Коли б то вона могла осягнути цю таємницю, поховану в пустелі, затоплену в морських глибинах!

— Юне! — покликала вона подумки.

Він узяв її за руку. Давав зрозуміти, що слухатиме її думки.

«Юне, з боку Атлантики є іспанський порт Кадіс, звідси його не видно. Платон твердить, що колись він називався Гадір і все узбережжя належало одному серед володарів Атлантиди — Гадірові.

Давня книжка фризів[23] оповідає, ніби після війни й катастрофи Атлантиди якийсь моряк, на ймення Інка, поплив з того порту шукати рештки своєї затопленої вітчизни — Альдланд, або ще Атлан.

Інка? Дивно, що ім'я моряка нагадує назву індіянського племені, котре в середніх Андах створило державу великої культури. Невже таємничий моряк Інка, який вже не повернувся до Європи і навіть чутка про нього зникла, став родоначальником індіянського племені шанувальників Сонця? Чи навпаки — і він, і те плем'я походять од того самого народу, що жив на старім материку Альдланд-Атлан?

Іспанські завойовники знищили літературу індіянів. Загинули майже всі пам'ятки и документи. Ймовірно, що вчені, котрі видобувають з пісків, дістають з морського дна рештки давніх культур, спроможуться коли-небудь відтворити історію давніх материків і народів, стертих віками з лиця землі. Та коли це буде?

Я знаю так мало. Можу сказати єдине — людина ніколи не полишала думки про країну щастя, про земний рай, ніколи не переставала за ними тужити.

Юнові пальці міцніше стисли її руку. Він щось голосно промовив, але вгорі промчали літаки і заглушили гуркотінням його слова. Раптом Юн пустив руку.

— Де Марцін?

Агнешка глянула на місце, де хвилину тому стояв хлопець, але побачила тільки мерехтливі вогні міста й порту.

Хвилину прислухались.

Ніхто їх не кликав.

Марцінові швидко набридло отаке нікчемне споглядання. Юн мовчить і замислено дивиться перед себе. Агнешка теж мовчить. Найприкріше, що її очі говорили про золоті слова Плутарха. Але чи довго б витримав отак Плутарх? Все навкруги вабило хлопця, манило його до себе, обіцяло несподіванки. Що лихого станеться, коли він трішки погуляє? Юн і Агнешка навіть не помітять ні його відсутності, ані повернення. Аби тільки Юн не прочитав його думок!

Марцін насунув шолом і потихеньку пішов.

Диви, які чудернацькі антени — достеменісіньке павутиння. Та ще й обертаються. Хай їм! Ліпше їх обминути.

Хлопець вирішив полетіти на північний схід, там він примітив на скелях здорові білі прямокутники. Може, то бетоновані збирачі дощової води, що про них згадувала Агнешка? Цікаво глянути.

Та незабаром Марцін переконався, що його намірам цього разу не судилося справдитись. Імла вкрила море і береги. Марцін ішов навмання. Вже хотів був вертати, аж раптом почув чиїсь важкі кроки. Він не міг збагнути, звідки наближається незнайомий, тому визнав за краще утекти від нього вгору.

Одірвався від землі, мало не зіткнувшись з вартовим, засміявся з його переляку. Знявся в повітря.

Хлопець довго кружляв над вершиною, чекаючи, доки туман розтане і відкриється безпечне місце, куди можна приземлитися. Зрештою вирішив увімкнути пристрій, що дозволяє бачити в тумані. Він якось вимкнувся, коли Марцін здіймав і одягав шолом.

Юновим жестом Марцін злегка торкнувся ледь помітного потовщення на шоломі, та видніше від цього не стало. Натомість хлопець відчув, що падає.

Як на те, саме проясніло, і Марцін побачив під собою береги Іспанії. На рудих горбах зеленіли виноградники, біліли хати під червоними дахами. Пінисті хвилі билися в прибережні скелі. Вітер ущух, і море було тихе та ласкаве, однак воно невблаганно наближалося. Ба, воно вже опинилося під ногами!

Марцін боляче вдарився об воду, наче об тверду дошку, і мало не знепритомнів. Однак почув, що далі опускається легко, мов у невагомості, а довкола піниться й шумує вода.

За мить йому здалося, що він потрапив у трикутний скляний акваріум, повний світла. Він сам становив його верхівку, а основа висіла над ним, як світла шибка, забризкана дощем або розмальована морозом. Крізь ту шибку бачив небо, хмари в ньому якось дивно вигинались, наче в кривому люстрі.

Стовпчики піни вже не здіймались догори бульбашками, а лише зрідка випорскували з-під ніг та з-під рук і, зливаючись, перетворювались на келихи, що спливали до поверхні.

Світляне коло поволі згасало. Однак навколо себе Марцін бачив усе досить чітко. Табунець золотавих рибок промчав повз нього і розтав у безмежній зеленій імлі. Блакитна медуза підпливла і нерухомо зависла, мінячись різними барвами. Потім він загубив її з очей, цю блакитну парасольку, бо чиєсь величезне тіло виринуло з глибини і дихнуло на хлопця теплом. Щось не схоже на рибу!

В світляному стовпі показалося довге рило, маленькі очі дивились на нього з цікавістю. Істота, здавалось, не мала лихих намірів. Пропливла круг нього раз, другий, стала дибки і зникла в зеленому мороці.

Чи не дельфін, бува? Агнешка розказувала, що стародавні греки й римляни мали їх за лагідних і доброзичливих тварин. Вони склали легенди про дельфінів, які рятували людей, коли тонули кораблі. Може, і його винесе на своїй спині цей звір? Але дельфін не повертався.

Марцін відчув себе самотнім.

«Відштовхнусь ногами від дна і вирину з цього мокрого царства», — тішив він себе.

Вгорі вже не видко було нічого, але дно він бачив добре. Нарешті діткнувся його ногами. Відштовхнувся — і аж зойкнув з болю.

Піднявся, та по хвилі знов почав опускатись. Марні зусилля!

І чому немає коло нього друзів? Чом він не покликав їх, коли ще міг зробити це? Чи почує зараз Юн його голос крізь товщу води?

Нараз він згадав про того пасажира з підводного човна, який з-під Північного полюса передав свої думки приятелеві в Америку. Може, так само почує його і Юн?

— Юне! — заволав він. — Юне! Юне, любий!

Він кричав і водночас розглядався навсібіч. Дно було тверде і чисте. Марцін нахилився. Що за диво? Він стояв на дорозі з великих кам'яних плит. Хто її тут вимостив? Куди вона веде?

Забув про небезпеку. Почав поволі посуватися вперед. Дно потроху знижувалось, незабаром хлопець потрапив у западину і так сколотив мул, що годі було щось побачити. Тим-то й не вгледів одразу рослин обабіч підводної дороги і наткнувся на широкий, мов парасоля, лист. Ліс! Химерний підводний ліс! Рослини мали стебло у руку завтовшки і розложисте листя. Він позадкував. А раптом заблудить! Не пам'ятав, скільки йшов назад, коли наштовхнувся ще на одну перешкоду. Спочатку йому здалося, що то якісь чудернацькі риби. Але ні, воно не рухається і геть усе вкрите водоростями. Ні, це не живі істоти. Марцін наблизився. В мороці ледве виднілися чи то колони, чи пеньки дерев. Невже знову ліс? Обережно ступаючи між ними, зайшов углиб.

То було місто.

Колони, обліплені молюсками, пообростали зеленню. Між ними пропливали риби, коливаючись, мчали парасольки медуз. На узвишші стояла статуя. Обличчя не було видко, вимальовувалася сама лише прекрасна постать.

Захопившись, хлопець не помітив, як до нього підпливли дві сріблясті тіні. Друзі! Вони не забули за нього!

Руки Юна обмацали його скафандр, легким дотиком зробили так, що імлисте блимаюче світло довкола враз змінилося.

Смужка яскравого світла розвіяла зеленаві сутінки. Сірі рибки заблищали пурпуром, золотом і блакиттю. Міріади якихось дрібних створінь завирували між колонами. Тиша зазвучала таємничими голосами: виском, муркотінням, клясканням.

Всі підводні істоти посилали свої сигнали, яких він досі не чув.

Марцін з жалем глянув на Юна, коли той загасив світло і запала тиша. Вони помчали вгору.

Хмари іскристих бульбашок летіли їм услід. В сріблястому люстерку, яке з'явилось над його головою, Марцін побачив на тлі неба човен з вітрилом, маленький, мов дитяча іграшка.