Новик повертав костомаху на всi боки, мовчки обмацував (хоч крiзь грубi рукавицi що можна вiдчути?), потiм сказав:
- Даремно жартуєте, колего. Цiлком iмовiрно, що й Гомо... Це гомiлкова кiстка... так, так... А кому вона колись належала, треба буде ще встановити.
- Нiчого собi органiзмик, холєра ясна! - вигукнув Микола, ставлячи кiстку сторч. - Вище нашого зросту! Гомiлочка... Це вже серйознiше, нiж черепашки.
Тiльки пiднявши руку, вiн сягав верхнього кiнця кiстки. Поклав, усе ще дивуючись з такої "холери ясної".
- В умовах Марса, може, це - норма,- зауважив Новик.- А взагалi, Природа конструює ще й не таких гiгантiв... Гадаю, ми тут знайдемо ще дещо...
Маленькими лопатками багато не вкопаєш, а все-таки за кiлька годин марудної роботи вони видобули ще троє велетенських ребер, що очевидно належали тiй самiй особi, кам'яне зубило i шкребок.
Цих знахiдок було досить, щоб на все життя прославити кого завгодно з археологiв, проте Новик був явно розчарований.
- Що з вами, Костянтине Федоровичу? - подивився йому в вiчi Микола. Холєра ясна! Невже ви не радi?
- Я шукав Гомо Сапiєнса... - буркнув Новик.
- А-а...
Рудий швидко змiркував: останки гiгантського Марсiануса Габiлiса* геть пiдривають гiпотезу вченого про марсiанське походження людства.
______________ * Вiд "Гомо Габiлiс" - Людина Умiюча.
Наступного дня Костянтин Федорович занедужав i розкопки провадили вже без нього. Кожну знахiдку, проте, реєстрували: "З поховання, вiдкритого проф. Новиком", наївно сподiваючись втiшити самолюбство вченого. А йому було зовсiм байдуже, глибока апатiя охопила тiло й душу, чоловiк лежав пластом, тупо дивлячись на пластикову обшивку стелi. Вiн, звичайно, знав, яке велике значення для науки мають цi розкопки, i все-таки радостi не було.
Майбутнi бiографи вченого назвуть цей перiод "кризою iдеї". Воно й схоже на те, бо навiть така унiкальна знахiдка, як вiдомий в усьому свiтi череп марсiанського гiганта, не зворушила його.
Череп вiдкопали десь на сьомий день виснажливої працi. Порiвняно з кiстяком Марсiануса, якому вiн i належав, череп був маленький, i що найважливiше - складався з однiєї суцiльної кiстки. Жодного шва! Тiльки в скронi застряг блискучий гострий камiнець.
Коли череп занесли в iзолятор, Костянтин Федорович довго i мовчки розглядав його з усiх бокiв, навiть помацав той кам'яний наконечник, а вiддаючи, тiльки й сказав:
- П'ятсот грамiв...
Це означало, що мозок викопаного марсiанина був мiзерно малий. Колеги висловлювали припущення: може, цей марсiанський примат розвинувся згодом до високого iнтелектуального рiвня, розкопки тiльки ж почалися...
Костянтин Федорович кривився на тi слова i заперечливо хитав головою. Хiба ж не ясно, що череп без швiв не давав нiякої перспективи? Де вже тут говорити про гомо сапiєнса - людину розумну... Очевидно, еволюцiя тут iшла по тупиковiй лiнiї, зовсiм не так, як вiн змоделював її в своїй гiпотезi.
А на верхню щелепу, в якiй усi зуби зрослися в одну кiстку, Новик не схотiв i дивитися.
- Дайте менi спокiй з тим дегенератом! - буркнув роздратовано. - Вiн запiзнився на фестиваль Розуму...
- Влучно сказано. Запiзнився, холєра ясна! - Микола Рудий обережно поклав щелепу у пластмасовий мiшечок. - Та не сумуйте, Костянтине Федоровичу, ще ж не весь Марс розкопано.
Iнколи Новик просто заздрив своєму колезi. Може, отак i слiд жити, не вигадуючи казна-чого?
IV.
А проте Костянтин Федорович думав про того марсiанського мiнiцефала i тут, уже на Землi, сидячи в електрокарi. Та, власне, топ незграбило весь час не виходив йому з голови, з тiєї митi, коли вiн розглядав череп, маленький череп з великими очницями. Як то йому жилося на березi моря? Як вiн сприймав мiнливий свiт? Чи мислив хоч трохи? Авжеж. Череп був напакований нейронами надзвичайно щiльно, а великi очi вбирали широченну панораму. Великi i, звичайно, дуже випуклi... Та вiн же ось ними дивиться - сам Новик - аж дух захоплює! Далеко внизу котяться безконечнi хвилi золотого моря, а високо вгорi пливе золоте кружальце, i вiн, марсiанин, добре знає: хоч воно й невелике, те кружальце, а випиває море, i доки прилетять сюди дiти Голубої планети, навколо буде сама пустеля... О, щось з'явилося в небi, якась цяточка, бiльшає, зблискує... Космiчний корабель. Вiн добре знає: то летить експедицiя на Марс, там i вiн, Костянтин Новик, вiн знайде мої останки. Чиї "мої"? Та Новика ж, адже i я - Новик. Ми ж дiти одного Сонця, одного Сонця...
- О, холєра ясна, прибули!
Костянтин Федорович клiпнув - немає золотистого моря, i вiн уже не високий та дужий марсiанин, а знесилений, кволий чоловiк, який дивиться на свiт маленькими примруженими очима. До нього долинає шум i гам космодромного вокзалу, товаришi, пригинаючись, вибираються iз електрокара.
Радiснi обличчя, усмiшки, вигуки i навiть зойки.
Квiти... Якi ж вони яскравi, якi красивi земнi квiти!
I музика пiд голубим небом, i нiжний вiтерець...
А в Костянтина Федоровича стиснулось серце вiд передчуття якоїсь бiди. Скiльки тут людей юрмилось! А вiн вiдчував порожнечу. Що сталося? Певне, щось сталося: нема Олени...
Ще водив поглядом по юрбi, а груди холодила безнадiя, вже знав: її тут нема.
Ох, як запекло, защемiло серце! Перепочити б... Он там, де лава пiд стiною. На ногах нiби гирi, важко пересувати. А як же той марсiанус?..
Нарештi сiв, маленькими ковтками хапаючи повiтря, наче пив окрiп. Душно. Заросле обличчя зросилося потом. I чого той Микола галасує? У присмерку з'явилися якiсь тiнi.
- Пробач, Костю, що спiзнились. Михайло... Поки впорали малого...
Голос нiби Оленин... Так, так, це вони з Михайлом. А малий... Спiзнились... Нi, це вiн запiзнився... Тривожний скрик:
- Що з тобою, Костю? Ти занедужав?!
- Холєра ясна! Чоловiк непритомний, а вони з квiтами... Мерщiй, мерщiй, лiкарю!
Микола Рудий шарпнув йому сорочку, гудзики посипались додолу.
Чиїсь тремтливi пальцi торкалися його руки, а вiн уже стояв на березi золотистого марсiанського моря, високi дужi ноги омивало тепло, пiд округлим черепом без єдиного шва билася думка: "Звiдки цей колiр? Звiдки цей колiр?" I водночас вiн бачив, як там, на далекiй Землi, бiля нього пораються троє лiкарiв, чув невдоволене бурчання Миколи Рудого i Оленине схлипування:
- Спiзнились...
"Усi кудись спiзнюються, а Сонце випиває море, крiзь воду просвiчує пiсок - майбутня пустеля... Он чому колiр золо..."
Новик полегшено зiтхнув, i це було його останнє зiтхання.
