Коли Храпаль вийшла з кабінету, Ляшенко співчутливо подивився на Женю:
— Голова не запаморочилась? Ну, тоді відпочинь. Піднімись на третій поверх і допоможи Галині розговорити покоївку і чергову на поверсі. Треба з'ясувати, хто приходив у 341-й номер, коли його займала Світлана.
Поки Розалії Яківни не було, Ляшенко встиг ознайомитися з графіком відпусток працівників готелю «Народний», переглянув таблицю ігор футбольного чемпіонату, що лежала під склом на столі адміністратора.
— Вибачайте, це справді з облплану, — входячи і щільно причиняючи за собою двері, сказала Розалія Яківна — А де ваш товариш? Розумію. То ми не чекатимем? Я казала про Світланку чи про Надю?.. Ага! Трохи більше, як рік тому, Надя вийшла за Миколу Кравця. А до того — тільки це строго між нами — Микола залицявся до Світлани. Він скульптор, а Світлана позувала йому. Ні, ні, по-моєму, між ними нічого не було. Світлана — дочка художника, на такі речі дивилась просто. Ви, звісно, бачили в парку Шевченка фонтан «Купальниця»? Так ото Світланка. Миколина робота. За той фонтан його спочатку лаяли, а потім почали хвалити і навіть якусь премію дали. Знаєте, як воно буває в світі мистецтв: сьогодні ти нездара, завтра — геній. Словом, із скульптурою у нього вийшло, а з Світланою, здається, ні. Ви його знаєте? Зовні вельми статечний мужчина: високий, дебелий, з бородою, говорить басом. Але ніякого характеру: може розплакатись, мов дитина, вередує, подібно до своєї тещі — і те йому не так, і се… Його тільки Надя, якій до всього байдуже, окрім альпінізму, може терпіти. А Світланці не такий — справжній мужчина потрібен… Господи, кажу про неї як про живу. Просто не віриться, що її вже немає. На днях зайшла я до Віолети Максимівни. Посиділи, поплакали. Вона не може собі простити, що саме на той час поїхала з чоловіком у Кисловодськ. У неї другий чоловік — підполковник у відставці. Торік розписались, і вона зразу переїхала до нього. Дуже порядний чоловік, не п'є, тільки що хворий на шлунок…
— Розаліє Яківно, — Ляшенко спробував перевести розмову в потрібне русло, — я хотів би…
— Розумію: ви хочете знати про відносини Світлани з Валерієм, — перебила його Храпаль. — Вам відомо, що вона була вагітна від нього? То що ж більше говорити? Я все можу зрозуміти: полюбив — розлюбив. Але нащо ж убивати? Коли вона приїздила минулого разу — це було десь на початку літа, — я поцікавилась її сердечними справами. Не просто так — Надя попросила мене побалакати з нею. Вона вважала, що Світлана тільки марнує час, бо кінозірки з неї не вийде. Надя хотіла, щоб Світлана вийшла за Валерія, тоді все владналося б само собою. Щиро кажучи, Валерій спочатку мені теж подобався: гарний, моторний, самостійний. Хто ж знав, що у нього на думці! Правда, я й раніше помічала, що він кидав оком на гарненьких жінок. А як він дивився на мою Аллочку! Та нащо мені говорити щось погане, гірше про нього вже не скажеш. Словом, почала я тоді розмовляти із Світланою, але вона зразу перебила мене. «Тьотю Розо, — каже, — я заручена з мистецтвом». Я намагалась переконати її, що одне одному не заважає, та все марно. Вона сказала, що коли й одружиться, то тільки з чоловіком, геть схожим на її покійного батька. Я розумію, вона жартувала — таких чоловіків уже немає.
Женя і Галина ждали Ляшенка в кафе-кондитерській…
— Покоївка запам'ятала двох, що в різний час приходили в 341-й номер, — підсовуючи Ляшенкові чашечку з кавою, почав доповідати Глушицький. — Один — літній, добре вдягнений чоловік, досить високий, худорлявий, сивий, волосся гладенько зачесане, на правій руці золотий перстень, розмовляє з польським акцентом. У Світлани пробув десь близько години. Покоївка вважає, що то був діловий візит. Незадовго до того вона бачила, що Світлана перебирала якісь малюнки на аркушах цупкого паперу. Малюнки були у Світлани в темно-зеленій коленкоровій папці з кнопочними застібками. Коли сивий вийшов з номера, в руках у нього була та папка. Це перший відвідувач. Другий був бородатий. Але про нього краще розповість Галина — вона розмовляла і з покоївкою, і з черговою, зібрала більше відомостей.
— То був Микола Кравець, чоловік Світланиної сестри, — впевнено сказала Галина. — Чергова його знає — торік він реставрував барельєф у вестибюлі готелю, вона розмовляла з ним. Чергова твердить, що Кравець був у номері хвилини дві-три і вийшов звідти дуже схвильований, збуджений.
Відрядження в Київ було дуже доречне: Білякевич сподівався, залагодивши всі справи в міністерстві, з'їздити на кіностудію, розшукати Любарського і поговорити з ним. Сергій Любарський був режисером-постановником фільмів, у яких знімалася Світлана. На перший погляд здавалося, що особливої потреби в такій розмові нема — Любарський виклав свою думку про Світлану в підписаній ним характеристиці, яка була в слідчій справі. Але, ознайомившись із показаннями Літинської, Білякевич дійшов висновку, що київський період життя Світлани в характеристиці висвітлено однобоко. Певна річ, режисер міг не знати, чим, як то кажуть, дихає актриса, зайнята на другорядних ролях. Однак, якщо вірити тій же Літинській, Світлана була в близьких стосунках з якимось режисером, що, власне, й призвело до конфлікту з Назаровим. Судячи з усього, Наталя казала про Любарського. Якщо це справді так, то сподіватися на відвертість Любарського не доводилось: кому хочеться признаватися в причетності — хай навіть мимовільній — до трагедії, до смерті людини! І все-таки підполковник вважав, що розмова з Любарський не зашкодить.
Білякевичу не пощастило: Любарського в Києві не було — поїхав у відрядження. Полковник Тупчій із штабу МВС республіки, про якого Вікторові Михайловичу сказали, що він консультант фільмів про міліцію і на кіностудії «своя людина», з'ясував це по телефону, зі свого кабінету.
— Що ж вам порадити? — дивлячись на Білякевича, мовив Тупчій. — Може, варто поговорити з кимось із найближчих помічників Любарського? Ну хоча б з оператором-постановником або директором картини. Як правило, в кінознімальних групах усе знають одне про одного.
Полковник знову зв'язався з кіностудією, поговорив з одним, з другим. Причому в розмові з тим другим назвав Світлану Мелещук, а також прізвище, посаду і знання Білякевича.
— Так ось, — поклавши телефонну трубку, звернувся він до Віктора Михайловича, — найкраще було б вам зустрітися з Ігорем Павляком, другим режисером. Павляк — товариш Любарського, отже, ваша розмова не дійде до сторонніх вух, а в даному разі це має неабияке значення. Крім того, Мелещук деякий час жила у Павляків. Вона була якоюсь родичкою дружини Павляка, котра, до речі, теж працює на кіностудії — чи то асистент, чи лаборант. Звати її Марина. Так ось ця Марина зустріне вас біля прохідної і проведе до чоловіка — без провідника ви його не знайдете.
Тупчій дав Білякевичу машину, і за двадцять хвилин той був на місці.
Марина — жінка років двадцяти п'яти, невисока, крижаста, з чорними бровами, що сходилися на переніссі, надаючи її обличчю якоїсь суворості, вже чекала. Діловито потисла йому руку і так само діловито, мовчки повела за собою по алеях і переходах кіномістечка. За всю дорогу тільки й промовила:
— Ігор на зйомці у павільйоні.
Зовні павільйон скидався на заводський цех. Довгий, тьмяно освітлений, без вікон. Коридор, по стінах якого в'юнились електрокабелі, а внизу поблискували прокладені в бетонованій підлозі рейки, був схожий на тунель, по якому от-от мав пройти поїзд. Сам павільйон, куди невпевнено ступаючи за Мариною, увійшов Білякевич, вразив його величезними розмірами. Високо в сутінках видніли незрозумілі йому конструкції, на підлозі лежали складені штабелями дошки, витягнувся розрізаний фюзеляж літака, стояли якісь триноги, ящики, помости. Освітлювалось приміщення нерівномірно: в глибині прямо перед ним горіло з півдесятка прожекторів, спрямувавши своє проміння на невеликий брукований майданчик біля паркану, а решта павільйону тонула в півтемряві. На помостах стукотіли молотки, вищала пилка. На майданчику парубок у розхристаній сорочці витанцьовував чечітку. Хтось хрипко гукав йому:
