"А вiн дуже гарний", - майнула думка.
- Будь ласка, яке прохання?
- Принесiть менi дiамант.
"Оце так маленьке прохання! Нi, вiн таки божевiльний".
- Чому у вас такий подив на обличчi, а в очах... ляк?
- Бо це... дуже коштовна забавка. Де ж я вам вiзьму?
- У мене був... Певно, вони його знайшли там, де впав мiй апарат. От я й прошу: нехай повернуть.
- Навiщо вiн вам?
- Та так, потрiбен.
Анiта пiдвелася.
- Ну, що ж... я скажу докторовi Фрагу.
- Я був би вам вельми вдячний, Анiто.
Вона взяла свої черевики i так стояла, тримаючи їх у руцi.
- I ще одна просьба, яку ви можете виконати, вийшовши звiдси. Надiшлiть президентовi телеграму вiд мого iменi: "Прошу викликати мене для важливої розмови. Туо, космiчний мандрiвник". Я б йому все розповiв...
- I ваша адреса...
- Адреса? Лiкарня, звичайно. У вас... таке занепокоєння на обличчi, Анiто. Чого б це?
- Та нiчого... стомилася. Ну, гаразд, телеграму я пошлю зараз.
- Так, так, це дуже важливо! До речi, а де ви живете?
- Крутий спуск, двадцять один, квартира дванадцять, - машинально вiдповiла Анiта. - А навiщо це вам?..
- Може, коли в гостi прийду! - усмiхнувся Туо. - Можна?
- Приходьте. А зараз до побачення.
- До побачення. I знаєте що... А чи не змогли б ви принести якогось птаха, ну, хоча б голуба, бiлого...
- Постараюся.
Поклала палець на червону кнопку в дверях, i її одразу випустили. В коридорi мало не налетiла на осоружного сержанта.
8
Наступного дня, коли Анiта чергувала у своїй клiнiцi, її покликали до кабiнету номер тринадцять. Фраг сяяв - петляв бiля свого столу, потираючи руки.
- Молодець, Анiто! Дiло йде на лад!
Дiвчина запитливо подивилася на нього, явно не розумiючи, про що саме йдеться. Туо так говорив про нього, що...
- Ви звернули увагу - каже, що президентовi все розповiсть?
- Здається, так. Але ж хiба президент...
- Сподiваюсь, ви послали телеграму?
- Нi... ще нi...
- Оце погано. Так хорошi друзi не роблять. Пообiцяли - значить надiшлiть. I квитанцiю йому вiднесiть.
- Хiба президент читатиме телеграму... з психiатрички?
- Це вас не стосується. В канцелярiї президента є кому читати. Негайно пiдiть на телеграф i надiшлiть. Сьогоднi ж вручiть йому квитанцiю.
Анiта переступила з ноги на ногу, похнюпилась.
- Я хотiла вам сказати... боюся до нього заходити. Хворому, знаєте...
- Та нiякий вiн не хворий! Симулянт. Вигадав собi легенду про сузiр'я... Хоче викрутитись, от .i симулює, невже вам не ясно?
- Ще почне дiаманта вимагати...
- Вiн справдi втратив дiамант в оазi, коли його пiдбитий лiтак упав на вишку...
"Зараз нагадає про нареченого, - подумала Анiта. - Це вже занадто".
- ...де був на посту ваш наречений, - докiнчив Фраг. - Ну, щодо цього дiаманта, то ми ще розберемося... А що вiн симулянт - сумнiву нема.
- Нi, я до тiєї... палати не пiду. Якщо навiть... Бо що йому завадить симулювати напад на мене?
Фраг зупинився бiля столу, окинув критичним поглядом ЇЇ постать. "I кому ти така потрiбна? - подумав. - Нiжки, правда, гарненькi, а пика - як сокира. Треба справдi бути божевiльним..." Уголос промовив:
- Ну, що ж, погуляєте в саду пiд наглядом сержанта. Але про змiст розмови вам доведеться доповiсти. А зараз - на телеграф!
На телеграф Анiта заскочила тiльки пiсля роботи.
Жiнка, що приймає телеграми, прочитавши пiдпис i зворотну адресу, пiдвела голову i ковзнула поглядом по Анiтиному обличчю, але не сказала нiчого. Анiта заплатила, одержала квитанцiю i поспiшила до виходу, наче за нею хто гнався. Полегшено зiтхнула на тротуарi. Суцiльний потiк машин металевим полозом вилискував, звивався на перехрестi, роздiлявся надвоє, натроє, - множився, заповнюючи кам'янi жолоби вулиць. Дивилася i думала: а може, не їхати до Туо? Дiстатися додому, до мами, втекти вiд цього вирячкоокого полоза i... Фрага. Нехай тодi лютує...
Повернула за рiг i незабаром опинилася в рибному кварталi. Гострий запах риби нiби повернув її до дiйсностi. Куди це вона йде? Що з нею трапилось? Зупинилася бiля маленької кав'ярнi - просто на тротуарi, на високих металевих нiжках стояла жаровня з тлiючим вугiллям, на столику лежав свiжий восьминiг, всiяний маленькими круглими присосками. Анiта кивнула, поклала на прилавок монетку, i господар за кiлька хвилин засмажив їй спритно вiдтяте рожеве кружало м'яса. Воно соковите, схоже на телятину, але їла без апетиту. Нехотя вiдкусуючи маленькi шматочки, думала про своє. Ну, що ж, вона поїде, але поговорить iз Туо вiдверто, зовсiм вiдверто. Тим бiльше, що його випустять у сад.
В автобусi заспокоїлась остаточно. Де й дiлися її страхи, аж дивно було, що боялася Туо. Вiн такий прихильний до неї, такий гарний i... добрий. Безперечно, вiн аж нiяк не божевiльний, та вiн же й сам про це казав: i фiзично, i психiчно цiлком здоровий - це ж його слова. То чому ж - симулянт? Глупство.
На зупинцi вискочила бадьора, ступала пружно, помахувала сумочкою.
В тiсному вестибюлi знайомого корпусу стовбичив сержант. Кивнула, замiсть привiтання, i присiла на стiлець бiля тумби з телефоном. Нiчого не казала, не просила - сам знає! Сержант подивився на неї скоса i пiшов по коридору. Вiдчинивши дверi, голосно гукнув, так, щоб i вона почула:
- До вас прийшла... симпатiя!
"Нахаба, грубiян", - подумала Анiта.
На порозi став Туо.
- Що це за звичка - ображати дiвчат? - сказав, дивлячись у вiчi сержантовi. - Я раджу вам попросити вибачення.
- Вибачення? - пирхнув сержант. - Принцеса знайшлась! Проходьте вже, проходьте.
Туо пiдступив ближче, не вiдриваючи погляду вiд сержантових очей.
- Вибачтесь, вибачтесь, - повторював тихо, але чiтко, з притиском. Зараз, цiєї ж митi вибачтесь!
Сержант позадкував, якось дурнувато хихикнув, потiм випнув груди, поправив ремiнь з кобурою i пiдiйшов до Анiти. Дiвчина подумала, що вiн почне комiкувати, але нi, обличчя в нього було застигле, в очах винуватiсть i благання.
- Пробач менi, Анiто...
Все ще не розумiючи - жартує вiн чи говорить серйозно, Анiта мовчала.
Раптом вiн став на колiна i тремтячим голосом почав благати:
- Пробач, дуже тебе прошу, Анiто, я ж не хотiв, Анiто, не знав, що...
Вiн бурмотiв, схиливши голову, i Анiта не стримала усмiшки. Великодушно торкнулась його плеча:
- Встаньте, я на вас не серджусь!
Сержант пiдхопився, кивнув головою i мовчки вiдiйшов набiк.
Туо, що з зосередженим виглядом спостерiгав цю сцену, втомлено пiдiйшов до Анiти i привiтався з нею за руку.
- Спасибi, що ви прийшли, Анiто. У вас дуже добре серце.
Вона вийняла з сумочки квитанцiю:
- Телеграму президентовi надiслала.
- Дякую. Тепер, я сподiваюся, дiло пiде на лад.
"I цей каже "на лад", - подумала Анiта. - Кому ж краще вдасться: йому чи Фраговi? От якби йому..."
Туо подивився на неї так, наче вперше побачив.
- А птах? Про голуба ви забули?
Анiта знiтилася.
- Розумiєте... не змогла впiймати, не даються в руки.
Вiн тiльки зiтхнув.
У саду сержант їм не заважав розмовляти, плентався далеко позаду - аби не спускати з очей. Туо стежив за птахами. Випурхне горобчик - вiн проводжає його поглядом, сяде на гiлку чорний великий шпак - Туо зупиняється i не зводить з нього очей. На дорiжках зустрiчалися хворi в халатах - декотрi стояли, iншi ходили туди-сюди, як заведенi. Анiта на них не зважала, наче навколо на сотню миль не було й душi.
- Уважно слухайте, Туо. Фраг плете на вас густу сiтку, але я... я не хочу брати участi в цiй безчеснiй грi.
Поспiшаючи, збиваючись, вона розповiла Туо про все. I про мiкрофони та об'єктиви, i про те, що Фраг вважає його симулянтом, i що саме цей "доктор" наполiг вiдiслати президентовi телеграму, бо, правду кажучи, Анiта не хотiла цього робити, бо добре знає: президентовi навiть не скажуть про телеграму з психiатрички.
