«Пригадуй!» — наказувала Згадка, і враз перед очима поставало мужнє обличчя капітана й розбитий, пошматований вибухом анігіляторів корпус «Проліска». «Ти не забув?» — гримів суворий голос, і в тисячний раз він відновлював у пам'яті важкий презирливий погляд штурмана Середи…

І в цю, трьохсоту земну ніч, вони були разом. Ось перед ним постали десантний відсік зореплана, невелика десантна ракета і він сам біля розчиненого люка. «Пригадуй, пригадуй, пригадуй…»

Четверо живих лишилися на борту спотвореного страшним вибухом зореплана: капітан, астробіолог Тищенко, штурман Середа і він — другий пілот. Тільки один з чотирьох міг врятувати життя, і одномісна десантна ракета, єдина зоряна шлюпка, була готова до старту з мертвого корабля. Вони разом обчислили рятівну траєкторію, що мала вивести десантника до Сонячної системи, втиснули в не пристосовану для далеких подорожей кабіну останній кисневий регенератор, змонтували анабіотичну установку. Вони разом зробили все можливе, здійснили майже нездійсненне, щоб жив один. Хто полетить?.. На кораблі вирішує капітан.

Xто?.. Поки готували ракету, другий пілот гнав геть це жорстоке запитання, він забув оте слово, викреслив з пам'яті, не існувало такого слова в людській мові. Четверо перенесли на десантник залишки пального — антиводню, демонтували з пасажирських кают зореплана вцілілі кисневі балони, дбайливо склали в рятівній ракеті стрічки мікрофільмів, зроблених протягом дев'яти бортових років експедиції (важко навіть уявити, що на Землі за цей час минуло близько шести століть!). Четверо працювали до нестями, щоб один з них ступив колись на зелену земну траву. І лише в ту хвилину, в ту невиправну мить, коли капітан наказав летіти Середі, другий пілот «Проліска» втратив себе назавжди…

«Пригадуй!» — вимагала Згадка, і він знову побачив себе в десантному відсіку зореплана. Крадькома підійшов до ракети, похапцем відкинув люк, озирнувся — і помітив штурмана Середу. Під поглядом штурмана обважніле тіло пілота зіщулилося, і втікачеві здалося, немов хтось інший, а не він сам, сказав його голосом: «Жити!..»

Середа дивився на другого пілота уважно й спокійно, наче перед його очима була не людина, а якась дивна річ, ще не бачена досі й тому незрозуміла з першого погляду. Він роздивлявся на цю річ хвилину, другу, потім, видно, втратив до неї інтерес, одвернувся, поволі відчинив герметичні двері десантного відсіку, промовив байдуже: «Живи».

А по тому у відсіку не залишилося людей. Ще деякий час там стовбичила чудернацька річ, одягнута в пілотський скафандр, потім її проковтнув люк десантної ракети, розчинилися шлюзи «Проліска» і викинули ракету разом з дивним вантажем у Простір. Усе інше зробили автомати: спрямували десантника на далеку невидиму ціль, увімкнули анігіляційний двигун і корегували ретельно обчислену траєкторію під час субсвітлового польоту до Сонячної системи. Ще чотириста років проминуло на Землі. «Тридцяте століття, юначе», — сказав лікар, коли пілот уперше розплющив очі. І одразу прийшла вона.

…Він лежав, розмовляючи із Згадкою всю цю безсонну ніч, і як кожної з трьохсот попередніх земних ночей, просив у неї знання, питав невблаганну: що має робити тепер? Але Згадка знала тільки минуле. Настав ранок, він вийшов надвір, кинув байдужий погляд на сонце, на засніжені маківки гірських вершин, побачив темну грозову хмару, яка швидко насувалася з півдня, подумав: «Буде дощ». І раптом, уперше за десять місяців після повернення, відчув пекучу тривогу, і це почуття було незвичне і приємне. «Буде дощ!» — прошепотів він ще раз, чомусь дивуючись, а тривога вже заполонила все його єство і чимраз дужчала, доки не залишила в мозку однієї могутньої думки, ще не відлитої у словах, та вже зрозумілої йому. Перші краплі, важкі й холодні, вдарили його з розмаху просто в лице. Дощ.

Півнеба затулила хмара — чорна, непривітна, гуркотлива. Спалахуючи блискавками, несла прохолоду й бадьорість, щедро зросила траву, рожеві пластикові дахи котеджів лікарні, срібну нитку шосе і його обличчя… як тисячу років тому.

Він скинув і пожбурив сорочку, звів голову до хмари, вигукнув якесь незрозуміле, забуте в глибині сторіч слово, крикнув щосили — і голос його пролунав над полониною, помчав далеко до гір, відбив од зелених схилів стонадцять уламків грому… Він сміявся й плакав. Чи то, може, важкі дощові краплі струменіли по схвильованому обличчю, збігали на груди, примушували плакати жадібні до вологі дерева, впритул наближаючи далекі гірські урвища, створюючи спокійний одноманітний шелест, підкреслено спокійний поміж вибухами грому.

Він упав на землю, в рясну зелену траву, притулився обличчям до вогких стебел і лежав довго й непорушно ніби боявся сполохати отой життєдайний шурхіт дощу Знову спалахнула блискавка, і знову прогриміло розгніване небо. «Пригадуй!» — зажадала Згадка. Але він уже знайшов відповідь.

Проглянуло сонце. Дощ ущух зненацька, як і почався, і тоді забриніла Земля. Він одразу впізнав її древній голос, лежав і слухав рідну планету, і вперше не помічав ворожнечі між Згадкою і буттям — наче і не було зовсім тисячолітнього кола, немов Земля зовсім не змінилася… «Тисяча років», — шепнула Згадка. А може, все це тільки сон, поряд з ним друзі, дома чекають мати й Таня, може й справді його життя почалося лише двадцять п'ять років тому, і ще десь безмежно далеко, за сотнями злив і блискавок, вкриються сріблом його скроні…

Безжальний голос Згадки, вдоволеної обіцянкою спокути, затих. Ніщо тепер не заперечувало права колишнього пілота на останній дощ. Вдячний, він підвівся й побрів вологою, вище колін, травою до людей.

— А що саме вас цікавить? — спитав координатор. — Наш музей надто великий, щоб оглянути його за один день. Певно, ви вперше тут?.. — І, діставши ствердну відповідь, щиро зрадів. — Це чудово! Я з великим задоволенням покажу вам наше господарство. Якщо, звичайно, маєте вільний час. О, ви не пожалкуєте! Знаєте що, давайте почнемо огляд з останніх експонатів, поступово перейдемо до древніших і закінчимо екскурсію першими зорельотами сивої давнини — так, розумієте, особливо виразно видно процес технічної еволюції людства. Звичайно, більшість експонатів — лише копії, але є й оригінальні конструкції і навіть…

Координаторові, мабуть, не часто доводилося показувати музей людям, які приходили сюди вперше. Цей симпатичний відвідувач, одразу вирішив координатор, належить відтепер йому, бо видно з усього — не пошкодує часу на огляд експозиції. Тож люб'язний гід запросив гостя до невеличкого двомісного кара, і екскурсія розпочалася.

— Зараз ми оглянемо останні досягнення технічної думки людства, — пояснив координатор. — Зверніть увагу, ми підходимо до міжгалактичного лайнера. Так-так, це він, його всі одразу впізнають. Як бачите, за розмірами він не дуже великий, зате переводить у псі-поле майже вісімдесят відсотків власної маси. Радіус дії практично необмежений, повністю виключений релятивістський ефект гальмування часу, що властиве досвітловим швидкостям. Миттєвий прокол Простору — і стійка матеріалізація в наперед визначених координатах. Майже вісімдесят відсотків власної маси!.. Зверніть увагу… — Координатора ніби прорвало, він щедро сипав цифрами, назвами, примусив кар кружляти навколо мислеподібного корабля, потім злетів мало не до хмар, щоб відвідувач здаля помилувався стрункою конструкцією…

«Люди, люди», — подумав відвідувач.

— Пробачте, я хотів би сьогодні оглянути експонати перших космічних кораблів, сиву давнину, як ви кажете.

Координатор розгублено кліпнув очима і з видимим жалем посадив кар на землю. Що ж, зрозуміло, слухати про те, що відомо кожному школяреві, не так уже й цікаво, як йому, координаторові, здавалося. Але можна провести й тематичний огляд. Отже, відвідувача цікавить дитинство космоплавання? Тоді вони почнуть із перших непілотованих супутників, щоправда, все це копії… Теж ні? Відвідувач хоче бачити зореплани кінця двадцятого століття? Тоді не треба гаяти часу. Це теж вельми цікава тема…