛО ПРОТИ СПИСIВ
Петро почув якийсь приглушений шум, але не встиг добре прислухатись, як щось шугнуло в повiтрi i бiля них угруз дебелий спис. Рожевий блискавично скочив за стовбур i пiд його прикриттям почав одстрiлюватись iз своєї трубки.
Яворович став за товсте дерево, вийняв iз скафандра лiхтаря. У вiдповiдь на стрiли Рожевого летiли списи. Придивившись, Петро помiтив Голомозих, що ховалися за деревами метрiв за п'ятнадцять звiдси. "Чого їм тут треба? - тривожно подумав Яворович. - Невже й вони дiзналися про лiтак?" Перебiг до iншого дерева, ближче. Виглянув - так i є, цiлий натовп порається бiля апарата, а цi, що зi списами, очевидно, прикривають їх. Там i сям помiж деревами лежать убитi - i Голомозi i Волосатi, видно, бiй зав'язався перед приходом Петра i Рожевого. От клятi, вирiшили захопити лiтака!
Яворович дiяв обачно, але рiшуче. Оглянувся - його супутник причаївся за деревом позаду, значить, йому не зашкодить... Пiдняв лiхтаря i ввiмкнув свiтло, не мазера, а рефлектор Слiпуче промiння просвiтило лiс, i вороги, покидавши списи, затуляючи обличчя руками, кинулися врозтiч. Деякi натикалися на дерева, стукались об них .своїми голими головами, i Петро з жалем подумав, що цi - ослiпли. З жалем, бо вiн не хотiв їх калiчити, а тiльки налякати. Блиснув ще раз, ще, i свiтло погнало голомозих воїнiв так, як ото вiтер жене пушину. Охопленi безмовним жахом, вони забiгли, мабуть, безвiсти.
Петро, а за ним i його супутник, пiдiйшли ближче до лiтака. Тi, що порались бiля нього, певне, не помiчали їх. Рожевий спрямував туди трубку, i коли б Яворович вчасно не зупинив його - отруйна стрiла вразила б чиєсь сухорляве тiло. А навiщо це - адже вони без списiв, та й не треба їх розганяти, хай спочатку витягнуть лiтака...
Ставши за деревами, Яворович i Рожевий мовчки спостерiгали за роботою. "А цiкаво, що вiн подумав, коли я розiгнав голомозих? - мiркував Петро. Та, правда, вiн не повинен дивуватися, адже я для них - Могутнiй Захисник..."
Голомозi робiтники працювали мляво, але методично, без метушнi. Одна група вибирала грунт бiля загрузлого крила, а iнша, накинувши мотуззя на крило, що стирчало вгору, тягнула його на себе. Крило ледь помiтно схитнулося, опустилося трохи i знову стало непорушним. Плетиво мотузкiв натягнулося струнами.
"Нiчого, дiло йде... - радо подумав Петро. - Налягайте, налягайте, якби тiльки вашi шворки не порвалися. А поставите так як слiд, я вам продемонструю його лiтальнi якостi, довiку не забудете!"
Пiдiйшов ще ближче - хотiлося краще розглянути цих нещасних, що колись були вiльними особами, а тепер, мов роботи, слухняно виконували чужу волю. Дивився на їхнi застиглi, як маски, обличчя i думав про Головатих, думав з якоюсь ворожiстю i тривогою. Хотiлося бiльше дiзнатись про них, навiть вивчити їхнє життя, але водночас внутрiшнiй голос застерiгав од цього. Подих небезпеки холодив серце.
Ще раз схитнулося крило, ще, помiтно опустилося.
Якiсь вони жорстокi, бездушнi iстоти, отi Головатi. Пiдкорили собi всю планету, навiщо їм iще Країна Щитiв? Мабуть, щоб не було прикладу для iнших, не iнакше. Яворович вiдчував, як у ньому накопичується i закипає ненависть до поневолювачiв. Ще жодного з них вiн не бачив, а вже ненавидiв їх всiєю душею.
Крило осiдає, осiдає, лiтак вирiвнюється.
Петро наче дивиться нiму кiнокартину - Голомозi працюють мовчки.
Ще зусилля, ще!.. Готово! Апарат стоїть горизонтально.
Яворович оглянувся на свого товариша - Рожевий наче прикипiв до темно-синього стовбура. Але як тiльки Петро рушив до ракетоплана, вiн почапав за ним, немов тiнь. Трубка його темнiла пiд лiвою пахвою, готова почастувати стрiлою кожного, хто стане на завадi. Але оцi Голомозi були беззбройними. Вони нiби й не бачили Яворовича i його супутника продовжували поратись бiля апарата.
