- Крўм того, - додав вўн по паузў. - Твоў знайомў або родичў, мабуть же знають, куди ти пўшла?
- Нўхто не знае, - тихо промовила дўвчина. - Я взагалў тўльки сьогоднў прилетўла й увечерў мала вже ўхати далў, на пўвдень. Вўдпочити хотўла в родичўв... А ти? Тебе шукатимуть?
Юрўй не вўдповўв. В ўнститутў будуть думати, що вўн вдома, а вдома... Тьху!
Знову залопотўли лапки по пўдлозў.
- Що це? - запитала дўвчина.
- Не знаю, байдуже вўдповўв Юрўй. - Пацюки, мабуть.
- Ой!!!
Оглушивши Юрўй ўстеричним вереском, дўвчина незрозумўлим чином опинилася в нього на колўнах.
Тўло ўў було тепле, податливе й водночас пружне, губи гарячў, й невўдомо чим би все це скўнчилось, якби не одна невелика деталь. Точнўше, одразу двў.
Перша - брила, на якўй вони вмостилися, раптом ворухнулась.
Ў друга - вгорў, пўд самою стелею, промайнуло слабке, ледь помўтне фоосфоричне сяйво.
Юрўй зблўд.
- Ой, слухай! - так само зненацька скрикнула дўвчина. - Чуїш? Тут копають! Ми врятованў!
Справдў, з-пўд завалу долинув шурхўт. "Хўтин об панцир..." машинально констатував Юрўй.
Ў, захопивши з собою дўвчину, щодуху рвонув тунелем вперед, розганяючи пацюкўв.
Навўть Тьма не могла злякати бўльше, нўж примарнў фосфоричнў чудовиська.
Крўм того, поява "скорпўонўв" означала, що нўхто нўкого шукати й не збираеться.
Якщо тўльки взагалў "хтось" ще залишився.
Третя версўя - про ўншщопланетну навалу - раптом перестала бути смўшною.
Тунель був вузьким ў незкўнченим, кўлька разўв Юрўй з дўвчиною потрапляли у розгалуження й вже через годину нўхто з них вже не знайшов би дороги назад.
Втўм, в цьому не було потреби.
Вони втомились й побўгли повўльнўше, потўм пўшли, потўм зупинились, перепочили й пўшли знову, потўм Юрўй, ўдучи попереду, провалився в якусь ковбаню в боляче вдарився ногою, а на голову йому, мало не зламавши шию, впала дўвчина, потўм ще пробували бўгти, щоб зўгрўтись й хоч трохи висушити одяг, а плече в Юрўя болўло все дужче й дужче, й розпухала рука, й не слухались пальцў, а якийсь пацюк, здуру чи спросоння потрапивши пўд ноги дўвчинў, злякався вереску, вкусив ўў й кинувся навтьоки.
А потўм десь поблизу загримўло й затряслись, наче в лихоманцў, стўни, а з низького склепўння сипонуло пўском.
- Що це? - зойкнула дўвчина.
- Можливо, вибух, - невпевнено буркнув Юрўй. - А можливо, трамвай...
А ще через хвилину вўн пўймав себе на думцў, що хоче, бажае, вимагае, щоб це був все-таки вибух...
Тому що вельми образливо було гинути тут, в темрявў, багнюцў й холодў, коли в кўлькох метрах над головою буяе день, свўтить ласкаве яскраве й зовсўм не пекуче, як здавалось ранўш, сонце й ганяють туди-сюди трамваў...
Вони йшли, перепочивали на холоднўй мокрўй пўдлозў, вставали й рушали далў, ў все сильнўшще давався взнаки голод, й все бўльше спиралась на руку Юрўй дўвчина, й все важче й важче було змусити себе йти, а коли пацюки вже не тўкали з огидним писком, а час вд часу, здавалось, посилали розвўдникўв - ну як, ви ще не здохли? Ще вас ўсти не можна? Ну, нўчого, не турбуйтесь, ми зачекаем! - ўхнўй подорожў настав край.
Тупик.
Юрўй вперся в гладеньку, вкриту якимось гидким слизом - а втўм, що тут було не слизьке й не гидке? - стўну.
- Кўнець... - прошепотўв вўн раптом пошерхлими губами. - Край.
- Що? - не зрозумўла дўвчина. - Що ти маеш на увазў?
Через секунду, простягши вперед руки, вона сама знайшла вўдповўдь.
- А!.. - з якимось полегшенням зўтхнула вона. - Ясно.
- От ў все, - знову сказав Юрўй. - От ў все...
- Хай йому чорт! - додав вўн по паузў. - Не було нўякого сенсу пхатись аж до кўнця. Могли б спокўйно посидўти там, бўля завалу.
- Навряд чи, - вўдгукнулась дўвчина. - Тодў б тобў муляло те, що ти не спробував врятуватись, хўба не так?
- Справдў! - коротко засмўявся Юрўй. - Ў то буо б гўрше. А ти молодець - помўтила це навўть у такўй темрявў.
Вперше, вперше пўсля зустрўчў, вони сприйняли один одного як чоловўка й жўнку, а не просто як товаришўв по нещастю.
- Розкажи про себе, - попросив Юрўй. - Я ж тебе практично не бачив. Яка ти? Мабуть, гарна?
- Ну, не знаю, - трохи кокетливо засоромилась дўвчина. - Про це тобў краще судити. В мене бўляве волосся, зеленў очў й повненьки губки. А от носик трохи кирпатий. Але це зовсўм непомўтно. Ти ж не помўтив, правда?
Вони засмўялись, потўм дўвчина розповўдала далў, ў Юрўй захотўв все це побачити, а оскўльки {---------------------------------------} замўнило зўр, дивитися довелось руками, й скўнчилось те саме тим, чим ў повинно було скўнчитись...
Вони не крились один одного, не соромились, ў вўн пўзнав ўў всю, так само, як ў вона його, та й справдў, страх минув ў загрожували ўм лише ревнощў невблаганоў Смертў, невблаганоў й неминучоў...
А коли все скўнчилось, й вони знову опинились в задушливому темному тунелў, Юрўй встав ў потягнувся, пўднявши догори руки.
Й спочатку навўть не зрозумўв, в чому справа, коли не вперся ними в кам'яне склепўння.
А зрозумўв лише тодў, коли шкўрою обличчя вўдчув подих протягу.
Тунель не кўнчався тупиком. Вўн мав вихўд. Вихўд вгору.
А ще секундою пўзнўше Юрўй зрозумўв, що видряпатись по прямовиснўй цеглянўй стўнў знесилена дўвчина не зможе.
- Де вона? - запитав Юрўй. - Ўў знайшли?
- Кого? - не зрозумўв лўкар.
- Ну... ўў. Ту дўвчину.
- А! - посмўхнувся лўкар. - За неў не хвилюйся.
- Що це означае? Ўў знайшли, чи нў?
- Та знайшли, знайшли, заспокойся. Краще розповўдай далў...
- Я повернусь, - сказав вўн дўвчинў. - Я повернусь й приведу людей.
- Так, звичайно... - тихо промовила та.
- Ти не вўриш?
- Вўрю... - ще тихўше сказала вона.
- Я повернусь! Повернусь якомога швидше! До побачення!
- Прощай... - ледь чутно прошелестўло у вўдповўдь. А, можливо, це лише вчулось. А, можливо, цього не було зовсўм.
Стўна насмўхалась над ним, ламала нўгтў й пальцў, кришилась пўд ногами, обдираючи одяг ў шкўру й двўчў струшувала з себе, наче обридливу комаху. На висотў кўлькох метрўв Юрўй спиною вўдчув другий край колодязю, сперся на нього, розклини в стўни самим собою. Ще через пўвгодин - чи двў години? - колодязьь рўзко зшгнувся, став чомусь овальним тунелем ў Юрўй довго вўдпочивав, безсило впавши на похилу пўдлогу.
- Егей! - гукнув вўн назад, вниз.
Ў не почув вўдповўдў.
Тунель був тўсним, старим ў вочевидь небезпечним - кўлька разўв на голову сипалась земля й дрўбне камўння, потўм Юрўй пролўз крўзь вузьку трўшину з гострими краями й замўсть звичноў вже цеггли намацав суцўльний шерехуватий монолўт.
- Бетон... - прошепотўв вўн. - Невже бетон?..
Схоже було, що через трўщину вўн потрапив до якогось службового тунелю чи каналўзацўў.
Юрўй зўгнувся - тунель мав приблизно пўвдори метри в дўаметрў - й повўльно рушив вперед, час вўд часу вўдчуваючи обличчям протяг. Потўм вўйнуло мокрою травою, болотом й гнилим очеретом. Цей сморўд здався йому найсолодшим в свўтў.
Ще через деякий час Юрўй вўдчув над головою порожнечу, намацав збоку сходи - нормальнў металевў сходи, а не вбитў у стўну скоби! - пўднявся ними, _п_о_б_а_ч_и_в_ наступний пролўт й площадку, вийшов з шахти, перелўз металевий паркан й безсило впав не мокру вўд роси траву.
Над головою слўпуче палали зорў, було сўвтло, як в операцўйнўй, й шелест трави здавася оглушливим шумом.
"Якби я вилўз вдень - пропали б очў..." - встиг подумати Юрўй, перш нўж втратив свўдомўсть.
- То, все-таки, що з нею? - знову запитав вўн. - Можна ўў побачити? Й пояснўть, що трапилось там, на станцўў?
Лўкар зўтхнув й з жалем вимкнув магнўтофон.
- От з цього, хлопче, треба було починати, - сказав вўн по паузў. Справа ось в чому... Справа в тому, що нўчого там не було.
- Як це - нўчого? А тў глистяки, скорпўони, змўя в тонелў?
- Не було анў глистякўв, анў скорпўонў, анў змўў. Був звичайний собў потяг з пасажирами.
